Філософія права

5.10. Від природної рівності до правової

Трактат Ж.-Ж. Руссо «Про суспільний договір», створений у 1762 p., відкривається фразою, якій призначено було згодом перетворитися в афоризм: «Людина народжується вільною, але вона скрізь в оковах». Далі філософ викладає свої думки про причини цього парадоксу.

Звертаючись до самої давньої і найбільш природної форми людського співжиття — сім´ї, Ж.-Ж. Руссо бачить у ній модель багатьох пізніших політичних об´єднань, у тому числі і держави, де правителі виконують роль батька, а піддані роль дітей і між ними існує ряд гласних і негласних домовленостей про спільні дії і взаємопідтримку. І тут же Ж.-Ж. Руссо формулює нормативну тезу про те, що в державі законна влада повинна обпиратися не на право найсильнішого, а на обопільну домовленість сторін.

Аналізуючи проблему влади в державі, Ж.-Ж. Руссо звертається до питання про її співвідношення зі свободою. Він згадує думку Г. Гроція про те, що приватна особа може віддати свою свободу і добровільно зробитися рабом іншої людини. Подібним же чином і весь народ здатний вручити свою свободу королю, цілком підкорившись його владі. Руссо заперечує проти цього твердження. На його думку, навіть якщо людина і готова віддати свою свободу в чужі руки, вона, однак, не вправі розпоряджатися свободою своїх дітей, тому що вони народжені вільними і їхня свобода належить тільки їм. Ніхто крім них самих не може розпорядитися їхньою свободою, у противному випадку це суперечило б вихідним принципам природного права. Ці принципи забороняють людині відрікатися від своєї свободи.

Цінуючи і захищаючи природне право особистості на свободу, Ж.-Ж. Руссо, проте, робить спробу поглянути на зв´язані з нею проблеми розвитку цивілізації з іншого боку. Він вважає, що роз´єднані, розкидані по землі невеликі групи людей не змогли б вижити в суворих умовах. Можливість їхнього порятунку вміщена в об´єднанні сил. На основі взаємних домовленостей стали виникати різноманітні об´єднання людей, що дозволяли їм концентрувати загальні сили і протистояти зовнішнім небезпекам. Найбільшими з них стали держави, що володіють величезним колективним «тілом» і власною волею. Якщо хто-небудь відмовлявся коритися її велінням, держава примушувала до цього за допомогою своїх законів.

Введення законів, однак, не позбавляло громадян свободи, оскільки, згідно з поглядами Ж.-Ж. Руссо, коритися законам, — це й означає бути вільним. Зрозуміло, уточнює він, це відноситься лише до цивілізованих громадян, які живуть у демократичних державах із гуманними законами. У таких державах людина втрачає свою колишню природну свободу обмеженої напів-тварини, набуваючи замість неї громадянську і моральну свободу мислячого суб´єкта.

Суспільний договір, в результаті якого виникає держава, не руйнує природної рівності, а лише заміняє її морально-правовою рівністю громадян перед законом.

Подібно до того, як природа встановила природні межі росту і сили добре складеної людини, існують природні межі розмірів і сили для окремої держави. її географічне і політичне «тіло» не повинно перевищувати міру, за межею якої воно буде вже не нарощувати силу, а втрачати її. У величезній державі через великі відстані буде утруднене адміністративне і політичне управління. Воно буде вимагати величезної кількості державних чиновників, яких народу прийдеться утримувати. У громадян, які ніколи не бачили в обличчя своїх правителів, ослабне прихильність до них. У підсумку занадто велике політичне «тіло» може опинитися перед небезпекою руйнування через власну вагу. Тому цивілізованій державі не варто прагнути до збільшення своїх розмірів.