Філософія права

5.13. Природно-правова філософія Срібного віку: культурологічні і метафізичні передумови

Древні греки поділяли історію на золотий, срібний і залізний віки. У наступні часи нащадки неодноразово поверталися до цієї історичної типології. Так, найбільш продуктивний період в історії східнослов´янської культури, що почався з реформ 60-х pp. XIX ст. і обірвався з приходом до влади більшовиків, був названий Срібним віком.

Застосування архаїчної міфологеми до цього періоду грає скоріше метафоричну роль і не вирішує проблеми стилістичної атрибуції філософії і всієї культури даного часу. Ситуація ускладнюється ще й тим, що у метафори Срібного віку не вимальовуються відношення з попереднім, Золотим, віком: чи то його взагалі не було і Росія його якимось чином проспала, чи то він, як вважають деякі, вичерпався творчою долею одного пуш-кінського генія. Якщо ж говорити про епоху, що прийшла на зміну Срібного віку, то тут усе склалося логічніше: за ним прийшов воістину Залізний вік, який слов´яни й інші суміжні народи пережили і вистраждали повною мірою.

Є вагомі підстави для того, щоб називати Срібний вік «осьовим часом» східнослов´янської цивілізації, до якого вона йшла протягом десяти попередніх століть і який дав в підсумку такі чудові плоди, що усе здійснене в ній за півстоліття виявилося схожим на феномен «грецького дива» V ст. до Р. X. «Осьовим часом» в історії локальної цивілізації можна вважати ту епоху, якій вдається переступити через свою початкову національну обмеженість і піднятися до духу всесвітності. Це може відбуватися шляхом пізнання культурною свідомістю ідеї пріоритету метафізичної реальності над реальністю матеріальною, фізичною, безпосередньо-соціальною, шляхом її спрямованості і націленості на переважно інтуїтивне, а не розумове пізнання вищих істин.

Поряд із зазначеними, існує ще одна можливість культурно-історичної типологізації цікавлячої нас епохи. Російський філософ-емігрант Г. Федотов якось зазначив, що через прийняття Київською Руссю християнства дикий паросток східнослов´янської культури був прищеплений до дерева європейської, греко-римсько-візантійської цивілізації. З тих пір східнослов´янська цивілізація розвивалася, постійно відчуваючи на собі вплив західної культури й чимось нагадуючи і повторюючи її шлях. Стилі, що характеризували еволюцію постфеодальної європейської культури, тобто Ренесанс, Бароко, Класицизм, Романтизм та ін., у тих або інших формах були присутні й у культурі Росії.

Срібний вік, що дав світу мислителів і художників першої величини, неодноразово намагався в особі багатьох із них усвідомити свою справжню культурно-історичну природу. Найбільш помітним серед спроб культурологічного самовизначення стало трактування його як Ренесансу. Цей погляд обпирався на два основних аргументи. Перший полягав у констатації властивого російській культурі кінця XIX — початку XX ст. сильного і яскравого сплеску духовної активності, який перетворив цей час в епоху, незвичайну за своєю творчою віддачою. Другий аргумент констатував присутність антропоцентричних поглядів у творчості певної частини мислителів, які енергійно захищали природні права, свободи і гідність людини.

Те, що в Європі почалося декілька століть тому, у Росії заявило про себе лише до кінця XIX ст. Європейська культура встигла до цього часу пройти через антроподіцеї, теодіцеї і навіть відверті демонодіцеї. Але те, що на Заході розтяглося на століття, у Росії, через особливі соціально-історичні обставини, виявилося стиснене в межах порівняно короткого часового відрізка, названого Срібним віком.

У той час, коли для Європи Бог уже «помер», російських мислителів кінця XIX ст. почала мучити метафізична туга за вищими началами. Дух теодіцеї, жагучі пориви вгору, що пронизували творчість Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Вол. Соловйова і багатьох інших мислителів, надали російській культурі Срібного віку риси, які зближували її з культурою європейського Бароко XVII ст. Так несподівано стиль Бароко з його жагучими, судорожно-екстатичними поривами до Бога, уже грунтовно забутий Європою, воскрес на її євразійській периферії.

Пафос теодіцеї, тяга до надособистого, синергійна вертикальність моральних прагнень, пошук вищих першоначал, метафізичний космологізм надали філософії Срібного віку риси ба-рочності. Шукаючи «світу горного», російська теодіцея розгорталася в протиборстві з новими силами, яких не знало XVII ст., — із нігілістичними рефлексами природно-наукових відкриттів, із впливами ідей позитивізму і соціалізму, із деструктивними умонастроями прониклої із Заходу ніцшеанської демонодіцеї. Усе це надавало їй надзвичайну експресивність, напруженість, поривчастість і навіть вибуховість. Той надзвичайно потужний творчий підйом, який переживала культура Срібного віку, пояснювався в значній мірі її барочним характером. До цього варто додати, що, хоча життя східнослов´янського духу і вписувалося в нормативно-ціннісні координати барочної парадигми, це було, звичайно ж, східнослов´янське Бароко, що виявило ознаки великого культурного стилю в характерній етнічній редакції.

Культурологічну і метафізичну суть східнослов´янського Бароко точно передав Достоєвський, вклавши у вуста Версило-ва з роману «Підліток» власне розуміння цього феномена. Вер-силов, який відчув на тлі поширення лібералізму і буржуазних реформ раптову метафізичну тугу, поїхав у Європу. Але незабаром він переконався, що Європа неспроможна духовно воскресити його, оскільки сама вона уже встигла духовно померти разом із мертвим для неї Богом. Усе навкруги роз´єднувалося і відчужувалося, перебувало під владою розрахунків, користі, загальної лайки, воєн і революцій. І тільки він, Версилов, один у всій тодішній Європі сумуючи за Богом, міг сказати європейцям, що їх революції, комуна і спалений палац Тюільрі — це помилки і злочини. Але, будучи носієм вищої ідеї про загальне примирення на основі віри в Бога, він змушений був мандрувати в тузі і мовчанні. «...Я плакав,— згадував Версилов,— за них плакав, плакав за старою ідеєю... Я не міг уявляти собі часом, як буде жити людина без Бога і чи можливо це коли-небудь. Серце моє вирішувало завжди, що неможливо; але певний період, мабуть, можливий...».

Питання існування Бога і безсмертя душі Достоєвський вважав найважливішими і хотів присвятити їм свій головний роман «Атеїзм», що повинен був стати грандіозною теодіцеєю.

Історична запізненість російського Бароко ускладнила його історичну долю. Мислителям Срібного віку було набагато сутужніше стояти на позиціях теодіції, ніж європейським філософам XVII ст. На їхнє мислення вже ліг відбиток впливів європейського раціоналізму і позитивізму. Тому від них вимагався більш енергійний духовний опір, щоб протистояти напорові пануючих у Європі й у багатьох вітчизняних умах раціоналістичних стереотипів. Багато з них бачили своє завдання в тому, щоб актуалізувати колосальний духовний досвід християнства. Потреба в цьому ставала особливо відчутною в умовах прискорених соціально-історичних метаморфоз, що почали відбуватися зі східнослов´янською цивілізацією. Потенціал цього унікального надбання був здатний додати усталеності соціальному тілу Росії, перешкодити його перетворенню в іграшку розбуджених стихій «прогресу», що наближає світові катастрофи.