Філософія права

5.15. Моралізуюча критика держави як джерела зла і насильства

Л. М. Толстой, глибоко шануючи завіти Христа, стверджував, що головне призначення людини полягає в тому, щоб любити друзів і ворогів, уникати усього, що роз´єднує людей, і робити усе те, що сприяє їх з´єднанню. Подібно до Ж.-Ж. Руссо, Л. М. Толстой відстоював ідею вродженої схильності людини до добра, любові, альтруїзму. Щодо здатності людей творити зло, то вона придбавається ними вже під безпосереднім впливом обставин соціального життя і, особливо, тих відносин, що насаджуються державою, її законами і системою правосуддя.

Л. Н. Толстой був переконаний, що церква піддала забуттю християнські заповіді Нагірної проповіді і тим самим розв´язала руки владі, державі, санкціонувавши застосування насильства у внутрішньодержавних і міжнародних відносинах. З її мовчазної згоди існує далека від ідеалів справедливості система права і несправедливий суд, що прагнуть злом викорінити зло і насильством усунути насильство. На ній лежить значна частка відповідальності за те, що сучасна цивілізація рухається помилковим шляхом лавиноподібного наростання маси зла, наближаючи страшні, небачені катастрофи.

Духівництво обурювалося не тільки через те, що Л. М. Толстой на нього покладав відповідальність за нехтування державою основ моральності і людинолюбства, але і за спроби свого неортодоксального розуміння вчення Христа. Л. М. Толстой бачив в Ісусі Христі не божество, а людину, наділену найвищою моральністю. На відміну від традиційно-християнської точки зору, згідно з якою любов до Бога знаходиться на першому місці, а любов до ближнього на другому, Л. М. Толстой невпинно проводив думку про те, що на першому місці повинна стояти любов до ближнього. За ці єретичні відступи від релігійно-світоглядних канонів він був відлучений від церкви, що, однак, не перешкоджало йому продовжувати відстоювати свої погляди і залучати на свій бік все нових і нових прихильників.

Заклики Л. М. Толстого користуватися при вирішенні соціальних проблем і протиріч не насильством, а переконанням зустрічалися з обуренням як соціалістами-марксистами, так і представниками офіційної державної влади. Л. М. Толстой же продовжував стверджувати, що держава з її розрослими і збільшеними органами фізичного і духовного насильства, здатна своїми судами і пенітенціарною системою залякати кого завгодно, вийшла з-під контролю церкви і перетворилася в джерело загрози для культури і моральності. Заохочувані ним розвиток наук, досягнення техніки формують у свідомості людей нові життєві стереотипи, де на перший план висунулися ідеали зовнішнього, матеріального благополуччя. І доти, поки релігія не повернеться в серця усіх людей і в політико-юридичну практику всіх держав, людство буде страждати від надлишку нещасть, які воно саме собі приносить.

Та релігія, на рятівну роль якої сподівається Л. М. Толстой, повинна бути оновленою, тобто з неї варто усунути всі перекручування, які внесли церковники в зміст євангельських заповідей. В оновленому християнстві тільки любов має право бути основним принципом міжлюдських відносин. Тільки вона здатна примирити бідних з багатими і вирішити всі протиріччя життя.

Л. М. Толстой безсумнівно правий, критикуючи державу за недосконалість тих засобів і методів, які вона застосовує в боротьбі із соціальним злом і, зокрема, із злочинністю. Але його аргумент, що, віддаючи злочинцю злом за зло, держава тим самим лише збільшує загальну масу зла на землі, явно непереконливий. Покарання, коли воно відповідає вчиненому злочину і суспільним критеріям справедливості, не може розцінюватися як соціальне зло. Злочин, що заперечує норми моралі і права, є злом. Але покарання, відплачуючи за порушення закону, поновлюючи порушену справедливість, захищаючи права громадян, є запереченням заперечення. Виступаючи проти зла, воно не може вважатися злом. Те, що в ньому присутній момент примусу і навіть насильства над особистістю злочинця, не дозволяє зарахувати покарання в розряд соціальних благ. Не будучи ні злом, ні благом, покарання виступає як необхідний соціальний засіб, який суспільство і держава повинні використовувати в ім´я того, щоб з його допомогою оберігати від руйнувань цивілізований правопорядок.

У державах, де суспільні відносини не мають досить високого ступеня цивілізованості, практика заперечення правового примусу здатна давати скоріше негативні результати, ніж позитивні. П. І. Новгородцев писав про те, що після смерті Л. М. Толстого Росія змогла навіч переконатися в цьому. «Система нехитрого непротивлення злу, застосована кн. Львовим у якості системи управління державою, у Керенського перетворилася в систему потурання злу, прикриту фразами про «казку революції» і про благо держави, а у Леніна в систему відкритого служіння злу, втілену у формі нещадної класової боротьби і винищування всіх, не угодних пануючим». Так, практичне втілення ідей Л. М. Толстого привело в Росії спочатку до легалізації анархії, а потім до кривавої тиранії.