Всесвітня історія

4. Завоювання Римом Італії

Уся Італія, крім рівнини Падус, була завойована Римом до 270 р. до н.е. в результаті численних війн, які почалися одразу ж після виникнення римської патриціанської общини. Боротьба із сусідніми з Римом народами велася не заради захоплення рабів, а лише заради землі та її багатств. Серед груп населення найбільш активною групою було селянство через свою зацікавленість у поширенні ager publicus (громадського фонду землі).

Унаслідок трьох війн проти етруського міста Вейи до римських володінь було приєднано територію на правому березі Тібру. Наприкінці V ст. до н.е. галли захопили Північну Італію, а одне з племен на чолі з Бренном вдерлося до Лацію та взяло в облогу місто Клузій. Клузяни звернулися до римського сенату з проханням стати посередником в переговорах з гальським вождем. Для цієї місії до галлів було відряджено трьох знатних римлян з роду Фабіїв, проте вони зірвали переговори. Через суперечку, яка там спалахнула, було вбито гальського військового начальника. Галли забажали від римлян видачі порушників переговорів, проте римляни відмовили їм. Тоді Бренн рушив із військами на Рим.

У 390 р. до н.е. римляни зазнали цілковитої поразки від галлів під час битви на березі Аллію. Військо римлян під час панічної втечі впустило ворога до свого міста. Лише кількасот римлян змогли закріпитися на Капітолії, тоді як Рим було захоплено галлами. Місто було піддано повному пограбуванню. Капітолій було взято в облогу, проте оволодіти ним виявилося важко. Усі спроби штурму укріпленого пагорбу зазнавали невдач. Тоді галли зробили спробу нічного штурму. Приховані темрявою, однієї ночі галли потайки пішли на стіни. Ця підступна спроба захопити укріплення майже вдалася б галлам, якби на їх нещастя у храмі Юнони на Капітолії римляни не тримали жертовних гусей у клітках. Відчувши легкий шурхіт, птахи здійняли зляканий галас. Переполохані римляни похапали зброю та кинулися на відсіч ворогам. Нічний штурм було зірвано.

Невдовзі після цієї події галли дізналися, що ворожі племена грабують їхні землі на півночі Італії. Довелося швидко згортати облогу і вирушати на порятунок власних домівок. Відступати з порожніми руками їм не хотілося, тому галли милостиво погодилися прийняти відкуп від римлян. Оборонцям Капітолію довелося віддати все золото. Та навіть коли останні гроші було покладено на терези, вождь галлів Бренн витяг з піхов свого меча та поклав на протилежну шальку. Римляни обурено загомоніли, але Бренн припинив їх невдоволення досить коротким поясненням "vae victis!" (горе переможеним!).

Галли отримали загальним числом 1000 фунтів золота та залишили римлян у спокої. Але тим після такої жахливої поразки довелося починати майже спочатку завоювання Італії, бо підкорені народи одразу ж після катастрофи відпали від Риму, оголосивши себе вільними. Римляни зробили висновки з досвіду своєї невдачі й провели воєнну реформу. Усю важку піхоту було об´єднано в легіони по 5 тис. важкоозброєних воїнів, зброю та обладунки яких було уніфіковано. Легіон поділявся на ЗО маніпулів по 200 воїнів у кожному. Було налагоджено масове виробництво облогових та метальних машин та пристроїв, створено систему облаштування укріпленого військового табору. Римляни виробили свою тактику для армії, озброєної холодною зброєю, яка залишилася неперевер-шеною аж до появи вогнепальної зброї.

Унаслідок самнітських війн Рим став господарем усієї Італії, окрім земель галлів та венетів на півночі та грецьких колоній на півдні. Наприкінці III ст. до н.е. південне плем´я луканів напало на грецьке місто Фурії. Народні збори Фурій проголосували за перехід під владу Рима, який тепер втрутився у війну з луканами. Римський консул завдав луканам поразки і поставив у Фуріях свій гарнізон. Та римські солдати поводилися з місцевим населенням настільки зухвало, що це викликало загальне обурення. Демос проголосував за війну проти Рима та звернувся до Таренту, також грецького міста, за допомогою. Тарент виступив на боці Фурій. Римські легіони почали нищити все навколо Таренту і тоді народні збори закликали на допомогу епірського царя Пірра, який був далеким родичем Александра Македонського по лінії його матері Олімпіади. Як нащадок великого македонця, Пірр мріяв об´єднати всю Велику Грецію (до якої входила територія Сицілії та півдня Апеннінського півострова) під своєю владою.

Навесні 280 р. до н.е. Пірр висадився в Італії зі своєю невеликою, але добре навченою та озброєною армією. Невдовзі біля м. Гераклея сталася битва, в якій римляни зазнали поразки. Пригнічені новою невдачею, римляни отримали від Пірра ультиматум із вимогою надати незалежність грецьким колоніям на півдні Італії. Страх перед Пірром був такий нездоланний, що сенатори були готові прийняти умови ганебної угоди. І тоді знатні римські патриції привели до Сенату сліпого, немічного, славетного колись цензора Аппія Клавдія Цека ("цек" з лат. - сліпий). Він присоромив сенаторів, закликав їх до мужності та звитяги при захисті інтересів і гідності батьківщини та переконав сенаторів продовжити війну. Навесні 279 р. до н.е. в битві при Аускулі Пірр знову переміг римську армію, проте перемога далася йому ціною таких великих втрат, що оглянувши поле битви, вкрите численними тілами загиблих ворожих та своїх воїнів, Пірр начебто зітхнув: "Іще одна така перемога, і ми остаточно загинемо". З того часу й склався крилатий вираз "піррова перемога", який означає перемогу, що коштує надто дорого.

Невдовзі після цього, завдяки зусиллям римської дипломатії на боці Риму у війну втрутився Карфаген, і Пірр був змушений переключити всю увагу на боротьбу з ним. Разом з тим виявилося незадоволення тарентійців тривалою та виснажливою війною і вони відмовилися від допомоги Пірра. Той повернувся додому до свого царства Епір, де втягнувся у випадкову для нього, непотрібну та незначущу війну між місцевими грецькими полісами та при штурмі Аргосу був випадково вбитий у вуличній сутичці. Так безславно загинув один з видатних полководців свого часу. Можна припустити, що він не мав на той час рівних собі полководців. Римляни, зрозуміло, шалено раділи такому перебігу подій. Війна проти Таренту продовжилася. У 272 р. до н.е. Тарент було взято штурмом, а все населення продано у рабство. Римляни стали повними господарями Італії.

По відношенню до підкорених народів та своїх ворогів Рим уживав політичний принцип "divide et impera" ("розділяй та володарюй"). Окрім римських громадян - правлячої та привілейованої категорії, жителі Лація та підкорених районів Італії поділялися на 5 категорій:

- жителі муніціпій, або громади з правом голосування. Вони мали всі права римських громадян, мали органи самоврядування, але сенат у них називався міською радою і займався місцевими справами;

- жителі муніціпій без права голосування. Вони не могли брати участь у коміціях та обиратися на римські державні посади;

- населення латинських колоній з правом автономії, але без громадянства. Вони ставали повноправними громадянами, якщо переселялися до Риму;

- союзники, які мали державну незалежність, власну мову, правові звичаї, проте не мали права на незалежну зовнішню політику. Союзники не сплачували податків та постачали до армії лише допоміжні війська;

- піддані, або ті, хто "здався на милість переможця" без будь-яких обумовлених юридичних умов. Вони не мали жодних прав, не могли носити зброю. їхня територія управлялася римськими магістратами - преторами. Як правило, підданими ставали племена й міста, які свого часу надавали підтримку воєнним противникам Риму (Піррові, Ганібалу, Спартакові).

Таким чином, протягом III ст. до н.е. Рим остаточно підкорив собі племена, народи та країни, які населяли Італію, та перетворився на міцну, єдину державу, яка могла посперечатися силою із могутніми ворогами. Такий ворог незабаром з´явився - це була сильна та впливова на Середземному морі торгова держава - Карфаген.