Всесвітня історія

3. Друга Пунічна війна (218-201 pp. до н.е.)

Карфаген дійсно був послаблений поразкою у війні та тяжкими умовами миру, але аж ніяк не зламаний. Він зберіг володіння в Африці, надалі помножував свої багатства інтенсивною торгівлею. Ворог Рима швидко виплатив своєму переможцеві контрибуцію і став інтенсивно готуватися до нової війни з ним. На чолі військової партії, яка жадала реваншу, став герой першої війни, полководець і талановитий дипломат Гамількар Барка. Щоправда, у нього були політичні противники, які заздрили його могутності і політичному впливу, але вони не відігравали в житті Карфагена суттєвої ролі на той час. Гамількар розробив сміливий стратегічний план підготовки та самої війни. Він добре розумів, що Рим буде прагнути нав´язати Карфагену війну на його власній території. Висадивши десант в Африці, Рим одразу ж поставить Карфаген у важку ситуацію. Оскільки в Африці, крім самого Карфагена та Утіки не було укріплених міст (бо вся діяльність держави була зосереджена на морській торгівлі), його територія швидко стане легкою здобиччю Рима. Тому успіх у боротьбі могла принести тільки наступальна війна. Для нанесення удару треба було обрати найвразли-віше місце серед римських володінь. Таким місцем була Цизальпійська Галлія на півночі Італії. Тут можна було розраховувати на підтримку галлів.

Гамількар збирався напасти на Рим з півночі, пройшовши суходолом через Іберію (Іспанію). Але для цього треба було створити базу на Піренейському півострові. З цією метою Гамількар вирушив до Іберії у 237 р. до н.е., та несподівано зустрів там відчайдушний опір з боку іберів - місцевих племен, які перебували тоді на ступені розпаду первісного ладу, жили в умовах воєнної демократії, організованими у войовничі племенні союзи. Ціною величезних зусиль Гамількарові вдалося захопити або замирити велику частину Іберії, та під час однієї з сутичок він загинув. На зміну загиблому полководцю Карфагеном було призначено його зятя Гасдрубала. Тепер у пунів на землях Іберів була своя опорна база - Новий Карфаген (нині м. Картахена).

Рим пильно стежив за подіями в Іберії. У 226 р. до н.е. він змусив Гасдрубала укласти з Римом угоду, за якою Карфаген не повинен переходити на територію, що на північ від ріки Ебро. Трохи пізніше римляни втяглися у тривалу боротьбу із сусідніми галлами і випустили з уваги події в Іберії. Тим часом у боротьбі з іберами загинув і Гасдрубал. Військо Карфагена проголосило своїм вождем сина Гамількара - Ганнібала (247-183 pp. до н.е.). На той момент важко було зробити кращий вибір. Ще в дитинстві на бажання свого батька Ганнібал присягнув йому, що буде непримиренним ворогом Рима до самої смерті. Обдарована молода людина (йому було трохи більше 20 років), талановитий полководець, чудовий організатор, політичний лідер, Ганнібал невдовзі розпочав бойові дії. У 219 р. до н.е. він взяв у облогу і заволодів містом Сагунт, яке було союзником Рима. Це стало приводом до відкритої війни.

У 218 р. до н.е. Ганнібал повів свою армію до Італії. Восени 218 р. він здійснив перехід через Альпи і з´явився на півночі Апеннін-ського півострова. При цьому він втратив 3/4 своєї армії. Якщо на початку походу в нього було 80 тис. піхоти, 10 тис. кінноти і 37 слонів, то в Італію він привів 20 тис. піхоти, 6 тис. кінноти і менше 10 слонів. Консул Публій Корнелій Сципіон (Старший) намагався затримати Ганнібала. Не дочекавшись другого консула з більшою частиною армії, він дав битву біля ріки Тіцин і був розбитий. При цьому консул ледь не загинув сам. Його врятував син, також Публій Корнелій (Молодший), який з десятком вершників пробився у колотнечі битви скрізь лави ворогів та вирвався із батьком з оточення. Розбита римська армія відійшла до м. Плаценція, де об´єдналася з другою консульською армією, що підійшла з півдня. Ганнібал нав´язав битву й цій армії. Узимку 218 р. до н.е. він розбив її близ переправи через р. Треббія. Одразу ж після двох переконливих перемог карфагенян проти Рима повстала більша частина Північної Італії та Цизальпійська Галлія.

Ганнібал став господарем на цих землях і залишився там на зиму. За зиму 218-217 pp. він набрав нову армію у кельтів у кількості 60 тис. піхоти й 4 тис. кінноти, які влилися до лав карфагенської армії. Таким чином він цілком відновив усі втрати, яких зазнав під час альпійського походу.

Римляни за таких умов обрали у консули Гая Фламінія, котрий свого часу переміг кельтів і був того часу дуже популярним. Навесні 217 р. до н.е. він осідлав гірські перевали Апеннінських гір, які на півночі півострова перекривають шляхи на південь, і влаштував там укріплені позиції. Але Ганнібал не став атакувати його у невигідних для себе умовах. Він просто зайшов болотистою долиною р. Аріуса в тил римській армії та рушив далі на південь. Фла-міній кинувся навздогін пунам, прагнучи перекрити їм шлях до столиці. Але, квапливо пересуваючись своєю армією, він погано розвідував місцевість поперед себе, і на дорозі, яка йшла берегом Тразименського озера, потрапив у засідку, влаштовану йому Ганнібал ом. Так у 217 р. до н.е. у битві на березі Тразименського озера вся римська армія разом із консулом загинула.

Це був страшний день для римлян. З огляду на жахливу небезпеку для держави вони обирають кандидата на екстраординарну магістратуру - диктатора. Ним було обрано Фабія Максима - до-свіченого та обережного полководця. Той почав переслідувати Ган-нібала, ухиляючись при цьому від битви, але дошкуляючи пунам у дрібних сутичках. Тактика виявилася вдалою. Ганнібалові потрібна була рішуча перемога, щоб схилити римських союзників до відколу від Рима. Крім того, затяжна війна далеко від батьківщини на чужій землі з відривом від власних комунікацій аж ніяк не входила у плани Ганнібала. Він став налагоджувати підхід до союзників Рима: відпускав без викупу полонених італіків, не грабував їхні землі, щоби підкреслити, що воює проти Рима, а не проти них. Та поки римо-італійський союз витримував випробування, Фабій і далі ухилявся від генеральних битв. Йому навіть вдалося замкнути Ганнібала у пастку неподалік від Казиліна і лише воєнна хитрість карфагенського полководця та його винятковий воєнний талант допомогли йому вирватися.

Становище Ганнібала стало погіршуватися, його сили танули, тим часом римська армія набирала сили, населення було налаштовано до нього вороже. Але обережна тактика Фабія Максима стала викликати в Римі невдоволення та нарікання. У народі Фабію навіть вигадали призвісько Кунктатор ("той, що зволікає"). Демократичні кола вимагали рішучих дій і на 216 р. до н.е. консулами були обрані досвідчений Луцій Емілій Павел і Гай Теренцій Варрон -прибічник рішучих дій. Римська тактика тепер змінилася на протилежну і влітку 216 р. до н.е. обидва консули на чолі великої армії: 80 тис. піхоти та 6-7 тис. кінноти зустрілися поблизу Канн з армією Ганнібала, який мав 40 тис. піхоти й 14 тис. кінноти. Незважаючи на заперечення Емілія Павла проти битви, його колега, Теренцій Варрон, наполіг на своєму і битва відбулася. Великий воєнний талант Ганнібала допоміг йому використати всі переваги своєї позиції та помилки, яких припустилися неприятельські полководці. Усю римську армію під час битви було повністю оточено і знищено. Врятувалася лише римська кіннота разом із Варроном. За іронією долі, Емілій Павел, який був рішучим противником цієї битви, героїчно загинув разом з армією.

Морально-політичне значення перемоги Ганнібала було величезним. Він фактично зробився господарем всієї Італії. Капуя -союзник Рима і найбільше після нього місто в Італії - добровільно перейшло на бік карфагенян. Ганнібал створив антиримську коаліцію: уклав союз із Філіппом V Македонським, привабив на свій бік Сіракузьке царство. Рим опинився у ворожому оточенні. У складній ситуації виявилися кращі якості римського народу, насамперед його воля до перемоги і мужня стійкість. Перед такою великою небезпекою держава внутрішньо згуртувалася, припинилися всі чвари і розбрат. Сенат подолав паніку серед громадян, яка спалахнула після звістки про каннський розгром. Римська держава почала енергійно протидіяти на воєнному і дипломатичному фронтах. Так, римські дипломати примусили Філіппа V воювати в Елладі проти своїх власних ворогів - Етолійського союзу. Він безнадійно зав´яз у тій війні і тому не висадився з військом в Італії. Тим часом Рим набрав нову армію. На чолі війська були поставлені Фабій Максим і Клавдій Марцелл і ті знову повели тривалу війну без рішучих битв - війну на виснаження ворога. Частину сил римляни висадили на Сицилію, щоб відрізати Ганнібала від Карфагена. Вони вгамували заворушення серед союзників, які вже готові були відколотися від них. Навіть до тих, хто вже відпав, вони застосовували м´яку, поблажливу політику.

У свою чергу Ганнібал завдав римлянам кілька відчутних ударів. Він розбив армію Фульвія, розбив консула Марцелла в битві при Канузії (212 р. до н.е.), взяв штурмом Тарент. Лише у 211 р. до н.е. у війні настав рішучий перелом. Римляни взяли Капую, яку свого часу Ганнібал зробив своєю головною базою в Італії. Навіть удаваний похід Ганнібала на Рим, який він організував з метою відволікти сили римлян, ті залишили без уваги. Було зрозуміло, що для реального походу на Рим у Ганнібала недостатньо сил. Капую було взято й покарано за відступництво. Карфагеняни опинилися перед катастрофою. У 210 р. до н.е. Рим посилає в Іспанію нову армію на чолі з молодим обдарованим полководцем Публієм Сципіоном (Молодшим). Він у 209 р. до н.е. взяв Новий Карфаген. Гасдрубал, брат Ганнібала, залишивши Іспанію, рушив до Італії на з´єднання з ним. Тим часом Фабій Максим відбив у Ганнібала Тарент і становище карфагенян різко погіршилося. І хоча у 208 р. до н.е. Ганнібал знищив обох консулів, це не покращило ситуацію: Іберію та Сицилію було втрачено. Армію Гасдрубала римляни перехопили і знищили біля р. Литавра.

Публій Сципіон повернувся з Іспанії в ореолі блискучого переможця - він повернув Іберію під владу Рима. Сципіон запропонував сенату перенести бойові дії до Африки, сподіваючись, що це змусить Ганнібала остаточно залишити Італію. Сенат погодився з такою пропозицією. У 204 р. до н.е. Сципіон висадився в Африці і сенат Карфагена відразу ж відкликав Ганнібала на захист своєї держави. Ганнібал залишив землю Італії, де він не зазнав жодної поразки, але й не здобув остаточної перемоги. Радість римлян була великою до нестями - вони ледь не забули віддати молебни богам на подяку за позбавлення від такої великої небезпеки.

Сципіон у битві на Великих рівнинах у 203 р. до н.е. розбив сильну карфагенську армію, а у 202 р. до н.е. нарешті зустрівся на полі бою із самим Ганнібалом. Перед битвою полководці зустрілися на нейтральній землі між своїми арміями і вперше побачили один одного в обличчя. У цій битві Ганнібал вже не мав такої рішучої переваги над римлянами у кінноті, бо його старий союзник Массиніса -нумідійський цар і друг Ганнібала з дитинства - перейшов на бік римлян, щойно вони висадилися на африканській землі. Тепер він привів до римлян свою чудову нумідійську кінноту, яка весь час до того воювала на боці Ганнібала в Італії. У битві при Замі у 202 р. до н.е. Ганнібал уперше був розбитий. Сам він урятувався, примчав у Карфаген і запропонував сенату негайно укласти з ворогом мир, щоб урятувати державу від повного знищення. Римляни забажали видачі Ганнібала і йому довелося рятуватися втечею в Азію. Відтепер Рим переслідував його як найнебезпечнішого ворога. Ніколи, до самої смерті, він не знав спокою і врешті, потрапивши у безвихідне становище, наклав на себе руки, прийнявши отруту. Публій Корнелій Сципіон постійно виступав у римському сенаті проти такого переслідування. Пізніше вони випадково ще раз зустрілися у Віфінії на бенкеті одного місцевого багатія і поставилися один до одного з гідністю і пошаною. Вони пішли з життя в один і той же рік - 184 р. до н.е. - Сципіон від старості, Ганнібал же загинув, зберігши вірність клятві, яку дав ще в дитинстві своєму батькові біля вівтаря: все життя до самої смерті залишатися ворогом Рима.

Умови капітуляції Карфагена були дуже важкими: Карфаген втрачав усі заморські території, знищував весь бойовий флот (500 кораблів було виведено на рейд і підпалено). Відтепер він не мав права без дозволу Рима вести війну проти будь-кого. Розміри контрибуції складали 10 тис. талантів (530 т золота), які треба було сплатити протягом 50 років.

Рим, отримавши великі заморські території, став найсильнішою державою тієї епохи. Він суворо покарав невірних союзників, конфіскував їхні землі і передав своїм селянам. Таким чином різко збільшився державний фонд землі. Це сприяло подальшому розвитку і розповсюдженню в Італії рабовласницьких відносин.