Філософія права

5.7. Природно-правова філософія класицизму XVII ст. Картезіанство

XVII століття в історії європейської цивілізації — це час, коли поряд із Бароко співіснував інший культурний стиль — Класицизм. На відміну від ірраціонального Бароко, Класицизм був раціональним і апелював не до віри, а до розуму. Заперечуючи запальні пориви Бароко до відновлення в колишніх правах геоцентричної картини світу, він рухався іншим шляхом, намагаючись зрівноважити між собою усі світи — божественний, природний, соціальний і духовний. Він боровся за динамічну рівновагу всіх цих сфер, яким варто не конфліктувати між собою, а мирно співіснувати в межах заданих розумом границь і імперативів.

Центральне місце в Класицизмі зайняла ідея порядку, в утвердженні якого головна роль належить розуму і знанням. З ідеї пріоритету порядку і розуму випливала характерна концепція людини, яку можна було б звести до трьох головних основоположень або принципів:

1) принцип пріоритету розуму над пристрастями, впевненість у тому, що вища чеснота полягає в тому, щоб протиріччя між розумом і пристрастями вирішувати на користь першого, а вища доблесть і справедливість полягає відповідно в діях, приписуваних не афектами, а розумом;

2) принцип споконвічної моральності і законослухняності людського розуму, впевненість у тому, що саме розум здатний найкоротшим шляхом вести людину до істини, блага і справедливості;

3) принцип соціального служіння, який стверджував, що обов´язок, приписуваний розумом, полягає в чесному і самовідданому служінні людини своєму государю і державі.

У соціально-історичному і морально-правовому відношеннях Класицизм виявився зв´язаним із процесом централізації влади й укріплення абсолютизму в ряді європейських держав. Він узяв на себе роль ідеології, що відстоює інтереси королівських домів, які прагнуть об´єднати нації навколо себе. Принципи авторитарної державності відбилися в Класицизмі у вигляді жорсткої нормативної системи суворих естетичних і морально-правових приписів.

У найбільш повному і розгорнутому вигляді Класицизм оформився у Франції при Людовіку XIII і Людовіку XIV. Саме тоді з метою регламентації всього культурного життя держави була створена спеціальна установа — французька Академія. Вона була покликана стежити за тим, щоб у духовній сфері панували ідеї громадського обов´язку і справедливості, служіння монарху і державі.

Дух нормативної регламентації і розумного порядку домінував у філософських творах Декарта, трагедіях Расіна і Корне-ля. З позицій принципів Класицизму все природне, стихійне виглядало другосортним у порівнянні зі штучними формами, створюваними творчими зусиллями розуму, волі і рук людини.

Людський розум, що обпирається на емпіричний досвід, далекий від метафізичного світу, жадаючи знань про природу і соціум, стає вихідною основою нормативних і ціннісних побудов природно-правового характеру. Не випадково в якості одного з головних природних прав людини стає право на вільну думку.

Першою європейською країною у XVII ст., де свобода думки стала реальністю, змогла стати протестантська Голландія. У ній друкував свої праці Т. Гоббс і рятувався від переслідувань Дж.Локк. У Голландії Спіноза опублікував свої книги, які, мабуть, не зміг би видати в жодній іншій країні. І, звичайно ж, із Голландією пов´язана доля великого Декарта, який оселився у ній, прожив там двадцять років і створив у ці роки праці, що зробили справжній переворот у європейській філософській думці.

Саме Декарт, зумівши повною мірою використати своє право на свободу думки, зробив спробу глибокого раціоналістичного обгрунтування цього природного права людини. Для французького філософа людина, яка вільно користується своїм мисленням, має право сумніватися в усьому, у чому можна засумніватися. Для неї все може виявитися оманним і помилковим, крім одного — впевненості, що вона існує і мислить. Я мислю і сумніваюсь, отже я існую,— стверджує Декарт. Те, що мій розум мислить про навколишній світ, доводить у першу чергу моє власне існування. Мисляче «Я» — головний атрибут людини. Розум — вища її здатність.

Обґрунтовуючи природне право людини на вільне мислення і сумнів, Декарт вказує сферу, на яку принцип, що пізніше отримав назву принципу «картезіанського сумніву», не поширюється. Це сфера практичної морально-правової регуляції, світ загальноприйнятих звичаїв, традиційних правил поведінки, моральних норм. Цей світ служить людському розуму опорою, коли його сумніви набувають всеосяжний характер. Готовий атакувати і таємницю і диво, розум відступає перед авторитетом базових моральних і природно-правових принципів людського співжиття.

Таким чином, перед Декартом постають дві реальності — інтелектуальний світ як вотчина картезіанського сумніву і нормативний світ, що перебуває за межами скептичних умонастроїв. З цього випливають два важливих виграші для формованої новочасної концепції природного права. Перший полягав у тому, що природне право людини на вільне мислення не регламентується і не зв´язується ніякими зовнішніми нормативами. Зміст другого в тому, що доводиться непорушність нормативної сфери, твердість традиційних моральних і природно-правових підвалин.

Декарта не засмучує дуалізм, паралелізм існування двох світів, інтелектуального і нормативного. Він подібний дуалізму душі і тіла, духовної і матеріальної субстанцій. Вища сила в особі Бога забезпечує синхронічність співіснування тих і інших. Діяльність розуму співвідносна з принципами вищої моральності, і це положення стає головним у філософії раціоналізму і у всій культурі Класицизму XVII ст. Саме воно перетворює Класицизм в авторитарний стиль із жорсткою системою норм і принципів, де над усім тяжіють директиви розуму.

Найвище Класицизм цінує здатність людини підкоряти емоції, почуття і пристрасті вимогам розуму, імперативам обов´язку і справедливості. Найрозумніше в його нормативно-ціннісних координатах — це служити державі і монарху, що її представляє. Справжній аристократ, на відміну від плебеїв, прагне жити не у своє задоволення, а відповідно до велінь обов´язку і дисципліни духу. Для шляхетної людини її життєві цілі збігаються з цілями держави. Цими настроями були пронизані трагедії Жана Расіна і П´єра Корнеля, чий моральний пафос був багато в чому співзвучний з пафосом картезіанського раціоналізму. Велика частина колізій в їхніх драмах вирішувалась на користь розуму і обов´язку. Такий, наприклад, конфлікт у трагедії Ж. Расіна «Береніка».

Драматург взяв за основу епізод із давньоримської історії, що розповідає про те, як імператор Тіт полюбив іноземну царицю Береніку. Вона відповіла йому взаємністю, але на їхньому шляху до особистого щастя встав закон, що забороняв римлянам такі шлюби. Тіт, як імператор, цілком міг би скасувати цей закон і видати новий. Але для нього юридичний закон — це абсолютна моральна сила, якій повинні підкорятися і простолюдини і монархи. Він переконаний у тому, що навіть одиничне порушення права з його боку може спричинити непередбачені, фатальні наслідки, в результаті яких у державі поваляться основи порядку. Підсумком усіх перипетій стає те, що пристрасть виявляється переможеною, а розум, мораль і право тріумфують.