Всесвітня історія

4. Розпад первісного суспільства. Формування нерівності та становлення держави

Формування майнової нерівності приводить до розпаду первісного суспільства. Це пов´язано з появою регулярного надлишкового продукту і можливості його перерозподілу - індивідуалізації виробництва, приватним привласненням і суспільним поділом праці.

Парцелярна праця як джерело приватного привласнення неминуче приводила до того, що окремі сім´ї опинялися у більш сприятливих умовах, аніж інші. Унаслідок цього в їх руках зосереджувалася відносно більша частина надлишкового продукту. Із розвитком суспільного поділу праці відбувається виокремлення організаційно-управлінської діяльності від виробничої. Це диктувалося ускладненням соціальних структур. Надлишковий продукт робив можливою спеціалізацію, дозволяючи звільнити осіб, залучених до управління, від здобування їжі. Ці особи поступово перетворюються на нетрудову частину населення. Одного разу виникнувши, соціальна диференціація стала стимулом до розпаду первісної рівності. Високий соціальний статус надавав право на більшу частину отриманого надлишкового продукту. Але, слід мати на увазі, що така регламентація не була жорсткою. Вождями ставали не лише багаті чи заможні, але також особи, які за власними якостями були корисними для колективу.

Отже, у суспільстві почався процес майнового та соціального розшарування. Цей процес поступово прискорюється. Ті, хто посідав найбільш високі соціальні позиції, мав більше можливостей для накопичення багатства. Створюється заможна та привілейована експлуататорська верхівка суспільства. Одночасно створюються умови для виникнення експлуатації в суспільстві. На перших етапах вона не була чітко вираженою і формувалася трьома загальними шляхами: а) рабство, б) експлуатація всередині общини, в) данництво та інші види.

Рабами ставали полонені. Скоріше за все, раби потрапляли у приватне володіння. Не відразу праця рабів знайшла застосування у господарстві і довгий час раби перебували у становищі найбез-правніших, наймолодших членів родини. Жорстоке поводження з рабами траплялося рідко. Ранні форми рабства називають патріархальними, чи домашніми. На ранніх етапах існування рабства рабів прикріплювали до землі.

Експлуатація всередині общини створювалася у формі пригнічення рядових общинників з боку общинної та родової знаті. Навіть витрати з боку общини на утримання осіб, залучених до організаційних та управлінських функцій, були завуальованою формою експлуатації. Виникають перші форми лихварства. Першими лихварями стають, знову ж таки, представники соціальної верхівки. Лихварство робило неминучою появу боргової кабали.

Обкладання даниною виникає дуже рано. Населення обкладалося спершу натуральними повинностями. Ця колективна форма експлуатації зберігалася дуже довго і набувала іноді в умовах держави досить своєрідного виразу, сполучаючи риси рабської експлуатації та залежність кріпацького типу (наприклад, експлуатація ілотів у Спарті).

Як вже згадувалося, формування нерівності та експлуатації починається з утворення в суспільстві надлишкового продукту. На заключних етапах розкладу первісного суспільства починають формуватися антагоністичні верстви населення і відбувається становлення держави. Виокремлюється прошарок людей, які спадково посідають зверхнє положення. їхні управлінські функції набувають усе більш виразного паразитичного характеру. За цим прошарком закріплюється назва „знать", „родова аристократія". Наступним кроком стає поступова узурпація такою верхівкою сукупного суспільного продукту шляхом захоплення або привласнення шляхом експлуатації.

Одночасно із вказаними процесами розвивається ще одне універсальне явище - розвиток грабіжницьких війн. Вони тепер ведуться не для помсти чи поширення території, а лише заради грабунку. Це заняття стає постійним промислом. В основі грабіжницьких війн лежала можливість насильницького привласнення додаткового продукту і боротьба за основні засоби виробництва -орні землі, пасовища. Остання проблема загострилася через зростання населення. Головну вигоду з цього отримувала родова верхівка. До того ж, війна відкривала широкі можливості експлуатації чужоплемінників і зміцнювала соціальні та майнові позиції знаті. Грабіжницькі війни посилювали рухливість населення, часто приводили до переселення цілих народів. Суспільство втрачало свою колишню стабільність. Одні народи об´єднувалися, інші гинули та розпорошувалися. Війни перемішували різні племена й роди і так сприяли розкладу та загибелі родового суспільства.

Виникають нові суспільні структури, а старі докорінно змінюються. Плем´я починає переважати над родом та громадою. Зміцнюється племінна організація, різні племена об´єднуються. Виникають племінні органи управління, а разом із ними і племінна аристократія. З її середовища виокремлюються воєнні вожді, навколо яких групується дружина. Вона складається з осіб, для яких війна стала професією і джерелом засобів існування. Виділяються, головним чином, два типи воєнних вождів. В одних суспільствах це були племінні вожді, що зосередили у своїх руках громадянські, воєнні, а часто і жрецькі функції. В інших суспільствах поряд із цивільним був також і воєнний вождь. У племінних об´єднаннях виникає боротьба за владу і вплив. Унаслідок цього стара аристократія частіше за все відсувається на задній план. Наслідки цієї боротьби визначають форми майбутньої державності.

Водночас відбувається формування політичної організації, що має захищати інтереси панівних верств суспільства. Така організація не складалася наново, а створювалася з традиційних органів племінного управління, які виступали тепер у трансформованому вигляді. Створюється своєрідна тріада: верховний вождь - рада старійшин - народні збори. Народні збори, що складалися із дорослих чоловіків-воїнів, поступово відсуваються на другий план, а воєнні вожді, навпаки, набувають все більшої ваги та впливу. Подібна форма суспільної організації отримала назву „воєнна демократія", вона розглядається як історичний етап, перехідний від первісного ладу до держави.

Процес становлення держави чіткіше простежується на прикладі перетворення форми „воєнно-демократичної" форми управління на політичну. Грабіжницькі війни призводять до збагачення родоплемінної аристократії та зміцнення її соціальних позицій. Поволі створюється апарат насильства у вигляді професійної дружини. Органи управління відособлюються від решти суспільства.

Народні збори, якщо залишилися, перетворюються у фікцію чи на воєнну сходку. Воєнно-демократичні структури не завжди переходять безпосередньо у державу. їх змінюють інші структури, також додержавні, але ще більш відсторонені від населення.

Із поглибленням процесів суспільної диференціації відбувається формування органів публічної влади: постійного війська, суду, в´язниць, бюрократії, та їх відособлення від населення. Часто такий апарат виростає з дружини воєнного вождя. Що стосується податків, то вони виникають з добровільних витрат на виконання вождем суспільних функцій. Як обов´язкові вони запроваджуються зі становленням апарату примусу. Тому запровадження регулярних податків слід вважати суттєвою ознакою того, що держава вже склалася.

Таким чином, можна визначити такі основні ознаки становлення держави:

  1. Наявність територіального поділу між політичними утвореннями, тобто формування міждержавних кордонів.
  2. Формування у суспільстві публічної влади.
  3. Виникнення системи збирання податків.

Отже, різні додержавні структури є своєрідним каталізатором, що прискорює процес розшарування суспільства і сприяє його завершенню. А з розколом суспільства на протилежні верстви вони змінюються справжніми політичними структурами, головне завдання яких відтепер полягає у придушенні поневолених верств населення. Держава є силою, що виростає з суспільства, але ставить себе над ним і все більше відчужується від нього.