Всесвітня історія

2. Стародавні держави Месопотамії

Виникнення державності в долинах Тигру та Євфрату пов´язано з імміграцією туди шумерських племен семітської мовної групи в другій половині IV тис. до н.е. Ця країна являла собою долину, окреслену руслами двох великих рік Азії: Тигру та Євфрату. Ще у давнину цю країну було названо Месопотамією (з давньо-грец. - "Межиріччя"). Часто її називають також "Дворіччя".

Пануючою тенденцією цивілізації Дворіччя було поступове зміщення її центрів з півдня на північ через розмивання глиняних грунтів швидкою течією рік та морськими приливами, які призводили до засолювання оранки та вимушеного переміщення населення вгору по Тигру та Євфрату. Достатньо сказати, що за 4 тис. років берегова смуга Перської затоки зсунулася на південь більш як на 200 км, перетворивши південну частину долини Дворіччя на безплідну пустелю.

Деспотичне правління в Месопотамії встановилося у XXIV ст. до н.е. за Саргона, засновника аккадської держави. Він завоював усі міста Дворіччя і створив нову систему управління. Соціальною опорою його влади правила служила знать і жрецтво. У XX ст. до н.е. починається занепад аккадської могутності, згодом цю державу підкорює Вавилон. Утворюється так звана Старовавилонська держава, яка починає стрімкий злет своєї могутності. Вищого рівня ця могутність сягає у XVIII ст. до н.е. за правління Хаммурапі (1792-1750 pp. до н.е.), під час якого було створено перший писаний уклад законів.

Головною метою держави Хаммурапі було, як і в Єгипті, підтримання зрошувальної системи в робочому стані. Держава зберігала за собою монополію внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Купці -"тамкари", які перебували на державній службі як торгові агенти, водночас мали можливість вести торговельні операції у приватних інтересах. їм також дозволялося займатися лихварством у вільний час. Товарно-грошові відносини штучно гальмувалися державою, щоб запобігти розоренню і взагалі розшаруванню середніх верств землевласників.

Суспільство поділялося на три великі категорії: "маравілум" (вільні общинники та ремісники); "мушкенум" (напіввільне трудове населення) та "вардум" (раби). Вільні верстви населення цілеспрямовано оберігалися державою від майнового розшарування, оскільки саме вони становили основну кількість платників податків, переважно з них набиралася царська армія, окрім того, ці верстви були виробниками основного обсягу сільськогосподарської продукції. Держава дбала про заохочення общинного сектора. Царські землі роздавалися в користування як платня за службу.

Згідно із законами Хаммурапі, переважаючим принципом відшкодування матеріальних та фізичних збитків був "таліон" (від лат. talio - помста). Згідно з цим принципом винуватцю вчинялася така ж сама матеріальна або фізична шкода, якої він завдав потерпілому. Щоправда, це траплялося у випадках, коли справа стосувалася вільних підданих. Якщо йшлося про рабів, то їхню долю вирішував господар. Раби вважалися власністю свого господаря. Сам володар раба-злочинця сплачував штраф потерпілому. Рабам надавалася можливість вести власне господарство, брати шлюб із вільними жінками, при цьому діти лишалися вільними. Діти рабинь також лишалися вільними, навіть могли успадкувати майно батька. При цьому діти вважалися власністю батька, який за необхідності міг запродати їх у рабство. Отож, як бачимо, рабовласництво у Дворіччі мало яскраво виражений патріархальний характер.

У Вавилонській державі протягом усього Старовавилонського періоду не існувало карбованих грошей. Золото було товаром, за гроші правило срібло, яке цінувалося дорожче за золото і мірялося на вагу.

Наприкінці Старовавилонського періоду держава Хаммурапі потрапляє у залежність від сусідньої Ассирії. Ассирія як державне утворення також являла собою союз громадянсько-релігійних общин. Головна маса населення складалася з вільних селян-общинників. Община володіла землею, утримувала всю систему іригації і керувалася радою старійшин. Як суспільне утворення, община, сусідська за характером, лишалася непохитною. Рабів та полонених свідомо калічили, щоб запобігти їхній втечі, і в результаті вони не могли відігравати значної ролі в господарстві. Полонених ассирійці воліли переселяти на свої землі, а загарбані території заселяли своїми співвітчизниками.

Небагата на корисні копалини і деревину, Ассирія не могла існувати без активної завойовницької політики. Військове мистецтво Ассирії увібрало до себе всі досягнення сусідніх народів у цій галузі. В армії служили тільки ассирійці, найманці ж чи іноземці до служби не допускалися. У військах панувала сувора дисципліна. Збройні сили поділялися на підрозділи по 1000, 500,100, 50 та 10 осіб. Кожний підрозділ мав свій штандарт, значок із зображенням бога війни Ашшура. Армія поділялася на роди військ: легка і важка піхота, важка кіннота, колісниці, саперні війська та штурмові загони. Існувало окреме з´єднання розвідки, яке підпорядковувалося тільки головнокомандуючому. Найбільша чисельність війська становила 120 тис. воїнів.

За правління Тіглатпаласара III Ассирія спромоглася захопити більшість держав, які були її безпосередніми сусідами: Сирію та Ізраїль (у 722 р. до н.е. ассирійська армія захопила його столицю Самарію, всіх жителів якої було вивезено до Ассирії). Така сама доля спіткала Tip і Сідон. Незабаром ассирійський цар Ассарха-дон захопив Єгипет і був проголошений фараоном. Але така акція дуже не сподобалась ассирійській знаті та жрецтву. У Ніневії, столиці Ассирії, та Вавилоні спалахнуло повстання. Дізнавшись про це, Ассархадон рушив з армією додому на придушення повстання, але дорогою несподівано помер (не виключено, що від отрути). Тим часом у тилу його армії повстав Єгипет, було покладено початок визвольній боротьбі проти ассирійців у Малій Азії та Месопотамії.

Увесь цей період Ассирія розвивалася однобічно, оскільки царі не припускали проведення будь-яких реформ, навіть в армії. Усе суспільство підлягало жорсткій регламентації, яка іноді доходила до абсурду. Так, наприклад, усіх дівчат, які досягали шлюбного віку, в кожному місті щорічно збирали на центральній площі і продавали з торгів неодруженим чоловікам. Батьки отримували гроші, держава - податки, а воїн - дружину. Політика переселення цілих народів углиб країни і втрата корінного населення у війнах призвели до підриву соціальної бази ассирійської деспотії: іноземці в державі стали перевищувати за кількістю корінне населення. Жерці прагнули змінити становище, вдаючись до двірцевих переворотів, але "військова партія" неодмінно брала гору. Державу розхитували повстання поневолених народів, які перебували у становищі рабів.

Повстання в Єгипті, Вавилоні і Мідії призвели Ассирію до загибелі. У 614 р. до н.е. об´єднані мідійсько-вавилонські війська захопили Ашшур, а в 612 р. до н.е. - Ніневію. Велика воєнна держава назавжди зникла з історичного шляху.

На руїнах Ассирії на короткий час виникло Нововавилонське (Халдейське) царство, яке досягло найвищої могутності за правління Навуходоносора II. Політика цього правителя в цілому не відрізнялася від політики правителів попередньої ассирійської держави. Простежується таке саме прагнення вирішувати всі проблеми воєнним шляхом, подібна до ассирійської практика масового переселення завойованих народів до метрополії. Так, у 587 р. до н.е. було завойовано Іудейське царство і всіх його жителів було забрано до Вавилону, де вони залучалися до будівництва головного святилища Е-сагіла та зіккурата Етемен-анкі, яке у Біблії названо Вавилонською вежею. Тоді ж виникають легендарні "висячі сади", збудовані за бажанням Семіраміди, дружини Навуходоносора, яка мріяла бачити у куточку царського палацу гірський ландшафт, який нагадував би їй про далеку рідну гірську Мідію.

Урешті, останній цар Вавилона Набонід посварився зі своїми жерцями, які не підтримували його реформаторську діяльність, і вони відкрили під час облоги міську браму перед військами перського царя Кіра II. Нововавилонське царство припинило своє існування, а сам Вавилон став головною резиденцією правителів перської держави за династії Ахеменидів.