Філософія права

5.21. Феноменологічний метод і природно-правове мислення

Е. ГУССЕРЛЬ

Творцем феноменологічного методу, одного із найвпливо-віших у філософії XX ст., був Едмунд Гуссерль (1859-1938). Його двотомна праця «Логічні дослідження» (1901) і наступні роботи справили вплив як на західних, так і на російських філософів М. Хайдеггера, Ж.-П. Сартра, Л. Карсавіна, С. Франка, І. Ільїна, Г. Шпета, А. Лосева.

Феноменологія виявила свою загальнометодологічну значимість для усіх видів філософського знання, у тому числі і для морально-правової філософії. Вже у другому десятилітті XX ст. у тих, хто входив у найближче оточення Гуссерля і перебував у його гуртку, почали виходити статті, де феноменологічний метод застосовувався до дослідження морально-правової реальності.

Європейська філософія на межі XIX—XX ст. знаходилася під сильним впливом природознавства і, особливо, фізики. Пронизана духом позитивізму і сцієнтизму, вона зловживала використанням природничо-наукових категорій і виявляла різко негативне ставлення до традиційних принципів метафізичного пізнання світу.

Поширеним проявом сцієнтизму у філософії став психологізм. Методи експериментальної психології, що обпиралися переважно на кількісні, математичні підходи, проникли у філософію і логіку, змусили вважати гносеологію частиною психології пізнання.

Е. Гуссерль поставив перед собою завдання повного очищення проблем пізнавальної діяльності від природничо-наукових, психологічних, а також соціально-історичних привнесень, від усього матеріального і практичного. Він хотів вийти до безумовних, самоочевидних першооснов знання, до його чистих структур. До цього ж прагнули його російські послідовники, кожний із яких обирав певну сферу духовного досвіду і сподівався відшукати наявні в її основі чисті, ідеальні сутності. Для цього необхідно було уникати раціональних умоглядних конструкцій і гранично заглиблюватися в дослідні дані, брати їх як предмет безпосереднього споглядання і скрупульозно описувати у всіх подробицях.

У філософсько-правовій сфері у феноменологічного методу виявлялися два головних об´єкти. Перший — це безумовні очевидності, що передують нормам права. Другий — це ідеальні, безумовно очевидні структури, що передують знанням про право. Ті й інші виявляли свою даність людині через феномени її свідомості.

Найбільший інтерес для феноменології представляє не реальна поведінка людей. їй важливі чисті нормативні структури, що підкоряють собі людську свідомість і поведінку. З філософів минулого найбільш близькі були до такого підходу Р. Декарт і І. Кант, які прагнули розглядати будь-яку предметність не саму по собі, а як дану через свідомість, через її формотворчі зусилля.

Для феноменологічного підходу до чистих нормативних структур, що лежать в основі правосвідомості, неприйнятний психологізм, оскільки разом із ним у розуміння предмета дослідження проникали суб´єктивізм і релятивізм. А це, по суті, відроджувало древній принцип софістів про людину як міру всіх речей і дозволяло кожному вважати істинним те, що йому уявлялося, здавалося істинним. Але для феноменології істина є такою лише тоді, коли вона має загальний характер. Істинним знанням є не те, що знаходиться шляхом логічних доказів, тому що довести можна усе, що завгодно. Таким виступає лише те, що дано як доекспериментальна безпосередня очевидність, що відрізняється граничною ясністю своїх значеннєвих обрисів. Істина для усіх одна, всезагальна й абсолютна. Перебуваючи поза часом, не виникаючи і не піддаючись знищенню, вона знаходиться за межами сфери існування і належить світу чистих сутно-стей. її основи треба шукати не в трансцендентній реальності, не там, де живуть ідеї Платона або християнський Бог, а в глибинах людського «Я». Для феноменології виявився близьким завіт Августина Блаженного, який писав: «Не зваблюйся зовнішнім, зазирни в самого себе: у серці людському живе істина».

Істина приходить до людини зі сфер, де усе для неї зрозуміло, очевидне і гранично вірогідне. їй ні до чого раціоналізуючі зусилля філософського розуму, тому що вона здатна самороз-криватися і без них. Самооголюючись, вона демонструє кожному свою загальну обов´язковість, абсолютну нормативність, безумовну імперативність. Цими своїми якостями вона наводить людей на думку і припущення про існування особливого, відділеного від речової реальності, світу, що ще не пізнаний людьми і, мабуть, ніколи не буде ними пізнаний у достатній мірі. Феноменологія при цьому не наслідує Платона і не додає цьому світу трансцендентного характеру, не перетворює його в деяке позамежне вмістище чистих сутностеи, що існує відокремлено від людини.

Феноменологічний метод передбачає, що загальна істина пізнається аж ніяк не через усвідомлення її змісту, який не завжди і не відразу відкривається людині. Вона пізнається через пізнання її обов´язковості, універсальної нормативності, незаперечної імперативності. Перевага таких істин, як «двічі два чотири», при всій бідності їхнього змісту, у тому, що вони гранично достовірні. Існуючи незалежно від волі людини, вони здатні служити безособовими регуляторами її діяльності.

Щоб наблизитися до пізнання суті тієї реальності, де живуть істини, і сприймати всю сукупність переживань істини як єдиний потік, як самостійне плинне ціле, необхідні особливі пізнавальні зусилля і процедури. Сукупність останніх одержала назву методу феноменологічної редукції. Завдання цього методу полягає в тому, щоб звільнити свідомість від усього зовнішнього, емпіричного, від усіх зв´язків із зовнішньою реальністю і направити усю його увагу на себе. Для цього необхідно пройти два етапи. На першому варто відкинути всі наявні знання про реальність, особливо наукові, щоб дати можливість оголитися чистим сутностям — ейдосам. На другому етапі треба очиститися самому «Я»: у ньому повинні залишитися лише ті переживання, які відбуваються усередині нього в той час, коли воно мислить. Так набувається повна свобода від усіх передумов, від матерії й історії, від природи і соціуму, від усього на світі. Залишається лише гола свідомість голої людини в оголеному Всесвіті, що нагадує ситуацію створення художником картини «Білий квадрат на білому тлі». Але така вимога методу феноменологічної редукції: пізнавальне «Я» у ситуації готовності до пізнання повинно передувати будь-яким формам предметності.

Лише в самому собі, у своїх глибинах, людський дух повинен відшукувати ключові світопояснювальні структури.

Потік внутрішніх переживань істини складається з окремих елементів, іменованих феноменами свідомості. Саме ця обставина привела до появи самої назви феноменології як вчення про феномени. Потік феноменів недоступний сприйняттю ззовні. Тільки зсередини, входячи усередину своєї свідомості, переживаючи їх особисто, можна відчути свою причетність до них. При цьому не розумовий аналіз, а лише інтуїція дозволяє сприйняти й охопити феномен як цілісність і наблизитися до пізнання його сутності. Індивідуальне «Я» ніби занурюється в потік феноменів, що дозволяє йому, захопленому цим потоком, безпосередньо-інтуїтивно вбачати в них сутності. І цей погляд-пізнан-ня не схожий на те, як його зображувала традиційна філософія, оскільки він не користується ні логікою з її силогізмами, ні метафізикою з її символами.

Феноменологія породжує новий стиль філософствування, не схожий на звичні, індуктивно-дедуктивні пізнавальні засоби. Для неї головне — це методика безпосередніх самозанурень пізнавального «Я» у власні глибини і знаходження інтуїтивних прозрінь. Щоб здобути істину, необхідно також добре навчитися феноменологічній техніці поводження зі своєю свідомістю.

Що ж прозріває феноменологічна інтуїція? Якими виявляються за своїм змістом феномени свідомості? Тут виявляється декілька головних компонентів:

1) словесно-мовна оболонка феномена свідомості;

2) сумарність психічних переживань, що супроводжують процес пізнання;

3) значення і змісти пізнавальних переживань, кожного окремо і всіх разом;

4) та реалія, що ховається за виявленими смислами.

Відношення свідомості до феномена і наявної за ним предметності називається в феноменології інтенціальністю, тобто спрямованістю. Інтенціальність передбачає, що всі значення і смисли феномена виходять не від його предметності, а із самої свідомості. Філософу-феноменологу байдужі характер і зміст предметності, а важливі лише спрямовані на неї переживан-ня-інтенції. Більше того, йому байдуже навіть те, чи існує реально предмет переживань, тому що таким може бути усе, що завгодно, аж до круглого квадрата або квадратного кола. Важливо тільки одне — споглядально-переживальне відношення свідомості до реального або вигаданого об´єкта, у результаті чого відбувається саморозкриття людської суб´єктивності.

Існує два типи споглядань. Перший — це споглядання конкретних, чуттєво-сприйманих предметностей. Другий — категоріальне споглядання ідеальних, абстрактно-загальних реалій. Феноменологію не цікавлять перші; її увага цілком зосереджена на других. Коли відбувається категоріальне споглядання, суб´єкт здатний відчути мимовільне почуття глибокої задоволеності. Усередині нього ніби включається якийсь глибинний, несвідомий і мудрий механізм, що дозволяє йому позитивно реагувати на дотики його духу до загальних істин, будь то математичні аксіоми, універсальні моральні заповіді, абсолютні природ-ноправові цінності або музичні гармонії. Ці дотики не проходять для людини безслідно. У них вона виявляє ті вихідні основи, що дозволяють їй певним чином будувати своє духовне і практичне життя усередині нормативно-ціннісного континууму цивілізації — культури. Вони дають їй можливість, при повноцінному відчутті своєї особистісної автономії, глибоко відчувати свою причетність до універсальних значеннєвих, ціннісних і нормативних констант світопорядку.

Про цю особливість людського духовного життя, відому ще з античності, Гегель писав так: «Це звернення свідомості в себе виступає дуже виразно у Платона — у тій формі, що людина нічому не може навчитися, не може навчитися також і доброчесності. Це не означає, що вона не входить у відання науки, а виходить, що добро не приходить ззовні; ось це доводить Сократ. Неможливо вчити добру, а воно міститься в природі духу. Людина взагалі не може сприймати що-небудь як щось дане ззовні, не може сприймати пасивно, подібно до того, як віск набуває будь-яку форму; але усе вміщено в дусі людини, і вона усьому навчається тільки по видимості. Усе, правда, починається ззовні, але це тільки початок; воістину ж цей початок є лише поштовхом для розвитку духу. Усе, що має цінність для людини, вічне, саме по собі суще міститься в самій людині і повинно добуватися з неї самої. «Навчитися» або «вчитися» означає тут лише одержати знання про зовнішньо-визначене. Це зовнішнє утворюється, правда, за допомогою досвіду, але загальне в ньому належить мисленню, однак не суб´єктивному, а істинному, об´єктивному мисленню».

Подальший розвиток феноменологічної філософії привів Е. Гуссерля до рішення дати додаткове обгрунтування ряду методологічних положень.

Феноменологічна редукція передбачала обов´язковість очищення свідомості від всього універсуму незліченних життєвих зв´язків. Розгортаючи й обґрунтовуючи це положення, Е. Гуссерль не міг позбавитися думки, що людському «Я» це не під силу, оскільки воно цілком занурене в цей універсум і саме є його частиною.

Які ж доповнення і зміни треба було внести в концепцію феноменологічного методу? Згідно із Е. Гуссерлем, світ даний людині через її свідомість, і через свою суб´єктивність вона не в змозі переступити. З цим необхідно рахуватися. При цьому немає потреби заперечувати зовнішній світ. Людській свідомості даний безперервний досвід, у якому світ постає як щось зв´язане, погоджене, цілісне. І суб´єктивність людини цілком можна вважати абсолютною першоосновою всього сущого. Отже, треба прагнути збагнути структуру самої суб´єктивності.

Світ у якості цілого не даний людині в жодний із моментів її існування. Індивідуальне «Я» сприймає лише елементи, окремі частини цього цілого. Сама ж цілісність світобудови присутня у людському сприйнятті лише як деякий віддалений обрій, у вигляді сумарного духовно-практичного досвіду, який Е. Гуссерль назвав життєвим світом.

Життєвий світ — це сукупність початкових, донаукових думок, очевидностей, впевненостей і вірувань, що не потребують доказів. Пройшовши в минулому практичну апробацію багатьма поколіннями, ці уявлення охоче і некритично вбираються індивідами з дитинства і передують усім пізнішим інтелектуальним придбанням. Більше того, їхній зміст, тобто те, чим наповнений життєвий світ, має властивість володіти для індивіда найвищою значимістю, а найчастіше й абсолютною цінністю, що, у свою чергу, надає нормативним структурам життєвого світу яскраво виражену імперативність.

Якщо говорити про правосвідомість, то наявний в основі її норм і цінностей життєвий світ вкрай важливий для її конституювання. Безумовні, донаукові впевненості, у вірогідності яких ніхто не сумнівається, означають для становлення і функціонування правової свідомості набагато більше, ніж раціональні докази і науково-теоретичні розробки. Тільки перші володіють для індивіда абсолютною обов´язковістю. Що ж стосується продуктів розумової діяльності, то їхня імперативність дуже відносна.

Життєвий світ являє собою безструктурну стихію, з якої, як із якогось первозданного хаосу, народжуються потоки безперервних переживань, що супроводжують процес кристалізації у свідомості чистих сутностей у вигляді різноманітних ейдосів. Ті з них, які мають вигляд природно-правових нормативно-ціннісних структур, спрямовують індивідуальну свідомість до ідеалів не тільки істини, але і порядку і соціальної гармонії. При цьому джерела цієї спрямованості знаходяться у факті усвідомлення істинності, отже універсальності і незаперечної загальнообов´язковості структур природно-правової свідомості.

Підводячи підсумки і формулюючи висновки, можна сказати, що природно-правова парадигма знайшла в особі феноменології несподіване підкріплення. Теорія природного права могла тепер підсилити свої позиції за рахунок додаткового опрацювання методологічних основ принципів загальності й абсолютності нормативних структур людської свідомості.

Феноменологічний метод дозволяв перейти від традиційного дуалізму двох типів реальності — фізичної і метафізичної — до єдиного моністичного погляду на буття. Через структури людської свідомості., що містять у собі передумови для сприйняття природно-правових універсалій, тепер могли об´єднатися світ вищих сутностей і природно-соціальний світ повсякденного існування.

При втраті європейською свідомістю уявлень про абсолютні цінності, при її повному зануренні в атмосферу релятивності піднесення феноменологією істини як головного абсолюту в ієрархії цінностей відкривало перспективу для відродження, відновлення статусу абсолютності для таких цінностей, як благо і справедливість, життя і воля, власність і особиста гідність.

У своїй концепції життєвого світу Е. Гуссерль прямо вийшов до проблеми колективного несвідомого, що пізніше одержала розвиток у працях К. Юнга. Ця концепція з характерною для неї демонстрацією загальної для усіх людей психогенетики також вводила новий ешелон аргументів на користь універсальної значимості природного права. Переживання життєвого світу і юнгівські архетипи колективного несвідомого вказували на ті внутрішні підстави, що дозволили різним людям ставитися до природно-правових ідей як до нормативно-ціннісних універсалій, які мають вірогідність та імперативність абсолютів.