Філософія права

5.11. Категорична імперативність природного права

І. Кант у своїй праці «Критика практичного розуму», присвяченій проблемам нормативної регуляції людської поведінки, віддавав перевагу поняттю не норми, а імперативу. Імператив у його розумінні — це правило, що містить об´єктивний примус до вчинку певного виду. Всі імперативи він поділяв на дві групи — гіпотетичні і категоричні. Під першими він передбачав вимоги, яких варто дотримувати як необхідні умови, щоб досягти поставлених цілей. Так, людина, яка займається торгівлею і бажає мати постійних покупців, повинна бути з ними чесною. Вимога «будь чесним» виступає для неї в якості гіпотетичного імперативу, тому що чесність не є в її очах самоціллю і самоцін-ністю, а є лише засобом для ведення успішної торгівлі.

Серед гіпотетичних імперативів розрізняються імперативи уміння й імперативи розсудливості. У вищенаведеному випадку першими можна вважати вимоги опанувати безліч конкретних навиків, зв´язаних з успішним здійсненням торгової діяльності. Вимога ж бути чесним є імперативом розсудливості, продиктованим не моральними мотивами, а прагматичними розуміннями.

Вчинки, здійснювані під впливом гіпотетичних імперативів, І. Кант кваліфікує як не моральні, а легальні, тобто цілком прийнятні і навіть схвалювані суспільством, не суперечні його інтересам і завданням розвитку цивілізованих відносин.

Відносно правової проблематики принцип гіпотетичної імперативності досить точно міг би характеризувати орієнтаційну і регулятивну природу норм позитивного права. Ці норми являють собою приблизні (у кантівській термінології це «гіпотетичні») умови і засоби, необхідність дотримання або використання яких очевидна при досягненні позитивних, легальних соціальних цілей.

Гіпотетична імперативність позитивного права — його сутнісна риса. Легальні вчинки, що відповідають нормам позитивного права, — це вчинки, що представляють собою дії, які формально збігаються з вимогами закону. При цьому мотиви їх можуть бути самими різними, у тому числі імморальними.

Інша ситуація з соціальними вимогами, які І. Кант зводить до поняття категоричного імперативу. Під ним він розуміє вимогу: «Роби так, щоб ти завжди ставився до людства і щодо себе, і в особі будь-кого іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу». Це вимога того, щоб кожна людина відносилася до іншої завжди безкорисливо, вбачаючи в ній не засіб досягнення своїх цілей, а тільки самостійну, абсолютну самоцінність.

Природа не наділила людину здатністю постійно діяти відповідно до вимог категоричного імперативу. Щоб не стати рабом свого природного егоїзму, вона змушена вдаватися до вольового самопримусу. І. Кант доводить, що людина має всі необхідні для цього якості: вона може і повинна вміти діяти відповідно до велінь категоричного імперативу.

Для І. Канта категоричний імператив — це моральний закон. Як закон він має такі властивості — об´єктивність, абсолютність, необхідність, універсальність. У якості такого він забороняє людям робити те, що могло б стати загальним правилом поведінки й у підсумку привело б до руйнування основ цивілізованого співжиття. Він забороняє зазіхати на життя, власність і особисту гідність інших людей. Він забороняє брехати, порушувати зобов´язання, зраджувати, привласнювати чуже. Він виходить із припущення, що якщо усі почнуть брехати, зазіхати на життя, особистість і власність один одного, нормальне соціальне життя стане зовсім неможливим. Саме тому категоричний імператив, забороняючи все це, вимагає від людей тільки одного: щоб кожний бачив в іншому абсолютну цінність і відносився до нього, а значить і до його життя, особистості, власності, свободи, прав і гідності відповідним чином.

Методологічне опрацювання І. Кантом проблеми категоричного імперативу має величезну цінність для обгрунтування сутності природного права. Ідея категоричної імперативності природно-правових норм дозволяє обгрунтувати їхню безумовну владність для суспільної й індивідуальної правосвідомості. Вона доводить, що їх адресатом є усі, без винятку, суб´єкти правовідносин. Перед фактом безумовної категоричності природно-правових вимог усі рівні, оскільки ці вимоги доводять до людей зміст загального морального закону.

Безумовна зобов´язуюча сила природно-правових норм цінна для цивілізації тим, що дозволяє підкоряти розрізнені, відособлені інтереси приватних індивідів єдиній, вищій меті розвитку людського роду і приглушувати свої егоїстичні або вузько-корпоративні настрої.

Безумовно зобов´язуюча категоричність природного права має важливу особливість у тому, що не передбачає різкого відділення цілей від засобів. Вважаючи цілями захист життя, свободи, власності і гідності індивідів, природно-правові норми передбачають, що при їхньому досягненні категорично заборонено використовувати засоби, які завдають шкоди свободі, власності і гідності інших людей.

Якщо йти за І. Кантом, то джерело категоричної імперативності норм природного права знаходиться не поза суб´єктом, а в ньому самому, у його вільній волі. Саме вона є джерелом внутрішнього законодавства, що безпосередньо співвідноситься з об´єктивними, абсолютними і загальними вимогами природної моральності і природного права. Можна стверджувати, що вільна воля і воля, підпорядкована природно-правовим нормативам,— це одне й те саме. І, зрозуміло, не може бути індивідуальної волі, вільної від будь-яких норм, оскільки тоді її прояви втратили б ознаки цивілізованості, зникла б цілеспрямованість її проявів і вона стала б як заперечення самої себе. Якщо така і забажає себе проявити, переступивши через норми моралі і звичаїв, у суспільства і держави завжди на цей рахунок припасені охоронні засоби. «Припустімо,— пише І. Кант, — що хтось стверджує про свою хтиву схильність, наче вона, якщо цій людині зустрічається улюблений предмет і відповідний випадок, зовсім непереборна для неї; але якби поставити шибеницю перед будинком, де їй дається цей випадок, щоб в ту ж хвилину повісити її після задоволення своєї похоті, хіба вона і тоді не переборола б своєї схильності?».

Гранична категоричність природно-правових вимог змушує індивідів приборкувати свої емоції і пристрасті. І там, де у когось для цього бракує доброї волі, їх підстраховує правосуддя, оскільки природне право — це все ж право, за яким стоять не тільки благі побажання цивілізованого співтовариства, але і його здатність і сила, яких досить, щоб їх реалізувати.

Узагальнюючи сказане, можна сформулювати основні прин-ципи-передумови категоричної імперативності природного права:

  1. Існують об´єктивні, залежні від волі людей, абсолютні за статусом і безапеляційні за ступенем вимогливості першоприн-ципи правомірної соціальної поведінки людей, що відповідають критеріям блага і справедливості.
  2. Ці об´єктивні першопринципи первинні стосовно конкретних систем норм позитивної моралі і позитивного права і виконують відносно них критеріальну функцію вихідних еталонів.
  3. Зміст цих першопринципів доводиться до людей і стає надбанням цивілізації і культури через механізми метафізичної інтуїції, релігійної, моральної і природно-правової свідомості.