Всесвітня історія

1. Створення першого тріумвірату і громадянська війна між Цезарем та Помпеєм

Наприкінці 62 р. до н.е. на півдні Апеннінського півострова у Брундізії висадився зі своїми військами Помпей, який повертався додому після перемоги над старим ворогом Римської держави Мі-тридатом VI. Його авторитет політика і полководця та слава переможця на той час були такими значними і бездоганними, а його властолюбство було настільки загальновідомим, що в Римі всі чекали від нього узурпації влади і встановлення диктатури за прикладом Луція Корнелія Сулли. Але, всупереч загальним очікуванням, він згідно із римськими законами розпустив своє військо, ледь ступивши на землю Італії.1 Після того він з´явився до Риму як законослухняний громадянин, надав сенату свій звіт і став чекати нагородження тріумфом за перемогу над Мітридатом. До свого звіту він додав прохання:

  • Затвердити всі його заходи та розпорядження, які були здійснені під час війни;
  • Наділити землею його ветеранів, оскільки так було їм обіцяно.

Сенат відмовив Помпею в обох його проханнях, оскільки сенатори побоювалися піднесення і без того надмірної популярності римського нобіля. Така відверта образа ще більше посилила суперечності між сенатом і Помпеєм, спонукавши останнього шукати зближення з двома іншими значними фігурами римського політичного життя: Гаєм Юлієм Цезарем та Марком Ліцинієм Крассом.

Перший з них, Юлій Цезар, повернувся з Іспанії невдовзі після прибуття Помпея - улітку 60 р. до н.е., коли скінчився строк його посади пропретора Іспанії. Цезар зупинився за Тібром, на лівому березі, чекаючи винагородження тріумфом за вдалі військові дії проти іберів. Наближалися консульські вибори на 59 р. до н.е. Цезар висунув свою кандидатуру, що вимагало його особистої присутності в Римі. Заявити свою кандидатуру заочно сенатори йому не дозволили. Відчувши суперечливість того становища, в якому опинився Юлій Цезар, його політичні вороги в Сенаті почали зволікати з рішенням про його нагороду. Тримати Цезаря подалі від Риму і водночас від консульських виборів прагнули ті, хто не бажав його просування до нобілітету Давній ворог Цезаря, сенатор Марк Порцій Катон, з метою обструкції одного дня виголошував свою промову від початку засідання до заходу сонця, не давши більше нікому виступити. Тоді Цезар наважився пожертвувати славою тріумфатора, з´явившись на Форум і виставивши свою кандидатуру на вибори. Не в силах перешкодити цьому, Сенат оголосив, що консули наступного 59 р. до н.е. замість управління провінціями отримають у проконсульство нагляд за лісами Італії. Посада головного лісничого ніяк не приваблювала Цезаря, який бажав здобути воєнну славу під час проконсульства. На додачу до цього, Сенат виставив на посаду колеги Цезаря по консульству кандидатуру Марка Бібула, просенатськи налаштованого консерватора. Звичайно, можна зрозуміти, що в Цезаря, як і в Помпея, були вагомі причини стати в опозицію до Сенату.

Третьою постаттю, яка виступила того року на передній план політичного життя Риму, був Марк Ліциній Красс, колишній переможець Спартака, представник стану вершників - римської фінансової аристократії. Він прагнув домогтися від Сенату ухвали законопроекту, згідно з яким знижувалася б відкупна ціна за право збирання податків з провінції Азія. У цьому були зацікавлені римські вершники і сам Ліциній Красс як вагомий представник ділових кіл публіканів.

Таким чином, усі згадані вище постаті мали свої причини стати в опозицію до Сенату і поєднати свої зусилля для досягнення своїх цілей. Отже, Гай Юлій Цезар, Гней Помпей та Марк Ліциній Красс наприкінці 60 р. до н.е. уклали між собою таємний союз трьох мужів - тріумвірат - з метою протидії Сенатові і реалізації кожен своєї мети. Було досягнуто згоди в тому, що Помпей і Красс допомагають Цезареві пройти у консули. Натомість він, ставши консулом, гарантує ухвалення Сенатом прохання кожного з них.

Цей союз увійшов до історії Римської Республіки під назвою перший тріумвірат.За підтримкою Помпея і Красса Цезар пройшов на виборах у консули на 59 р. до н.е.

Тепер він мав віддячити своїм політичним союзникам за підтримку на виборах. Тому Цезар виносить на розгляд сенату законопроект про наділення землею ветеранів Помпея. Згідно з ним передбачалося землю для ветеранів не відбирати у колишніх власників, а викуповувати за рахунок воєнної здобичі Помпея, набутої у провінціях. Проти цього законопроекту активно виступив Ка-тон, звинувативши Цезаря у перевищенні повноважень. Роздратований Цезар навіть наказав заарештувати Катона, що було рідкісною помилкою. Щоправда, Цезар швидко оволодів собою і скасував арешт. Колега Цезаря по консульству також спробував заблокувати аграрний законопроект, але даремно. Раптово для всіх виявилася могутність тріумвірів! Усі були вражені. Коли не тільки Помпей, але навіть Красс виступив на захист пропозиції, до зали засідань увірвалися озброєні солдати Помпея і жахливо перелякали сенаторів своєю розлюченістю. Влада була паралізована фактом існування могутнього політичного союзу. Проте законність було відверто порушено і цей факт залишився плямою на репутації Цезаря на довгі роки. Але законопроект було проведено через сенат.

Ще важче було реалізувати пропозицію про ратифікацію розпоряджень Помпея на Сході під час Мітридатової війни (загальним числом близько 30). При розгляді цього питання значний опір вчинив сенатор Луцій Ліциній Лукулл, який у минулому також воював з Мітридатом, проте не дуже успішно, і тепер заздрив славі Помпея. Щоб нейтралізувати Лукулла, Цезар вдався до погрози провести розслідування його невдалого командування на Сході. Переляканий Лукулл погодився зняти свій протест і накази та розпорядження Помпея були затверджені Сенатом.

Слід зазначити, що Цезарю ледь не з перших днів довелося долати протидію свого колеги по консульству Марка Бібула, який оголосив усі дні 59 р. до н.е. несприятливими для вирішення народних зборів. Цезар вдався до своїх повноважень верховного пон-тифікаі скасував заяву Бібула. Він скликав народні збори, на які Бібул з´явився у траурному вбранні, натякаючи цим на жахливість порушення, допущенного Цезарем. За його підказкою Бібула стяг-ли з трибуни й навіть побили. Заляканий консул не виходив зі свого будинку протягом усього терміну консульства. Так Цезар виконував свою посаду фактично одноосібно, без колеги. Тим часом Цезар продовжував здійснювати обіцянки, надані їм своїм союзникам. Фінансові партнери Красса в Пергамі звільнялися від боргових зобов´язань і мали сплатити лише 33% відкупної суми за податки, чого вони і домагалися. Отже, Цезар цілковито розрахувався з політичними партнерами за підтримку на виборах.

Пізніше він через Авла Габінія проводить рішення сенату, за яким йому на 5 років надається в управління провінція Цизальпійська Галлія та Іллірія з правом набору трьох легіонів. Пізніше сенат своїм рішенням додасть до цього ще Нарбонську Галлію з правом набору ще одного легіону.

Тепер і Помпей, і Цезар порахували за необхідне поєднати свій союз більш міцними зв´язками. У квітні 59 р. до н.е. 47-річний Помпей одружився з дочкою Цезаря 17-річною Юлією. Як не дивно, але цей шлюб виявився вдалим, незважаючи на те, що Юлія до того була заручена з родичем Сервілії, колишньої коханки Цезаря і матері Марка Юнія Брута, майбутнього його вбивці. Тепер Цезаря, який доводився тестем Помпею, цілком влаштовував цей шлюб. Він шукав підтримки зятя, оскільки репутація консула дуже похитнулася внаслідок політичних та фінансових операцій сумнівної чистоти, здійснених ним у власних інтересах та в інтересах тріумвірів.

Завершувався термін консульства Цезаря і наближався час його від´їзду у провінцію. Необхідно було зміцнити свої позиції в Римі на період відсутності. Для цього ліпше було заручитися підтримкою впливової особи, яка б представляла інтереси Цезаря на час його проконсульства. Цезар тоді вже був розлучений з Помпеєю через скандал, пов´язаний з Клодієм. Тепер Цезар одружився на дочці Кальпурнія Пізона, який пройшов у консули на 58 р. до н.е. Згаданого Клодія, якого суд виправдав не без допомоги Цезаря, було обрано народним трибуном на цей же рік. Таким чином, інтереси Цезаря надійно захищали два магістрати: консул і народний трибун. По завершенню строку його консульства Цезар склав повноваження і виїхав у Галлію. Таким чином, складання тріумвірату зміцнило політичні позиції Цезаря. Хоча лідером союзу на той час був Красс, саме Цезар виграв найбільше. Він набув політичного авторитету, не маючи на той час ані реальної військової сили, ані воєнного авторитету - це ще належало здобувати.

Тож, після отримання намісництва в Галлії та Іллірії, Цезар майже відразу ж розпочав там одну з найбільших війн, які Рим будь-коли проводив. У плани Цезаря входило завоювання всієї велетенської території Трансальпійської Галлії, на якій сьогодні розташовані сучасні Франція, Бельгія, Нідерланди і Швейцарія. Привід до початку бойових дій знайшовся досить швидко. У 58 р. до н.е. почалося переселення галльського племені гельветів із сучасної Швейцарії на захід. Для цього їм належало перетнути землі едуїв, союзників Риму. Гельвети звернулися до римської влади із проханням про дозвіл на проходження своїм шляхом, але Цезар, шукаючи привід до війни, їм відмовив. Він знав, що гельветам немає іншого шляху, як через землі едуїв, бо на перших тиснули племена зарейнських германців зі сходу. Через цей тиск гельвети все ж таки змушені були рушити потрібним шляхом на захід. Користуючись загрозою, яку вони начебто створили для союзників римського народу, Цезар напав на гельветів і завдав їм жахливої поразки. У тому ж році було відбито спробу зарейнських германців вдертися через Рейн до Галлії, а у 57 р. до н.е. Цезар підкорив численні племена бельгів, що населяли північно-східну частину Галлії і став наприкінці 56 р. до н.е. господарем усієї країни. Обдарований від природи багатьма здібностями, Цезар відчув, як у глибині його натури розгортається могутній воєнний талант. Він зрозумів, що керування військами під час бойових дій, вигравання воєн - це те, чим би він бажав займатися все життя, це його покликання. Йому і до того траплялося брати участь у бойових діях, але в Галлії його талант полководця розгорнувся на повну силу і створив йому надалі гучну славу на тисячі років.

Події між тим тривали. У 55 р. до н.е. Цезар розбив племена узипетів і тенктерів, які вдерлися до Галлії. Він здійснив похід проти германців з метою демонстрації військової могутності Риму. Так він, спорудивши міцного, надійного моста через Рейн, який був кордоном між землями Галлії та германських племен, перейшов зі своїми легіонами на правий берег. На чужій території він перебував кілька днів. Жодного разу не зустрівши ворога, Цезар повернувся на галльський берег і звелів зруйнувати міст. Германці не наважилися напасти на римські легіони. Більше того, можна припустити, що саме ця демонстрація римської військової могутності на довгий час відсунула вторгнення германських племен на територію римської держави. Двома роками пізніше Цезар повторив свою демонстрацію. Набіги германців на Галлію припинилися.

Протягом 55-54 pp. до н.е. були здійснені дві експедиції у Британію. Незважаючи на тактичний успіх, Цезар так і не зміг закріпитися на островах. Скоріше за все, він і не ставив собі за мету здобути Британські острови. Ці спроби здійснювалися з метою справити враження не скільки на бриттів, скільки на своїх співвітчизників у Римі.

У 52 р. до н.е. в Галлії спалахнуло антиримське повстання, яке очолив один з видатних галльських вождів Верцингеториг. Після напруженої боротьби Цезар взяв у облогу галльське військо в Алезії (сучасна Аліз Сент-Рен на горі Оксуа). Місто знаходилося на горі зі скелястими схилами і рівною, як стіл, поверхнею вершини. Його неможливо було взяти штурмом з маршу. До того ж, на допомогу співвітчизникам до Алезії підійшла сильна польова армія галлів і Цезар опинився між двох вогнів. Щоб не бути розчавленим двома військами ворога, він оточив місто двома концентричними колами мурів. Внутрішня лінія довжиною 10 миль була укріпленням проти нападу з міста, друге кільце завдовжки 14 миль захищало армію Цезаря від нападу ззовні. Це стало йому в пригоді того дня, коли ворожі війська дійсно завдали одночасного удару по римській армії. Лише міцні укріплення, на спорудження яких римські легіонери витратили значні зусилля, захистили армію Цезаря і врятували її від знищення. Обидві атаки того дня були відбиті. Кілька днів згодом Цезар у битві знищив польову армію галлів. Ще пізніше захисники Алезії, які втратили будь-яку надію на допомогу ззовні, здалися. Верцингеторигу Цезар зберіг життя, проте лише для того, щоб скарати бранця шістьма роками пізніше під час тріумфу. Повстання було придушене і наприкінці 51 р. до н.е. всю Галлію остаточно було приведено до покори.

Отже, Рим отримав під свою владу величезні території. Казкова за розмірами воєнна здобич, яку було доставлено у Рим, збільшила впливовість Цезаря. Велична перемога над багатьма народами Європи створила йому велетенський авторитет полководця і допомогла йому створити сильну і віддану армію з рідкісним воєнним досвідом, чудово натреновану, із цінними бойовими якостями. Усе це викликало занепокоєння у Помпея, який на той час почав зближення із сенатом. Славетний Помпей відчував, що в особі Цезаря він отримав сильного політичного суперника, претендента, який почав перевершувати його своєю воєнною славою. Подібні побоювання відчував і сенат, який завжди бачив у Цезарі небезпеку для республіканського ладу.

На той час у Римі відбулися певні події, які змінили колишнє розташування сил. Красе у жадобі воєнної слави домігся призначення управління провінцією Парфія. Він не дочекався навіть завершення своїх консульських повноважень і в 54 р. до н.е. виїхав туди. Там він розпочав війну і в 53 р. до н.е. в битві при Каррах зазнав поразки від парфян. Невдовзі його було вбито під час переговорів, армія його майже цілковито загинула в пісках Месопотамії, врятувалося кілька когорт, яких вивели назад, у Малу Азію, Децим Юній Брут і Гай Кассій Лонгін (майбутні учасники змови проти Цезаря). Отже, тріумвірат розпався. На додачу до цього, у 52 р. до н.е. під час пологів померла дочка Цезаря Юлія, дружина Помпея. Перервався родинний зв´язок між Помпеєм і Цезарем. Це також мало певне значення в охолодженні стосунків між ними.

У 51 р. до н.е. сенат відмовив у проханні Цезаря продовжити його повноваження проконсула Галлії, які мали завершуватися наприкінці 50 р. до н.е. Помпей почав схиляти сенат до рішення про дострокове припинення повноважень Цезаря і відкликання його до Риму. 1 березня 50 р. до н.е. мало відбутися обговорення цього питання в сенаті. Але Цезар шляхом велетенського хабаря (150 талантів сріблом) підкупив одного з консулів, Луція Емілія Павла, заручившись його нейтралітетом, і народного трибуна Куріона (2 млн сестерціїв), який і відіграв вирішальну роль у тому, що наступника Цезаря того разу так і не було призначено. Помпей на той час уже одружився із Кальпурнією, вдовою сина Красса Публія, який загинув у Парфії разом із батьком.

Стосунки між Помпеєм і Цезарем дедалі погіршувалися. Другий консул Марк Клавдій Марцелл енергійними зусиллями домігся вилучення Куріона із засідання сенату. Два інших народних трибуни - Марк Антоній і Квінт Кассій як активні прибічники Цезаря були піддані вигнанню з Рима. Вони змушені були рятуватися втечею в Цизальпійську Галлію, у резиденцію Цезаря до Равенни. 1 січня 49 р. до н.е. сенатом було призначено нових правителів у провінції. Таким чином, повноваження Цезаря як проконсула Галлії скінчилися. Він мусив з´явитися, але вже як приватна особа, до Риму і надати сенату звіт про своє управління. Але Цезар чудово розумів, що в Римі на нього чекає розправа.

Під приводом захисту прав народних трибунів, право недоторканності особи яких було порушено, Цезар 10 січня 49 р. до н.е.9 перейшов річку Рубікон, яка була кордоном між провінцією Цизальпійська Галлія й Італією. Ця подія фактично означала початок громадянської війни. Цезар відкрито порушував закон, який забороняв намісникам з´являтися на території Італії, не розпустивши перед тим армію. Є свідчення про те, що перед тим, як віддати наказ про початок переправи, Цезар начебто відчував нерішучість. Але, зважившись на цей крок, Цезар діяв без коливань.

Стрімким рухом він майже без бою оволодів Північною Італією. Помпей виявився зовсім не готовим до бойових дій, бо не чекав від противника такої рішучості. Він поспіхом залишив Рим, навіть не встигнувши забрати державну скарбницю. Вісім легіонів Помпея, які не встигли сформуватися, капітулювали без бою, а Помпей відступив у Брундізій (великий порт на південному сході Італії), а звідти відплив у Грецію. У липні-серпні 49 р. до н.е. Цезар воював в Іспанії, де стояли сім легіонів, вірних Помпею. Вдалими, рішучими маневрами Цезар притиснув своїми військами ці легіони до Піренейських гір. У той же час з півночі до гірського хребта підійшли галльські легіони Цезаря і, таким чином, армія прибічників Помпея опинилася в лещатах і змушена була здатися. Слідом за цим він повернувся до Риму і став готуватися до продовження війни. У 48 р. до н.е. Цезар, хоч і з великими зусиллями, переправив у Грецію до Фессалії свою армію. У червні 48 р. до н.е. він зазнав поразки від Помпея в битві при Діррахії, але Помпей не зміг скористатися своєю перемогою для того, щоб остаточно знищити Цезаря.

Другого серпня 48 р. до н.е. в битві при Фарсалі Цезар і Помпей знов зустрілися на полі бою. Помпей мав 40 тис. піхоти і 7 тис. кінноти. Цезар мав у своєму розпорядженні 26 тис. піхоти і 2 тис. кінноти. Незважаючи на двократну перевагу над противником, Помпей зазнав поразки у цій битві. Рятуючись, він втік на Лесбос до Мітілен, де з´єднався з родиною. Він мав намір знайти притулок в Антіохії, але там через острах перед Цезарем йому відмовили у прийомі. Тоді Помпей попрямував до Єгипту до Птолемея XII, який багато в чому був йому зобов´язаний у минулому. Але той правитель Єгипту незадовго перед цим помер. В Александрії в цей час тривала запекла боротьба за трон між його нащадками: 10-літнім сином Птолемеем XIII і 18-літньою дочкою Клеопатрою VII. Прибічники малолітнього Птолемея на момент прибуття Помпея набули тимчасової перемоги у боротьбі за владу. Радники молодого царя Потин і Ахілла зважили за доцільне не надавати притулку Помпеєві, але й не відпускати його напризволяще, щоб не нарази-тися на гнів Цезаря. Вони розсудили, що доречнішим буде обрати третій варіант і підступно вбили Помпея прямо на пірсі в порту Александрії на очах у його родини, яка спостерігала за розправою з борту корабля на рейді.

Коли Цезар прибув до Александрії кількома днями згодом, царедворці на знак своєї лояльності пред´явили йому відрізану голову Помпея. Проте реакція Цезаря на цей „сувенір" була зовсім не такою, на яку вони сподівалися. Йому більше припала до душі юна царівна Клеопатра і він втрутився в боротьбу за єгипетський трон на її боці. Боротьба завершилася знищенням усіх її ворогів і коронацією Клеопатри. Цезар затримався в Єгипті на кілька місяців, покохавши юну царицю.

За цей час становище змінилося не на його користь. Перша неприємність полягала в тому, що помпеянці зібрали значні сили в Африці, де їм надав свою підтримку нумідійський цар Юба. Друга проблема виникла в Азії, де син Мітридата Фарнак, скориставшись громадянською війною, з´явився з армією і почав повертати собі батьківські землі. Цезар змушений був перервати своє перебування в Александрії і рушив на Фарнака через Сирію і Каппадокію до Малої Азії. Фарнака було розбито за блискавичний за тодішніми мірками строк - у 40 днів. Про цю блискучу перемогу Цезар надіслав звіт до сенату у трьох словах: „Veni, vidi, vici" ("прийшов, побачив, переміг"). Наприкінці 47 р. до н.е. він переправився в Африку, де в серпні 46 р. до н.е. розбив помпеянців у битві при Тапсі. Під час цієї війни загинули всі лідери антицезаріанської партії, в тому числі Юба і Катон. Останній, який командував гарнізоном Утіки, почувши про поразку помпеянців у битві при Тапсі, покінчив життя самогубством. Прибувши до Утіки і почувши про смерть свого запеклого ворога Катона, Цезар промовив із гіркотою: „Як прикро, Катоне, що ти не схотів прийняти мого милосердя!"

Справа в тім, що це не було лише фарисейством. Перейшовши Рубікон, Цезар оголосив своїм гаслом „Милосердя та злагода!", пропагуючи надмірну поблажливість до ворогів. Він розраховував такою позицією зменшити опір своїх ворогів і примусити їх скоритися. Відомо багато прикладів такого милосердя. Зокрема, після перемоги при Фарсалі численні полонені були відпущені. Марка Юнія Брута, за свідченням Плутарха, Цезар обійняв і посадив поруч, виявляючи знаки прихильності до нього.

Після перемоги в Африці Цезар повернувся до Рима, де відсвяткував одразу 4 тріумфи: Галльський (після якого, за старовинним звичаєм, було страчено Верцингеторига), Єгипетський (за перемогу над військами Птолемея XII), Сирійський (за перемогу над Фарнаком), та Африканський (за перемогу над Юбою). Підкреслювалося, що перемоги відзначалися не над помпеянцями, а над іноземними царями і народами. І все ж, за свідченнями численних істориків, римлян пригнічувала думка про те, що вони святкують загибель тисяч і тисяч співвітчизників. Сенат запопадливо надав Цезареві божественні почесті - найвища після тріумфа ступінь громадянської пошани. Невдовзі після цього Цезар змушений був рушити до Іспанії, де зібралася значна армія помпеянців (близько 13 легіонів) на чолі з синами Помпея: Гнеєм і Секстом. У битві при Мунді ці сили були розбиті. І хоча Цезар ледь не програв її, все ж таки ціною відчайдушних зусиль він здобув перемогу10. У цій битві загинув один із синів Помпея - Гней, та колишній легат Цезаря, Тіт Лабієн, котрий на початку громадянської війни перейшов на бік Помпея. Ще півроку Цезар перебував в Іспанії, влагоджуючи тамтешні справи, потім повернувся до Риму. Громадянська війна завершилася.