Філософія права

5.16. Неоплатонічна метафізика світового порядку

ВОЛ. СОЛОВЙОВ

Вол. Соловйов — видатний російський неоплатонік, який мислив у руслі європейської платонічної парадигми. Подібно до давніх неоплатоніків, що жили в епоху історичного занепаду Римської імперії, він також змушений був констатувати, що в суспільстві, в умах і серцях людей почали запановувати «без-началля», свавілля і беззаконня. Це також змушувало його шукати єдине, поєднуюче усе і вся в цілісність субстанціальне і нормативно-ціннісне начало.

Вол. Соловйов визнавав таким осередком всього сущого Того, хто є усе і хто володіє двома головними атрибутами — є субстанцією, наявною буквально у всьому, і є суб´єктом або Абсолютною Особистістю. Від неоплатоніків Вол. Соловйова в даному випадку відрізняло те, що для нього вища першооснова не була безособовим принципом організації буття, а була надсу-б´єктом, надособистістю.

Як справжній платонік, Соловйов визнавав буття світу ідеальних сутностей — ідей. Він міркував таким чином: щоб справедливість і правда могли здійснитися людиною в нижчій сфері її матеріального життя, вони повинні насамперед існувати самі по собі, незалежно від людини. Справедливість, ще до того, як стати фактом соціального буття людей, повинна мати власне незалежне існування у вигляді ідеї.

У світі умов і можливостей, що забезпечують природну гру людських сил, повинні існувати начала, що рухають людьми, направляють їхню практичну і духовну діяльність у русло піднесених прагнень. Людина не може рухатися просто заради руху, як матерія не може існувати заради власного існування. Будь-яка матеріальність з її природними проявами — це не справжнє буття, а тільки зовнішня видимість. Матерії необхідні вищі ідеї, так само як і ідеям потрібна матерія, щоб у ній втілюватися.

Соловйов звертається до улюбленої платонічної метафори, що порівнює людське життя з грою акторів на сцені. Він відзначає в ній два істотних виміри — матеріально-механічний, що включає рухи мускулів, вібрації звуків тощо, і духовно-піднесений, у якому проглядається справжня драма людського буття і рухаючі нею ідеї. Якщо в людському житті бачити тільки перше, це буде матеріалістичний погляд, нескінченно далекий від розуміння справжньої суті речей. Для нього рухи і звуки позбавлені вищого змісту і вищої мети і тому від нього прихована сутність людської драми.

У кожного з людей у цьому житті є своя, особлива роль. Але щоб її добре зіграти, треба знати зміст всієї драми. Необхідно мати не поверхнево-помилкові, а істинні уявлення про вищі начала, яким підпорядкована логіка розвитку драматичної дії, про благо і справедливість як безумовні першообрази-ідеї.

Кожний послідовний розум, розгортаючи нитку логічного мислення, неминуче приходить від почуттєвого досвіду до умоглядного визнання існування світу ідей, до розуміння того, що природні явища і форми — це тільки видимості і уявності. У видимої реальності і процесів, що відбуваються в ній, повинні бути істотні причини. А за ними, у свою чергу, повинні стояти сутності, що виробляють ці причини. Так людська думка приходить до припущення про те, що є певна остання, гранична основа нашої видимої реальності, тобто світ вічних і незмінних причин-сутностей.

Якщо світ почуттєво сприйманих явищ не справжній, то логічно припустити існування іншої, справжньої реальності, що не може бути біднішою за примарну фізичну реальність. Повинен існувати метафізичний світ першосутностей, що надають усім земним речам певні властивості і якості. Щоб ці якості були строго визначеними і завжди зберігали б за собою цю визначеність, першосутності-ідеї повинні бути незмінними, неподільними і вічними. Крім того, їх повинно бути нескінченно багато — від дрібних і окремих до загальної, найвищої ідеї безумовного Блага.

Соловйов називав ідеї не просто сутностями, а метафізичними істотами, вважаючи, що в кожній такій істоті поєднана чистота ідеї із силою буття. Як самостійні істоти ідеї нагадують одночасно й атоми Демокріта і монади Лейбніца. Кожна з них являє собою особливий, окремий центр діючих сил творіння, у якому зосереджене потенційне, невиявлене буття.

Всі ідеї поділяються на предметні (причини речей) та суб´єкти (рухаючі суб´єктами). Ідея і суб´єкт необхідні один одному. Суб´єкт без ідеї — це порожня, безглузда сила, якій нічого здійснювати. Так само й ідея без здатного здійснити її суб´єкта — це тільки пасивна пасивність.

Ще одна типологія дозволяє позначити три різновиди суб´єктних ідей. По-перше, це ідеї з явно вираженим вольовим началом. У них подані безумовні норми, абсолютні вимоги, що змушують людей прагнути до блага і справедливості, стверджувати на землі закони моральності і права. Ці ідеї виступають вищими мірилами усього, що відбувається з людиною і суспільством. Саме від них виходять норми і принципи природного права.

Далі йдуть ідеї з пізнавальною спрямованістю, що націлюють людей на пошуки справжньої суті того, що відбувається у світі. І, нарешті, третя сфера — це ідеї почуттєво-естетичного характеру, чий вплив змушує людей прагнути до краси і досконалості.

Хоча метафізичний світ ідей і нескінченно багатший за видимий світ, між ними немає безодні. Ідеї проникають у фізичний світ і створюють той ідеальний зміст моральності, права, істини і краси, який люди знаходять у своєму житті.

Метафізичний світ у Вол. Соловйова, як і в неоплатоніків, знаходиться під владою трьох головних сил. На першому місці серед них Бог, або Всеєдине. Потім іде Божественний Логос (у неоплатоніків це Світовий розум) як активний, творчий, запліднюючий початок, що привносить в усе суще вищі змісти і цілі. Тілесним втіленням Божественного Логосу для Вол. Соловйова виступав Христос.

І, нарешті, третій метафізичний початок — Світова душа, або Софія. Через неї метафізичний світ зв´язаний із матеріально-природним світом, породженням Логосу і Світової душі. Через Світову душу Бог виявляється як жива, діюча сила, що як творчий дух дає ідеальні норми-зразки для фізичного і соціального життя людей.

Матерія складається з безлічі розрізнених елементів, і Софія забезпечує їхню реальну єдність, будучи душею всього живого. При цьому буття Софії двоїсте: воно одночасно і божественне і тварне. Від Всеєдиного і Божественного Логосу вона одержала силу, що дозволяє їй пов´язати всіх живих істот у єдиний природний організм. Підпорядковуючи собі усі тварі, Софія водночас вільна від них. Вона виявляє здатність відділяти, відокремлювати центр свого життя від усього сущого. Саме з цією обставиною Соловйов пов´язав питання про існування зла, насильства і злочинів у фізичному світі.

Софія здатна відокремитися не тільки від конкретних живих істот, але і від абсолютного центру божественного життя. Побажавши утвердити себе поза Богом, вона втрачає владу над фізичним світом і перестає об´єднувати собою все живе. У підсумку зникає загальний живий зв´язок і розпадається єдність світобудови. Всесвітній організм перетворюється в механічний конгломерат атомів, кожний із яких наданий собі і своєму егоїзму.

Слідом за автором Апокаліпсиса, Іоанном Богословом, Вол. Соловйов стверджує, що «світ у злі лежить». Якщо в метафізичному світі всі елементи прагнуть до всеєдності, то у фізичному світі такого вже немає і відношення між його елементами найчастіше носять характер ворожості. Кожна фізична істота прагне до індивідуального самоствердження. Причини подібних прагнень знаходяться за межами фізичного світу, оскільки будь-яка жива істота вже народжується зі злою волею. Тут відчувається вплив А. Шопенгауера на Вол. Соловйова. Правда, масштаб впливу злої волі знижений і обмежений тільки межами фізичного світу.

Причиною зла, що панує у світі, для Соловйова є відпадання Світової душі від божественної єдності, її свавілля. Але це відпадання вже в минулому, і тепер вона знову прагне до возз´єднання з Богом. Відповідно до цього на нинішньому етапі всесвітньої історії головним змістом і головною метою світового процесу є рух до всеєдності, подолання розрізненості і загрози хаосу. Більшість елементів світобудови ще противляться всеєдності, і тому вона присутня у природно-соціальному світі поки ще у вигляді належного, але не сущого, у формі ідеалу. Реалізації цього ідеалу вимагає Божественний Логос, що висуває закон, забороняє ворожнечу елементів. Від нього ж Софія одержала завдання здійснити возз´єднання всього живого. Вони, Логос і Софія, повинні зробити це разом. У Логосу є для цього форма, а в Софії — матеріал, і від їхніх спільних зусиль повинен народитися оновлений всесвітній організм.

Процес цього відновлення вже йде. Космогонія вершиться, долаючи пануючий хаос і проходячи декілька фаз. Перша фаза — астральна. Вона полягає в тому, що під дією сил всесвітнього тяжіння розрізнена космічна матерія стягається в окремі космічні тіла. Друга фаза — солярна, коли складаються окремі складні, гаромічні системи, на зразок сонячної. І третя стадія — телурична (від лат. tellus — земля), що полягає в тому, що окремі космічні тіла, на зразок Землі, стають матеріальним базисом для систем органічного життя.

Потім Божественний Логос і Софія створюють найбільш досконалу з усіх матеріальних форм — людський організм. їх же зусиллями в людині прокидається свідоме прагнення до всеєдності, а отже і до подолання зла.

Людина поступово стає усе більш помітною фігурою у світовому процесі. Як і Платон, Соловйов бачить у людині двоїсту істоту з фізичною і метафізичною іпостасями. Залежність людей від дії природної причинності змушує їх вести егоїстичне існування фізичних осіб. У своїй тілесності і природному егоїзмі людина сприймає інших людей не як живих істот, а як порожні личини. У цьому вона подібна до тварин, що у своєму несвідомому егоїзмі прагнуть бути усім для себе, а інших відштовхують або знищують. У цій готовності до практичного заперечення інших людей полягає корінне зло людської натури, що є основою всіх страждань, нещасть, гріхів і злочинів.

Природа в цілому теж двоїста. Вона, здавалося б, несе в собі готовність до всеєдності. Але, водночас, у своїх розрізнених елементах вона противиться йому. Нездатність фізичних істот до всеєдності виявляється і як страждання через цю нездатність, і як здатність творити зло. Обидві ці властивості повною мірою присутні й у людині.

Окремим людям часом відкривається істина, що їх індивідуальне фізичне, тілесне життя — це тільки минущий випадок, тільки «сон скороминущий», важкий і болючий. Людина раптом починає усвідомлювати примарність свого окремого егоїстичного існування, і для неї стає очевидним трагізм ілюзії, що визнає фізичне буття за єдино справжнє й істинне. Для тих же, хто продовжує залишатися в полоні цієї ілюзії, примарне здається реальним, а істинно реальне і вище — примарним.

У моменти духовних прояснень людина усвідомлює, що якщо залишатися в межах матеріалізму, то сама вона — не більше ніж нескінченно мала фізична величина, тільки крапка на світовій окружності, що от-от зникне без сліду. Тому вона із зусиллям виривається з полону матеріалізму і прямує до нових філософських рубежів, які дозволяють усвідомлювати, що її власна сутність має метафізичні корені, що вона — безумовно божественна істота, «образ і подоба Божі».

Метафізичність, абсолютність, безумовність людської істоти має для Вол. Соловйова два значення. Перше — це відносна безумовність як здатність переступати через будь-який кінцевий, обмежений зміст. Це усвідомлення своїх безумовних прав на усе і прагнення вимагати більшого, ніж дано тут і зараз. Ці умонастрої здавна культивує західна цивілізація.

Друге значення Вол. Соловйов характеризує як позитивну безумовність, розуміючи під нею вимогу повноти життя. У цій повноті людині бачиться запорука безмежних можливостей її майбутнього безкінечного розвитку. Уже зараз у людині, за порогом її свідомості приховано величезне багатство сил і здатностей. Лише мала частина цих багатств виявляється у творчості геніїв. Причина їхньої надзвичайної обдарованості полягає в тому, що людська сутність укорінена в метафізичному світі і є його частиною. З цим світом людину зв´язують її безсмертна душа і здатність до свободи.

Високо оцінюючи прагнення людини до свободи Соловйов виступає вже як син Нового часу, що засвоїв уроки європейської філософії XVI—XIX ст. Навіть зв´язок людини з метафізичним світом і Абсолютною Першоосновою, Богом він трактує в ключі концепції свободи, доказуючи, що цей зв´язок повинен здійснюватися з боку людини тільки вільно. Лише за цієї умови людське життя знаходить найвищий зміст, а всі людські справи перетворюються з безглуздих явищ в осмислені, необхідні події.

Але на шляху піднесених людських прагнень можуть виникнути перешкоди. Світова душа, колись сама відділившись від Всеєдиного, може зажадати від людини, щоб вона стверджувала себе окремо від Бога. Якщо людина прислухається до її голосу, то вона незмінно опиниться під владою матеріальних начал, загубить вищі орієнтири і перетворить свій внутрішній світ у подобу хаосу. У ній візьме гору злий початок, що набуде вигляду прагнення до окремого, індивідуального самоствердження. У результаті будуть потрібні нові зусилля для подолання цього зла.

Сучасна людина, вважає Вл. Соловйов, ще дуже далека від досконалості. Тому їй рано братися за переробку світу, а варто займатися собою, направити усі свої сили на те, щоб духовно зміцніти і морально зцілитися.

Людина здатна розвивати свою духовність і моральність тільки в умовах цивілізованої державності. Держава покликана допомагати їй у цьому. Для цього вона створює примусові закони, що обмежують злу волю людей і не дають їй руйнувати суспільство, цивілізацію і культуру. Система таких законів або право — необхідна умова морального удосконалювання людей. Шлях до загального блага пролягає поки що через примусову організацію громадського життя. Без права, законів, держави, системи судочинства, поліції і в´язниць загальна моральність залишиться тільки благим, але, по суті, неспроможним побажанням.

Вол. Соловйов був категорично не згодний із Л. М. Толстим, який стверджував, що державно-правові інститути аморальні і шкідливі російському народу. На думку Вол. Соловйова, їхнє усунення зробило б зовсім неможливим нормальне соціальне життя.

Водночас, філософ чітко усвідомлював, що моральне удосконалювання не може бути цілком примусовим і що моральний розвиток суспільства й особистості передбачає свободу як дуже необхідну, вихідну умову. У людини завжди повинна бути можливість вибору, а значить і свобода бути як моральною, так і аморальною. Коли, знаходячись у ситуації вибору, стоячи на «роздоріжжі», людина самостійно і вільно віддає перевагу доброчесності, а не пороку, законослухняності, а не злочину, це і є моральним кроком, справжнім проявом моральності.

З огляду на цю особливість морального буття людей, держава і право повинні забезпечити особистості необхідну свободу і насамперед свободу самостійного вибору між альтернативними можливостями. Не втручаючись у саму процедуру вибору і тим більше не схиляючи до аморальності, право зобов´язане гарантувати людині певний простір свободи, що дозволить їй маневрувати усередині нього без шкоди для навколишніх і держави.

Роль права дуже важлива, але в той же час вона обмежена: право повинно створювати лише зовнішні, дуже відносні умови для торжества моральності. Гарантуючи надійний правопорядок, створюючи перешкоди на шляху найбільш руйнівних форм зла, воно дає людині зрозуміти, що на неї не будуть тиснути ніякі загрожуючі її гідності чинники і вона зможе спокійно користуватися наданими їй свободами.

Згідно з концепцією Вол. Соловйова, норми права і норми моральності знаходяться в дуже особливих відношеннях. Російські правознавці, сучасники філософа, чимало уваги приділяли проблемі розмежування права і моральності. Соловйов так само ясно бачив особливості кожної з нормативних систем. Так, якщо правова норма наказує або забороняє якісь певні дії, то моральна норма не є настільки однозначним приписом. Якщо в праві примус є обов´язковим, то в моральності він неможливий. У цілому ж право представляє, за Вол. Соловйовим, нижчий рівень моральності, і його завдання полягає не в тому, щоб перетворити світ у Царство Боже, а в тому, щоб не дати світу перетворитися в пекло.

Розвиваючи у своєму природно-правовому вченні ідеї платонізму, Соловйов вносить у них чимало свого. Так, на відміну від Платона, чий космос перебував, на думку російського філософа, у стані моральної байдужості, він акцентує, підсилює активний, нормативний початок. У платонівську картину світу привносяться християнські мотиви, в результаті чого центральною фігурою стає не безособове Благо, а живий Бог, жива Надособистість, що володіє не просто самосвідомістю, але і невичерпним запасом активності і готовності направляти життя людей, народів і держав у русло цивілізованості. Щось подібне відбувається і з платонівськими ідеями, що перетворюються у Соловйова з предметів інтелектуально-художнього споглядання в активні, здатні до життєворчості істоти.

Якщо пам´ятати про те, що Вол. Соловйов належить до Срібного віку російської культури, а значить до епохи необароко, то стає очевидною ще одна особливість його платонізму, що стосується проблеми свободи. Для Платона і неоплатоніків ця проблема була периферійною, оскільки людина виступала в їхніх очах іграшкою, маріонеткою в руках вищих сил. Європейська філософія Ренесансу і Нового часу зробила проблему свободи для себе однією з центральних. Своєрідність барочно орієнтованої філософії полягала в тому, що вона, на відміну від дорене-сансного теоцентризму і ренесансного антропоцентризму, вдалася до синтезу цих підходів і спробувала сполучити віру в Бога з вірою в людину. Вол. Соловйов об´єднав мотиви теодіцеї й антроподіцеї в єдине ціле. Віра в людину для нього невідривна від переконаності в тому, що вона здатна свою головну сутнісну властивість, свободу, покласти на благо, на служіння вищим цілям. Ця барочна ідея дозволяла відвести в картині світопо-рядку однаково гідні місця і Богу і людині.

Соловйов зумів поєднати людський світ з його цінностями і нормами, моральністю і правом зі світом абсолютних, безумовних начал буття. Він невпинно і наполегливо проводив думку про те, що у свідомості сучасної йому людини вищі, абсолютні норми і цінності повинні знаходитися на передньому плані, виступати в якості домінант її духовного і практичного життя.

Відповідно праву треба обпиратися на винятково позитивну основу, яка повинна бути надприродною, безумовною, метафізичною. Такою може служити тільки Бог і його воля. І тільки вона здатна забезпечити участь права в перетворенні держави у вселюдське братерство.

Для людей мотивами подібного перетворення служать, по-перше, відраза до усіх видів насильства, по-друге, неприйняття агресивної сутності сучасних держав, по-третє, страх перед руйнівною силою соціальних антагонізмів і, по-четверте, прагнення соціальної справедливості.

Шлях до всеєдності як возз´єднання індивідів, народів, держав, культур, цивілізацій у єдину цілісність лежить через подолання того, що сучасник Вол. Соловйова філософ М. Федоров назвав «небратським станом світу». І в цьому повинна бути важлива роль права. Воно, разом з релігією, моральністю, філософією і мистецтвом, зобов´язано взяти на себе місію возз´єднуючої активності.