Філософія права

5.20. Природно-історичні корені монархії і республіки

І. А. ІЛЬЇН

І. А. Ільїн у своїй книзі «Про монархію і республіку» бере відомий трюїзм, що визначає монархію як форму спадкового єдиновладдя, і робить спробу вийти за межі зовнішньофор-мальних визначень і розкрити глибинні культурно-історичні основи монархії і монархічної свідомості.

Досліджуючи природу монархічних орієнтацій, І. А. Ільїн вказує на те, що біля її джерел виявляється потреба людей мати перед собою суб´єкта, який уособлював би для них усю державу як ціле, був би єдиним, живим центром усього державного життя. Подібне уособлення має релігійну природу, примушуючи народ сприймати владу государя як деяку священну даність. Не випадково в давнину повсюдно існувала віра в божественність фараонів, імператорів, царів. Монарх виступав як втілена частка божества, з чого випливало його безапеляційне право веліти і бути верховним суддею.

І. А. Ільїн виявляє корені монархічної ідеї в патріархальній психології, для носіїв якої незаперечна влада батька як вищого авторитету в питаннях сімейного побуту і господарства. Монарх — це такий же батько, але тільки більшого масштабу. Сам Бог — це теж батько, але вже найвищого рангу, що є прабатьком усього сущого.

Релігійно-міфологічна, геоцентрична природа монархічної свідомості виявляється в її особливому, ірраціонально-інтуїтивному сприйнятті світу, життя, історії, політики не як гри випадковостей, а як наслідку впливів провіденціально-метафізичних сил.

Монархічна свідомість ієрархічна: її носії шанують культуру рангу і субординації в людських взаємовідносинах. За визнанням важливості ієрархічного світобачення стоїть потреба шукати якісні переваги і по достоїнству оцінювати їх. Найвища якість — це досконалість. Саме вищу досконалість як абсолютний ступінь якості людина шанує в Бозі. У минулому все виховання було спрямовано на те, щоб навчити людину міряти абсолютною досконалістю Бога власну недосконалість. Це застерігало людей від надмірної гордині, самовпевненості і самозакоханості.

Люди за своєю природою і за своїми духовними властивостями не рівні, і цілком зрівняти їх ніколи нікому не вдавалося і не вдасться. Монархічна свідомість визнає цю різноякісність людей і вважає, що і права в них повинні бути різними. Якщо індивіди розрізняються особливостями спадковості, обдарованості, інтелекту, волі, виховання, то для кращих повинні існувати справедливі привілеї.

Монархічна свідомість виступає проти загального виборчого права, оскільки, з його точки зору, існує багато неосвічених і дурних людей, чиї виборчі голоси і непродуманий вибір принесуть тільки шкоду державі.

Будучи початково консервативною, монархічна свідомість дорожить древніми традиціями. Вона не прагне до скороспіш-них новацій, не схильна до радикальних реформ і йде на них лише тоді, коли вони дійсно назріли.

Монархічна свідомість сповнена гідності і самоповаги, що дозволяє їй без приниження коритися вищим і кращим. Вона добровільно сприймає необхідність дисципліни і правових обмежень своєї діяльності. Життя в державі для неї не рабська служба, а творче служіння.

Там, де в силу тих або інших причин у народі слабшає потреба в уособленому, сакральному сприйнятті державної влади, монархічний склад політико-правової свідомості перестає домінувати і поступається місцем республіканському.

Відмічаючи патріархальний характер монархічних принципів, І. А. Ільїн стверджує, що поки в соціальному житті народів буде існувати парна, моногамна сім´я на чолі з батьком, у психології й у ціннісних орієнтаціях людей незмінно будуть виявлятися монархічні настрої, оскільки сім´я — це своєрідна мікро-модель монархії, що тяжіє до авторитарних відносин і вимагає, щоб діти беззаперечно приймали від батьків наставляння і покарання.

Зіставляючи монархію з республікою й віддаючи свої симпатії першій, І. А. Ільїн не вважає монархічні орієнтації архаїзмом. Простежувані за ними тисячолітні традиції світової цивілізації надають надзвичайну історичну усталеність, що змушує відноситися до них навіть у XX ст. із повною серйозністю і повагою.

І. А. Ільїн розкриває також глибинні культурно-історичні орієнтації, що стимулюють республікансько-демократичні настрої широких мас. Ці орієнтації присутні в індивідуальній і суспільній психіці у вигляді несвідомих інтенцій і душевних схильностей, що шукають реалізації у всіх доступних сферах. Коли вони вторгаються до сфери відносин індивідів із державою, то набувають форму республіканської політико-правової свідомості.

Республіканська правосвідомість тяжіє до розчинення інди-відуально-особистісного начала в колективному. Навіть на ключовому посту, на чолі держави їй не потрібна яскрава індивідуальність, а більш прийнятний рядовий політик із числа обивателів, що обирається на певний строк прем´єр-міністром або президентом.

Республіканська свідомість тяжіє до розумового тлумачення світу, історії, державності. На відміну від теоцентрично орієнтованої монархічної свідомості, вона антропоцентрична, раціоналістична і переконана, що людська воля вища за «природу», «долю», «провидіння». Не випадково її носії, як правило, нехтують тими, хто схильний до релігійного поклоніння.

Відкидаючи принципи ієрархії, тяжіючи до ідеї рівності, республіканська правосвідомість переконана, що люди за своєю природою є рівноцінними істотами. Якщо монархічна свідомість фіксує свою увагу на тому, що відрізняє людей один від одного, то республіканська свідомість звертається насамперед до того, що їх зближує, тобто до подібних потреб, егоїстичних інтересів, вимог рівних прав і свобод.

Ратуючи за повну рівність, республіканська свідомість вимагає, щоб жінкам були дані усі права для активної політичної діяльності. Монархічна свідомість, на відміну від неї, наполягає на тому, що жінку не варто втягувати в бруд і вульгарність політичної боротьби, тому що в неї є більш важливі й інтимні завдання, запропоновані їй природою і які є дорогоцінними для суспільства і держави. Але для республіканців природні відмінності між чоловіками і жінками відступають на задній план під натиском ідеї громадянської рівності.

Республіканській свідомості далекий консерватизм. Вона не цінує традиції і не відчуває тих зв´язків, що зв´язували б її з ними. Тому вона охоче приймає будь-які новації, зміни і реформи.

Соціальний, політичний активізм республіканської правосвідомості має відцентровий характер. Вона бореться за особисті свободи, що відкривають простір для індивідуальних ініціатив і створюють атмосферу політичної конкуренції. При цьому для неї характерний дефіцит почуття відповідальності за свої діяння.

Республіканізм заохочує політичний кар´єризм і владолюбство, відкриваючи для них законні шляхи і пропонуючи легітимні засоби. Він фактично стимулює прагнення енергійних і діловитих громадян до їхнього входження у владні структури і до наступного захоплення влади найбільш удачливими з них.

Республіканські орієнтації здатні виявлятися і поза політи-ко-правовими сферами. Так, приміром, сім´я, що будується на основі республіканських симпатій її членів, проводить у життя принципи «рівності» двох і навіть трьох поколінь, заперечує сувору дисципліну і субординацію. У школі республіканізм віддає перевагу «координації» замість субординації, намагається внести максимум товариського духу у відносини учнів з учителями. При цьому, якщо у дітей високий моральний рівень, а у викладачів багато життєвого досвіду, культури і такту, це дає гарні плоди. Але якщо нічого цього немає, шкільна справа гине.

В армії принципи республіканізму зовсім недоречні, тому що без субординації і дисципліни вона не боєздатна. Коли в Росії у лютому 1917 р. на армійські підрозділи спробували перенести принципи республіканської ідеології, обмеживши права командирів, запроваджуючи їхню виборність і підзвітність солдатам, армія блискавично розпалася.

Досліджуючи соціально-філософські, культурно-історичні і морально-правові грані республіканської ідеї, І. А. Ільїн виявляє цілий ряд її слабких сторін і вразливих місць. Це змушує його досить стримано, без особливого оптимізму й ентузіазму сприймати ті процеси демократизації, що стали відігравати важливу роль в історичних долях багатьох держав XX ст.