Філософія права

5.12. Природно-правова парадигма в Росії

Пробудження російської філософсько-правової думки і її остаточний перехід до бадьорого стану, енергійних і цілеспрямованих шукань відбувалися у XIX ст. під безпосереднім впливом західних природно-правових і позитивно-правових ідей. Авторитети Т. Гоббса і Дж. Локка, Іїї.-Л. Монтеск´є і Ж.-Ж. Руссо, І. Канта і Г. Гегеля, ідеї автономії особистості, правової держави і громадянського суспільства значно вплинули на російських філософів і правознавців, додали їх дослідженням характерну спрямованість і особливий відтінок, у якому учнівство поєдналося з власними пошуковими ініціативами.

Ідея розумної, гармонійно організованої соціальності не була для Росії абстрактною, академічною абстрагованістю. їй ще в більшій мірі, ніж європейським державам, необхідно було реформувати політичні, економічні і правові відносини. Досвід ряду західних країн, що у своєму історичному русі значно випередили Росію, служив для неї чимось на зразок бази експериментальних даних, які уже пройшли практичну апробацію і заслужили тому самого серйозного вивчення, а по окремих позиціях і застосування в державному будівництві і законодавчій практиці.

Характерно, що західна природно-правова доктрина виявила значну привабливість для таких правознавців і філософів, як О. П. Куніцин, Б. Н. Чичерін, Вол. Соловйов, Є. Н. Трубецькой, П. І. Новгородцев, В. Гессен, Л. Й. Петражицький, Б. О. Кістяківський і ін. Відмінними рисами їхніх досліджень, виконаних у її руслі, виявилися такі характерні ознаки:

1) зв´язок правової тематики з філософсько-антропологічною проблематикою і насамперед з питаннями, що стосуються природи людини;

2) тісний взаємозв´язок юридичних проблем із морально-етичними при явно пріоритетному положенні моральних ідеалів і підпорядкованій ролі правових норм;

3) залежність правових начал від необарочного духу тео-діцеї, виразно представленої у всій російській культурі й у першу чергу в літературній творчості найбільших російських письменників;

4) причетність філософсько-правових штудій логіці загальнокультурного пошуку соціально-правового ідеалу, що відповідає не тільки європейським критеріям гуманізму і справедливості, але і специфіці східнослов´янської цивілізації; прагнення випробувати умоглядні природно-правові універсалі! на можливість застосування до конкретних соціальних умов неєвро-пейського характеру;

5) прагнення знайти альтернативний шлях соціально-правових перетворень, який можна було б протиставити найбільш радикальним позитивістським моделям революційного характеру і який дозволив би з найменшими витратами долати ті щаблі, по яких уже зійшла європейська державність;

6) специфіка філософсько-етичного обгрунтування природного права людини на боротьбу за свої права і свободи не як збройного протиборства з владою при використанні вогню і меча і з пролиттям крові, а як ідейного, інтелектуального, морального подвижницького руху за перемогу природно-правових цінностей.

Твори російських філософів і правознавців XIX — початку XX ст. дозволяють переконатися в тому, що для них природно-правові ідеї виявилися не просто елементами однієї з популярних доктрин, а справжньою парадигмою, універсальною моделлю філософстввування про право, що дозволяє проясняти і розробляти чимало складних філософсько-правових проблем, які мають не тільки теоретичне, але і практичне значення. Ця парадигма давала можливість по´єднати досягнення європейської філософсько-правової думки з духом активного пошуку оптимальних шляхів цивілізаційного розвитку в умовах російської дійсності.

Достоїнство природно-правової парадигми полягало в тому, що вона дозволяла при міркуваннях про сутність права і природу держави не відриватися від найширшого культурно-історичного контексту. Право поставало в її світлі соціокультурним феноменом, що має глибинні метафізичні основи абсолютного характеру. Це було вкрай важливо в умовах аномізації громадського життя, набираючого темп, поширення кризових явищ і передкатастрофічних симптомів. На тлі поширення релятивістських умонастроїв, що доводять відносний характер морально-правових принципів, природно-правова філософія з її ідеями абсолютності, вічності, незмінності нормативно-ціннісних основ людського буття прагнула настроїти суспільну свідомість не на революційно-деструктивний, а на еволюційно-конструктивний лад.

Природно-правова парадигма стала тим універсальним, об´єднуючим духовним началом, що змогло увібрати в себе й енергію релігійно-етичних пошуків, і громадянський біль передових умів, і надії на конституційний правопорядок. Вона давала можливість активного впливу на процеси формування суспільної правосвідомості, дозволяла виховувати її в дусі поваги до морального авторитету закону, що не суперечить основам релігійного світогляду, християнським цінностям.

Революційний шлях соціальних перетворень був неприйнятний для природно-правової свідомості через свій відверто деструктивний характер, через те, що він загрожував зруйнувати незрівнянно більше, ніж побудувати. І головними серед жертв, які повинні були загинути на вівтарі революції, мали стати моральність і право. Ніхто з філософів і правознавців не розумів це з такою виразністю, як ті, хто мислив у руслі природно-правової парадигми. Вони закликали не квапитися з радикальним перекроюванням громадського життя, не поспішати із застосуванням засобів соціальної хірургії, а звертали увагу на те, що існують ще величезні, дотепер не використані резерви цивілізованого реформування, у результаті якого не повинні постраждати ні моральність, ні право, ні культура, ні особистість, ні майбутні покоління. І в цій своїй протидії ідеї неправового насильства вони були етичними максималістами.