Всесвітня історія

2. Похід Александра на Схід

Молодий цар чудово розумів, що армію треба готувати до тривалої війни. Особлива увага приділялася тактиці протидії спартанській фаланзі, оскільки в перській армії налічувалося 10 тис. спартанських найманців.

Армія вторгнення нараховувала ЗО тис. піхоти (з них 11 тис. -важкої) та 5 тис. вершників (серед них - 600 афінян з вельми сумнівними бойовими якостями, 1800 етайрів - важкої македонської кінноти, і 1800 фесалійців - дійсно чудової кавалерії). Армію готували, не шкодуючи ані сил, ані коштів. На це пішла зима 335-334 pp. до н.е.

Еллінський світ штовхала на цю війну внутрішня криза полісної системи, яка розпочалася в Елладі в середині IV ст. до н.е. Необхідність повернення малоазійських ринків збуту еллінських товарів, потреба виведення з Еллади зайвого населення та величезні багатства перських царів кликали на завоювання східних територій.

Навесні 334 р. до н.е. Александр, залишивши Антипатра своїм намісником у Македонії, переправився через Геллеспонт. Війська були забезпечені продовольством лише на місяць. Коштів у державній скарбниці лишалося тільки на двомісячне утримання армії. Перед походом цар щедрою рукою роздарував наближеним і друзям залишки свого майна. На питання Пердікки: „А що ж, царю, ти залишаєш собі?", той лише коротко відказав: „Надію!"

Годі й казати, македонський цар пускався в авантюру, він ішов ва-банк. Йому потрібна була не просто перемога, а перемога якомога швидше, поки були кошти на утримання армії. Тому на початку походу Александр мав за мету завоювання лише півострова Мала Азія. Висадка на азійському березі була перетворена на театралізовану інсценізацію троянського походу ахейців, благо висаджувалися неподалік від руїн Трої. Цар першим устромив списа в берег, перший зістрибнув з корабля на землю. Александр приніс жертви на могилі Ахілла і на честь героя, якого цар вважав своїм далеким предком, відбулися ритуальні ігри. З храму, спорудженого на честь Ахілла, цар взяв його обладунки, натомість залишив у дар свої власні. Віддавши належну шану героям славетної війни, македонці рушили вглиб Азії.

Дарій III, дізнавшись про вторгнення ворожого війська у свою землю, наказав сатрапові Карії Резакові привезти йому молодого нахабу - отого царя мізерної Македонії - до нього у клітці. Тож на четвертий день походу відбулася перша битва між македонцями й персами на березі Граніку. 30 тис. перського війська (10 тис. спартанських найманців і 15 тис. перських лучників та 5 тис. кінноти) проти македонської армії мали слабкі шанси не через свою чисельність, а головним чином через погане командування. Хоча перси змусили македонців атакувати їх після переходу річки Гранік та ще й знизу вгору по скелястому берегу, вони вкрай невдало розташували свої сили. Скупченість перських військ не дозволила взяти участь у бою кращій частині їхнього війська - еллінським найманцям, яких залишили в тилу. Частина їх була оточена македонцями і знищена. Дві тисячі найманців потрапили в полон. Вони були продані в рабство, оскільки порушили заборону Коринфського конгресу і поступили на службу до варварів.

Втрати персів нараховували 10 тис. піхоти і 2 тис. кінноти. Македонці втратили 34 піхотинця і 100 вершників. Хоча битва завершилася з фантастичним успіхом македонців, вона ледь не стала останньою в житті їхнього царя. Під час бою Александр зустрівся віч-на-віч із Резаком і отримав від нього страшенного удару по шолому. Резак зрубав Александрові гребінь шолома і заніс меча для повторного удару. Але в цю мить його руку разом з мечем обрубав молочний брат Александра Кліт, який опинився поруч.

Після переконливої поразки персів македонцям стали добровільно підкорятися всі іонічні поліси еллінів. Лише Мілет вчинив опір. У місті стояв сильний гарнізон, який розраховував на підтримку перського флоту,´ що стояв у міській гавані. Крім того, в Мілеті знаходилися еллінські найманці, які були розлючені на македонців і збиралися битися до кінця. Але, незважаючи на шалений опір, місто було взято штурмом. Найманці на чолі з їхнім командиром Мемноном відпливли морем. Перси зібрали решту сил у Галікарнасі і передали командування над ними Мемнонові з наказом триматися. Але з такими малими силами йому не вдалося утримати місто. Галікарнас підкорився, а Мемнон евакуював свої сили на кораблях. Слід зазначити, що контингент еллінських найманців виявився найбільш боєздатною частиною перського війська на першому етапі війни. Проте перси не змогли правильно їх використати. Невдовзі Мемнон помер і відтоді у персів не було здібних воєначальників, здатних помірятися силами з Александром. Командувати військами став сам Дарій III.

Підкоривши всі еллінські поліси на іонічному узбережжі Малої Азії, Александр з армією рушив углиб півострова. В одному з малоазійських міст Гордії з ним стався випадок, який потім перетворився на легенду, одну з багатьох, які потім овіяли все життя Александра. На площі міста стояла колісниця, навколо дишла якої були обв´язані віжки. Вузол був таким хитромудрим, що до того часу жоден не спромігся його розв´язати. За давнім переказом, той, хто зможе це зробити, стане володарем усієї Азії. Александр, звісно, не ставив успіх своєї воєнної кампанії у залежність від якогось там вузла. Проте люди за тих часів були дуже забобонні, пильно придивлялися до прикмет. Вони були переконані, що через начебто випадкові знаки боги спілкуються зі смертними, виказують свою волю. Уся македонська армія забажала подивитися, як їхній цар впорається з непереборним досі вузлом. Ухилитися від цього безглуздого випробування Александр не міг. Він розумів, як залежить від результатів цього випробування моральний дух його воїнів. Одного дня, на очах багатотисячної юрми вболівальників, цар спробував розплутати карколомного вузла. Після тривалих спроб він, не будучи звиклим відступати перед труднощами, у відчаї вихопив меча і розрубав цей вузол. Таким чином було усунено і саме джерело випробувань - вузол, щоб ніхто надалі не повторив спроби його розв´язати. Відтоді з´явився крилатий вислів: „Розрубати гордієвого вузла", який за змістом означає: вирішити проблему, усунувши саму проблему.

У 333 р. до н.е. у північній Сирії перська та македонська армії знову наблизилися одна до одної для битви. Знаючи, що за гірським перевалом чекає перська армія, Александр залишив у таборі всіх поранених, хворих і рушив назустріч Дарію. Обидві армії, шукаючи одна одну, рушили назустріч різними перевалами і розминулися. Перси вийшли до македонського табору, де були залишені всі небоєздатні македонці з обозами. За даними стародавніх істориків, перси винищили всіх, кого знайшли в таборі. Тепер ворожі армії опинилися в тилу одна одної. У дійсності ж, при пильному аналізі ситуації, можна зрозуміти, що в такій позиції Александр виявився відрізаним від своїх комунікацій, тоді як Дарій лишався у своїй країні. Тож така позиція була більш виграшною для персів. Однак Дарій погано розумів свою перевагу. Він кволо зреагував на ситуацію, що склалася, і дозволив Александрові повернутися назад до міста Ісс через Амманський прохід.

Битва відбулася у вузькій долині наприкінці жовтня - на початку листопада. Перси, які мали чисельну перевагу, не змогли розгорнути втричі більшу армію широким фронтом. Тут вони також не мали можливостей для обхідного маневру. Битва завершилася тяжкою поразкою персів. Еллінські найманці, які знову не були ефективно використані, єдині змогли відступити в повному порядку. Дві тисячі найманців, які тепер воювали без свого начальника Мемнона, перейшли через Амманський хребет і через кілька днів приєдналися до Дарія. Решта 8 тис, які були відрізані від своїх, змогли сісти на кораблі та відпливли у Фінікію, а звідти в Єгипет.

Втрати македонців у цій битві були порівняно незначними. Вони втратили 450 чоловік. Самого Александра було поранено у стегно. Такою була вся плата за значний успіх: до македонців потрапила вся сім´я Дарія: мати, дружина та дві дочки. Крім того, він залишив македонцям свій багатющий табір, увесь обоз, царську колісницю, лук і мантію. Слабкодухий цар персів полишив усе це на полі бою і кинувся навтіки, щойно ситуація стала загрозливою. Можливо, це була найбільш вирішальна перемога у війні. Живі сили персів були тепер надовго послаблені. До рук македонців перейшла вся Мала Азія, територія на схід від Євфрату. Більше того, Александр інакше оцінив подальшу перспективу цієї кампанії. Він зрозумів, що його ворог набагато слабкіший, ніж здавалося спершу. І тепер Македонець поставив за мету завоювати все царство Ахеменидів, аж до самої Індії.

Він рушив на південь узбережжям Близького Сходу. Після його гучної перемоги фінікійські міста стали здаватися без бою. Лише Tip оголосив про свою нейтральність і не відкрив ворота прибульцям. Місто було взято в облогу. Оскільки частина Тіру знаходилася на острові навпроти берегової частини, підкорити його цілком коштувало багато зусиль і часу. На облогу й оволодіння Тіром було витрачено шість місяців і титанічні зусилля. Довелося створити земляний насип між берегом та острівною частиною міста. Tip було взято штурмом і розграбовано. Його населення було продане у рабство. Союзний персам фінікійський флот втратив свої бази, кораблі почали здаватися македонцям. Після виходу фінікійського флоту з війни македонський флот також було відправлено додому.

Приблизно в цей же час Александр отримав від Дарія листа з мирними пропозиціями. Дарій, в обмін на укладання мирної угоди, пропонував Александрові всю територію Малої Азії і руку однієї зі своїх доньок. Александр у зухвалому тоні відмовився від миру, хоча Парменіон і деякі інші полководці переконували його укласти мир. Але тепер Македонець, відчувши свою перевагу над ворогом, не бажав брати частину замість цілого.

Усе східне узбережжя Середземного моря було зайнято і македонська армія рушила на Єгипет. Ця країна вже майже двісті років перебувала під владою персів. Кілька років до цього після тривалої кривавої боротьби перси поновили тут свою владу. Александра чекали в Єгипті як визволителя. Тому перський сатрап Єгипту з огляду на настрій місцевого населення у 332 р. до н.е. урочисто зустрів Александра і без бою передав йому владу над країною та державну скарбницю. Єгипетські жерці проголосили його фараоном. Молодий цар з повагою поставився до єгиптян, виказав пошану до місцевих богів, здійснив паломництво до оази Сива. Там він відвідав оракула Амона, що мало велике політичне значення. Амона шанували не лише єгиптяни, а й інші народи Азії. Оракул проголосив Александра сином Амона. Це було використано ним для зміцнення свого авторитету та влади на Сході, хоча й викликало незадоволення македонської знаті та грецького оточення царя. Під час перебування в Єгипті Александр заснував у дельті Нілу місто Александрію, якому судилося скоро перетворитися на світовий культурний центр свого часу. Тепер усе Середземномор´я було відрізаним від персів.

Навесні 331 р. до н.е. македонська армія вийшла з Єгипту і рушила у напрямку Межиріччя. Перси за цей час зібрали величезні сили. Обидві армії почали зближуватися, щоб залити людською кров´ю піски Месопотамії. 1 жовтня 331 р. до н.е. неподалік від селища Гавгамели відбулася величезна битва між персами та македонцями. Вона вперше за всю війну мала відбутися на широкій рівнині, що дозволяло персам реалізувати свою чисельну перевагу над македонцями. У складі перської армії було 15 бойових слонів. Битва з мінливим успіхом тривала протягом усього дня. Лише після втечі з поля бою перського царя опір персів припинився. Протягом 80 км македонська кіннота переслідувала Дарія та його свиту, але марно.

Це була одна з найбільших битв епохи стародавньої історії. У цій битві перси втратили свої основні бойові сили. Це мало грандіозні і далекі наслідки. Більше македонці не зустрічали організованого опору. Вавилонські жерці відкрили ворота міста і радо зустріли завойовників. До рук Александра у Вавилоні, а потім у Сузах потрапила велетенська скарбниця перських царів. У Персеполі Александр провів зиму 331-330 pp. до н.е., після чого рушив на Ек-батану, де Дарій збирав нову армію. Як тільки македонці рушили на північ, армія Дарія почала розбігатися, самому ж Дарію довелося тікати на схід. Залишивши в Екбатані захоплену скарбницю і Парменіона з частиною армії, Александр почав переслідування Дарія. Той, вкінець розгубивши військо і владу, врешті був узятий під варту одним зі своїх підданих - бактрійським сатрапом Бессом.

Коли загін кінноти на чолі з Александром став наздоганяти варту, Бесс власноручно заколов кинджалом Дарія і втік. До македонців потрапило мертве тіло Дарія.

Після смерті перського царя Александр став законним наступником східних правителів не лише фактично, але й юридично. Залишаючись македонським царем і вождем еллінського союзу, він став володарем велетенської східної монархії. Це було фактом величезного історичного значення і недаремно саме з літа 330 р. до н.е. починають різко загострюватися всі внутрішні протиріччя, які були пов´язані з утворенням цього нового, строкатого та різнородного державного організму.

Восени 330 р. до н.е. вперше вилилася у відкриту форму опозиція македонської знаті. До Александра потрапив донос про заколот, який склався проти нього на чолі з Димном, одним з його етерів. Деякі обставини кидали тінь також на Філоту, сина Парменіо-на і начальника кінноти етерів. Виявилося, що він знав про заколот, але жодного слова про це не доповів. Усі змовники були заарештовані. Димн при арешті вбив себе. Решту, за звичаєм, судило військо. Вони були засуджені до смерті і заколоті списами. Одразу ж після цього Александр послав в Екбатану до Парменіо-на одного з етерів, Полідаманта. Він мчав удень і вночі, щоби випередити чутки про страту Філоти. Приїхавши туди, він з´явився до Парменіона, а його стратегам передав листа від царя з наказом вбити старого полководця. Наказ було виконано. Військо, що стояло в Екбатані, дізнавшись про вбивсто Парменіона, підняло повстання. Але воїнам показали листа від Александра і заворушення вщухли.

Що породило цю опозицію? Утворення „світової монархії" лякало македонців і еллінів, оскільки вони втрачали своє привілейоване положення при царі. Та й поведінка царя викликала все більше непокоєння. Від початку походу він лишав без змін перську систему управління, виказував повну терпимість та повагу до місцевих звичаїв та населення. Після ж загибелі Дарія він став залучати персів до складу своїх етерів, набирати перську молодь для навчання грецькій мові і македонській воєнній справі. Це не було примхою молодого царя - він зрощував перську знать з македонцями-завойовниками. Відбувалося поєднання двох культур - еллінської та східної. Проходило утворення нового єдиного державного організму, в якому мали зникнути всі місцеві особливості.

Молоді македонці, особисті друзі Александра, підтримували його цілковито - Гефестіон, Птолемей, Неарх тощо. Та більшість еллінів і македонців відчували себе у цій країні завойовниками. У східних народах вони бачили тільки підкорених варварів. Для них зберегла своє значення теорія Аристотеля: „Варвар і раб за природою своєю поняття тотожні. Вже від народження деякі істоти різняться у тому розумінні, що одні призначені до підкорення, інші - до володарювання...". Александр був учнем Аристотеля, але не в цьому питанні.

Тож заколот 330 р. до н.е. був першим відкритим виявленням невдоволення греко-македонської опозиції східною політикою Александра. Філота, начальник кінноти етерів, був типовим представником македонської знаті: багатий, щедрий до друзів, хвалькуватий, він з презирством ставився до пересічних македонців, які його не могли терпіти. Навряд чи він дійсно був причетним до змови. Він просто не доніс царю, коли дізнався про неї, і це було єдиним звинуваченням проти нього. Справа Парменіона взагалі не розглядалася, його було вбито за особистим наказом царя. Та навряд чи це вбивство було судовою помилкою. Філота зі своїм батьком посідали надто важливі місця в армії, щоб переворот міг відбутися без їх хоча б мовчазної згоди. Можливо, що заколотники намічали наступником Александра когось із них. Таким чином, Александр одним ударом відтяв голову всій македонській опозиції.

Військо вступило у Согдійську Бактрію. Тут до рук македонців потрапив Бесс, який убив Дарія. Його було четвертовано. У Бактрії Александр зітнувся з опором согдійців та бактрійців, яких очолював Спітамен, місцевий вождь. Він обрав тактику партизанської війни, яка завдає численних неприємностей регулярній армії. Александ-рові довелося витратити на боротьбу зі Спітаменом близько трьох років. Та врешті його було розбито. Спітамен втік за Яксарт (нині Амудар´я), але його було вбито масагетами. Після перемоги над Бакт-рією в армії знову визріла змова. У 328 р. до н.е. якось на бенкеті між Александром та Клітом, його молочним братом, сталася сварка. Під час суперечки з Клітом, який тепер замість Філоти командував кіннотою етерів, Александр, у гніві, проти волі вбив того, хто врятував йому життя в битві при Граніку. Сам факт відкритої сварки свідчив про невдоволення серед командного складу. Через кілька місяців відбулася нова трагедія. Було знищено історика Калліс-фена за те, що той відмовився схилитися ниц перед царем. Загибель Каллісфена привела до розриву між Александром та його наставником, Аристотелем, який залишився в Елладі і листувався зі своїм вихованцем. Сталася також змова особистих охоронців царя. Лише випадок урятував йому життя.

У 327-326 pp. до н.е. відбувся похід в Індію. Запеклий опір місцевих народів остаточно надірвав фізичні і моральні сили македонців. Військо відмовилося йти далі й Александр змушений був повернути у зворотній путь. Здійснивши дуже важкий перехід через пустелю Гедрозію, військо у 324 р. до н.е. повернулося до Вавилону. Александр узявся до впорядкування системи управління своєю велетенською державою, але несподівано захворів і 13 червня 323 р. до н.е. у віці 32 роки і 8 місяців помер. До нашого часу існує підозра, що причиною смерті було отруєння, але хто стояв за цим, залишається таємницею.