Всесвітня історія

1. Утворення ранньої держави у Стародавньому Єгипті

Цивілізація Стародавнього Єгипту, яка утворилася наприкінці 4 тис. до н.е., є однією з найдавніших на планеті. Назву країни "Єгипет" запропонував Геродот у V ст. до н.е. Давньогрецьке слово"Ай-гюптос" у перекладі означає "помешкання душі бога Птаха" - так розкривається зміст назви давньоєгипетської столиці Мемфіс. Самі єгиптяни називали свою країну "Кемет" - "Чорна". Кордони єгипетської держави були самою природою окреслені в межах долини великої річки Ніл, що протікає в північно-східній частині африканського континенту. Природні умови нільської долини: заболочені береги, очеретяні хащі, безмежна кількість отруйних комах і тварини, що мешкали тут, робили цю місцевість дуже непривітною для перших поселенців. І, мабуть, ніколи б не виникли тут жодні суспільні утворення, якби не своєрідний водний баланс великого Нілу.

Перші жителі цієї місцевості, які з´явилися тут на початку IV тис. до н.е., ще здавна помітили, що кожного року, в червні, коли на небосхилі засяє зірка Сиріус (давні єгиптяни називали її "Сотіс"), через кілька годин вода в Нілі починає стрімко прибувати. Вона стає спочатку масно-зеленою, потім буро-червоною, починає бурхливо вирувати. Рівень води піднімається на 8-10 метрів, річка виходить з берегів і величезна повінь затоплює всю долину на багато кілометрів в обидва боки від русла. Повінь триває чотири місяці, після чого Ніл знову повертається до своїх берегів. А земля після розливу залишається вкритою тонкою плівкою чорного річкового намулу, який Ніл щороку приносив від самих витоків. Цей намул утворюється із суміші органічного перегною, який ріка вимиває із землі тропічних лісів Екваторіальної Африки, та частинок мінеральних порід, що виносяться водою з високих гір Ефіопії. Якщо переорати намул у землю, він стає чудовим добривом, джерелом надзвичайної невичерпної родючості, яку щороку поновлює чергова повінь Нілу.

Але для підтримання родючості в умовах спекотного африканського клімату необхідно постійно зрошувати землю, без чого вона швидко твердне під сонячними променями. Тому ще у IV тис. до н.е. жителі нільської долини змушені були створити мережу каналів навколо кожного селища. Таке селище ставало центром окремого господарчого утворення зі своєю зрошувальною системою. За прикладом стародавніх греків ми називаємо такі локальні господарчі утворення "номи". З часом по всій нільській долині було створено 42 номи. Процес їх згуртування та об´єднання завершив близько 3100 р. до н.е. цар Менее (Міна), який став першим фараоном Єгипту (слово "фараон" походить від давньоєгипетського "пар-о", тобто "великий дім"). Особливі природні умови на довгий час визначили характер та історію єгипетської держави.

Після об´єднання Єгипту головним завданням верховної влади стало створення загальної зрошувальної системи, від стану якої залежало господарче життя всієї держави. Місцеві мережі каналів окремих номів входили до загальної зрошувальної системи як окремі складові частини. Необхідність спрямувати трудові ресурси суспільства на загальнодержавні господарчі потреби визначила характер єгипетської держави, форма політичної влади якої називається "деспотична монархія" (давньогрец. бєштотле, - "пан"). Абсолютна необмеженість влади фараона створила жорстко регламентований життєвий уклад суспільства, підпорядкувавши пильному контролю найдрібніші сторони існування підданих.

Держава заохочувала вирощування льону для потреб своєї скарбниці, а оскільки ця сільськогосподарська культура дуже виснажує землю, то селяни, які вирощували льон, звільнялися від сплати основних податків. В інтересах держави було розгортання виплавляння міді, що вело до зростання якості зброї та знарядь праці.

З певного періоду в державі почалося будівництво кам´яних ритуальних споруд - пірамід - для поховання фараонів. Так, засновник НІ династії фараон Джосер наказав збудувати східчасту піраміду заввишки 60 м, з основою 160x120 м. Фараони IV династії Хеопс (єгип. Хуфу), Хефрен (Хафра) та Мікерин (Менкауп) також зводять ідеально правильні піраміди. Будівництво таких споруд тривало роками. Піраміда Хеопса назавжди залишилася одним із семи чудес стародавнього світу її висота сягала 151м (тепер вона становить 146 м).

Приватної власності на землю в Єгипті не існувало: верховним власником землі та самої держави був фараон, який надавав земельні маєтки вельможам та воїнам як платню за службу. У маєтках працювали "царські люди" (хему нісут) - трудівники, які втратили з різних причин общинну землю і виконували роботу на ділянках, наданих фараоном за натуральну платню. Такі люди не вважалися рабами, вони мали власні родини, після закінчення робіт мали право піти від свого хазяїна. Узагалі у східних державах не склалося господарств у формі великих рабовласницьких маєтків подібно до античних країн Стародавньої Греції та Риму. Рабство взагалі не набуло на Сході такого величезного поширення, як в античному світі, через це історики дотримуються думки про існування у цьому регіоні так званого "азіатського способу виробництва".

Вільні землероби також не володіли, а користувалися землею як орендарі. їхня праця всюди регламентувалася та контролювалася за допомогою великої кількості доглядачів. Усі трудівники об´єднувалися у трудові загони, так само було і з ремісниками. Таким чином, у стародавньому Єгипті склалася система тотального підкорення та регламентації всього вільного населення, яку Геродот і назвав "деспотія".

Державний апарат очолювали наближені фараона, які призначалися за обов´язкової згоди колегії жерців. Утворювалися замкнені верстви, які належали до правлячого стану Вищих державних посад було небагато, їм була притаманна синкретичність (нерозчленованість) функцій. Так, вельможа, який обіймав посаду "чаті" - головного радника фараона, водночас був носієм царських сандалій, головнокомандувачем армії, церемоніймейстром двору та номархом (правителем) ному Елефантина. Номархи - правителі номів, - ніколи не полишали надії, а при нагоді і спроб відокремитися від держави. Так, у середині XXI ст. до н.е. сепаратистські прагнення номархів призвели до розпаду держави. Ціною великих зусиль фіванські жерці зібрали сили та знов підкорили Нижній Єгипет. Фараони XII династії, починаючи з Аменемхета НІ, активно зміцнювали центральну владу. Усе частіше в письмових документах того часу згадуються раби, але відзначається, що вони прикріплюються до землі або майстерень.

Влада номархів на той час була необмеженою, їхні багатства іноді перевершували скарбниці фараонів і підкорити їх центральній владі було досить важко. Так, засновник XII династії Аменемхет І та його син були вбиті внаслідок змови. Династія послаблюється. У 1750 р. до н.е. в країні спалахує повстання бідноти й рабів. Воно дуже розхитало державну владу і Єгипет виявився не в змозі чинити опір навалі гиксосів. У 1710 р. країна втратила суверенність і була підкорена войовничими кочівниками-гиксосами, які володіли Єгиптом близько 200 років.

Єдність Єгипту відновилася за фіванського жерця Яхмоса, який згуртував народ навколо себе, вигнав гиксосів з країни та заснував XIII династію. Проте джерела економічного розвитку Єгипту були виснажені, великі площі орної землі були полишені селянами. Щоб відновити могутність держави, фараонам довелося провести реформу армії, запровадити систему призову до армії, створити загони важких колісниць.

Фараон Тутмос III почав активну боротьбу із сусідами на сході -Сирією та Палестиною. Він завоював Близький Схід до Євфрату. У Єгипет почали надходити полонені, яких розселяли по ділянках землі у дельті та за першим порогом, де їх примушували обробляти ці землі подібно до "царських людей".

Приплив нового населення та збільшення числа найманців в армії призвели до посилення напруження в суспільстві: стара (родова) аристократія боялася посилення нової (служилої) знаті, котра, до того ж, вклонялася своїм богам і була незалежною від старого єгипетського жрецтва. Жерці фіванського храму бога Амона (верховного бога Єгипту) вимагали від нової знаті офіційного вшанування Амона. Криза загострилася в період правління Аменхотепа IV, який спирався на нову знать. Він запровадив шанування Атона як верховного бога країни. Змінивши навіть своє тронне ім´я на Ехнатона, він з дружиною Ніфертіті та сином Тутанхатоном переїздить до нової столиці Ахетатон (суч. Ель-Амарна). Але цю реформу було зірвано жерцями Амона. Вони скористалися неосвіченістю та забобонами корінного населення, яке ненавиділо прибульців зі складу нової знаті за те, що ті "їх пограбували та вірують своїм богам". Занепокоївся також і командний склад армії, якого бентежило посилення в армії впливу найманців, переважно лівійців. Через 10 років після запровадження реформи, коли Ехнатон помер, його починання було згорнуто, всі запровадження було скасовано. Храми Атона зруйнували, здебільшого за наказом нащадка та сина реформатора Тутанхатона, який повертає Амона на місце головного бога країни, змінює тронне ім´я на Тутанхамона і повертає внутрішню політику влади у старе русло.

Більше нічого значного за правління Тутанхамона не відбулося, і тільки відкриття поховання, що лишилося непограбованим, уславило його ім´я серед знавців історії та археології.

Так, цією реформою Ехнатон фактично випередив свій час. Він спробував створити світову імперію, де центральна влада була б сильнішою за сепаратистські уподобання. Проте населення країни було надто строкатим та неоднорідним за культурним та соціальним складом, щоб сприйняти новий світогляд. Діяльність Ехнатона не пройшла без наслідків. Фіванське жрецтво змушено було змінити зміст культу Амона. Він став зватися Амон-Ра (Ра - бог весни і сонця у Нижньому Єгипті) і зображувався в оточенні сонячного сяйва. Чужинці зобов´язувалися шанувати спершу його, а вже потім своїх богів. Євреїв, які відмовлялися шанувати Амона, переслідували, і, зрештою, взагалі вигнали з країни. Серед лівійців також почалося хвилювання, і фіванські жерці, які фактично правили країною, пішли на компроміс. Вони зробили фараоном головнокомандувача армії Хоремхеба. Той почав оточувати себе відданими людьми, висуваючи на державні посади обдарованих вихідців з простого люду. За правління Хоремхеба стало непристойним згадувати про своє шляхетне походження. Одночасно розпочалася боротьба з корупцією. За факт хабарництва, підтверджений двома свідками, чиновника карали на смерть. Посідати державні посади стало небезпечно і номова аристократія повсюди замінюється новою знаттю.

Продовжено реформи в армії, яка тепер стала складатися в основному з найманців. Організаційно армія спиралася на південний корпус Ра і на північний корпус Птаха, будучи здатною вести бойові дії одночасно на кількох напрямках. Завдяки цьому вдалося зміцнити державну владу і збройні сили.

Востаннє Єгипет було відновлено у своїх кордонах за правління Рамзеса II (1301-1255 pp. до н.е.). Єдиним гідним суперником для Єгипту було Хетське царство в Малій Азії. Але перший похід молодого фараона виявився невдалим. Під фортецею Кадеш він потрапив у оточення і дивом врятувався завдяки двом ручним левам, яких випустили на колісниці ворогів. Після невдачі фараон змінив тактику і розпочав затяжну війну, виснажливу для ворогів. У результаті в 1280 р. до н.е. між Рамзесом II та хетським царем Хаттусілі III було укладено мирну угоду (першу в історії дипломатії). Цю перемогу було відзначено спорудженням грандіозного пам´ятника. У Фівах (суч. Карнак) було збудовано заупокійний храм Рамзесів, споруджено також храм Амона в Луксорі та храмовий комплекс Абу-Сімбел у Нубії.

Циклопічні споруди повинні були приховати слабкість та хиткість внутрішнього становища Єгипту. Жрецтво було незадоволе-не другорядним положенням номової аристократії та економічним домінуванням Нижнього Єгипту. Двірцеві вбивства стали звичайною політичною практикою. Останні фараони XIX династії змінювалися в середньому раз на 5 років. Номархи не бажали підкорятися столичній владі. Почастішали повстання, заворушення.

Слабкість держави проявилася перед навалою "народів моря" (очевидно, так називали в Єгипті ахейців, які розселилися на Бал-канському півострові, потім дорійців). Єгипетські письмові джерела називають їх "темеху", тобто світлокосі або руді. Рамзес III спромігся відбити їхню навалу, але на 32-му році життя його було позбавлено влади за наказом Херіхора - головного жерця бога Амона. Херіхор оголосив себе верховним жерцем і правителем Єгипту. Держава почала швидко втрачати свою могутність. Нові правителі остаточно ліквідували місцеве самоуправління, єгиптяни втратили право служити в армії, яка складалася виключно з найманців і їхні командири легко підкоряли слабкі номи. Виснажена та знесилена держава, яка стала майже беззахисною зі своєю ненадійною найманою армією, була досить легко завойована персами у 525 р. до н.е. На цьому і завершується історія Єгипту як незалежної суверенної держави.