Всесвітня історія

2. Характеристика диктатури Цезаря

Монархічні тенденції Цезаря оформилися остаточно у період боротьби з Помпеєм, особливо під час перебування Цезаря на Сході.

Він прибув до Александрії трьома днями пізніше за Помпея. Тут саме точилася запекла династична боротьба між двома дітьми вже покійного Птолемея Авлета: сином Птолемеем Діонісом і дочкою Клеопатрою. На момент прибуття Цезаря до Єгипту Клеопатру піддали вигнанню з Александрії. По прибуттю до Єгипту Цезар стягнув величезну суму грошей, які йому був винен Птолемей Авлет і забажав полюбовного суду по справі успадкування престолу. Клеопатра таємно повернулася до столиці і проникла до Цезаря. Побачивши царівну, той був зачарований її розумом, освіченістю та красою. Однак подальші події не були просто романтичною історією. Клеопатра хотіла, спираючись на Цезаря, повернути престол, а Цезар бажав отримати величезні кошти з єгипетської державної скарбниці для здійснення своїх планів. Цезар проголосив Клеопатру та Птолемея царями, але партія Птолемея підняла повстання в країні. Ці заворушення ледь не коштували Цезарю життя, але вчасно до нього надійшло підкріплення із Сирії. У битві біля берегів Нілу армія Птолемея була розбита, сам царевич під час втечі загинув на переправі. Цезар повернувся з перемогою до Александрії і відновив Клеопатру на престолі.

Після остаточної перемоги над помпеянцями він став одноосібним правителем Римської держави, але ця влада втілювалася у традиційних республіканських формах. Починаючи з 60 р. до н.е. Цезар зберігав у своїх руках імперію, будучи спочатку консулом, а потім проконсулом. У 48 р. до н.е. його знову обирають у консули. Новим етапом у розвитку його політичної кар´єри став період після перемоги під Фарсалом. У тому ж 48 р. до н.е. його обирають диктатором на невизначений термін, у 46 р. до н.е. він отримує диктаторство на 10 років, а у 45 р. до н.е. він стає диктатором пожиттє-во. Крім того, у 48-44 pp. до н.е. Цезар щорічно обирався консулом sine collega (тобто „без колеги", одноосібно), мав цензорські повноваження, трибунську владу і почесні титули імператора і pater patriae (батько вітчизни).

До того ж Цезар мав посаду верховного понтифіка, яка традиційно також надавалася пожиттєво. Це робило його верховним жерцем Риму. Якщо зважити на те, що римляни були дуже набожними і забобонними, це надавало йому величезний вплив на суспільну свідомість громадян. Тож Цезар, отримавши перемогу у громадянській війні, став повновладним правителем Риму, його влада своєю повнотою наближалася до монархічної.

Особливістю правління Цезаря було збереження полісних інститутів, надбудовою над якими була диктатура. Його спеціальними едиктами склад сенату було збільшено до 900 чоловік, число квесторів - до 40. Посаду цензора було взагалі скасовано. Комплектування сенату цілковито перейшло до рук диктатора. Відбулося загальне збільшення числа магістратів. Преторів тепер налічувалося 16, едилів - 6. Це, безневинне на перший погляд перетворення, призвело до того, що особа кожного з магістратів губилася серед натовпу його колег. Тож впливовість кожного з них значно знижувалася. Сенат через чисельність свого складу ставав подібним до балакучої юрми, якій важко було дійти злагоди при обговоренні будь-якого питання. Диктатор сам визначав кандидатів на посади, тож, природньо, всюди розставляв потрібних йому людей. І хоча діяльність Цезаря була підпорядкованою інтересам його партії, загальній стабілізації становища, разом із тим, вирішення проблеми впорядкування суспільства перетворювало державу на імперію. Численні прибічники Цезаря отримали магістратури і місця в сенаті. Солдатам і офіцерам роздавалися грошові нагороди, 80 тисяч його ветеранів отримали землю.

На відміну від Сулли, Цезар не проводив проскрипцій. Його гаслом був громадянський мир без крові, злагода та милосердя. Після перемоги Цезаря у битві при Тапсі було оголошено загальну амністію всім ворогам. Оскільки диктатор більше не мав потреби загравати перед плебсом і здобувати його прихильність, безкоштовні хлібні роздачі було скорочено удвічі. Але з метою утримання доброї слави годувальника Цезар розпочав у Римі і в провінціях величезні будівельні роботи. Це утворило значну кількість робочих місць тому ж плебсові, який тепер міг заробляти на життя, а не вести паразитичний спосіб існування. Елемент стабілізації виявився також у реформі календаря. У Римі було запроваджено юліанський сонячний календар замість римського місячного. Він дорівнював 365 і 1/4 днів. Для того, щоб привести новий календар у відповідність до пор року, Цезар у 46 р. до н.е. додав до чергового року ще 90 днів. Нову календарну систему було запроваджено в дію з 1 січня 45 р. до н.е. Після смерті Цезаря понтифіки помилково додавали 1 день кожні 3, а не 4 роки. Тому Августові довелося протягом 16 років не доповнювати рік. Лише з 8 р. н.е. юліанський календар став функціонувати нормально.

Цезар узяв курс на романізацію провінцій. Колонії його ветеранів виводилися у Галлію, Іспанію, Африку тощо. Він перший став надавати громадянські права населенню цілих областей. У 49 р. до н.е. їх отримали Транспаданська Галлія, а потім численні громади в Іспанії та Нарбонській Галлії. Закон „Про образу величі" та „Про здирництво" впорядковували провінційне управління. Незадовго до смерті Цезар готувався до грандіозного походу на Парфію і північноєвропейських варварів.

Він прославився навіки як видатний полководець не лише часів античності, але й усіх часів. Його завжди відрізняла велика енергійність, невтомність, швидкість у прийнятті рішень. Його ставлення до людей диктувалося політичними мотивами. Під час галльської війни він неодноразово виявляв жорстокість і підступність, проте, якщо потрібно, міг вразити своєю великодушністю і милосердям. І хоча його гаслом було милосердя, не слід відділяти Цезаря від того соціального прошарку, до якого він належав. Аристократ за походженням, він виступав як відновлювач і лідер партії популя-рів, а наприкінці своєї діяльності він прагнув створити вдаване враження про себе як правителя, що дбає про широкі верстви населення. Переходом до монархії еліністичного типу він хотів зміцнити основи рабовласництва. У цьому в Цезаря було чимало попередників, але він найбільш послідовно, аніж будь-хто, став проводити в життя ту політичну систему, яка отримала потім назву „цезаризм". Характерною рисою цезаризму є маневрування між ворогуючими соціальними верствами. Як наслідок цього, соціальна опора цеза-ревої влади була хитка і ненадійна. За таких обставин йому залишалося спиратися на армію. Серед солдатів популярність Цезаря була надзвичайно високою. Спирання на армію є характерною рисою цезаризму і стала наслідком тих соціально-політичних змін, початок яких слід віднести до часів Марія та Сулли. Проте Цезар як державний діяч залишив по собі в історії незначну згадку. Це стає зрозумілим, якщо врахувати той факт, що він користувався своїм повновладдям не більше 8 місяців. Саме такий час минув від завершення громадянської війни до смерті Цезаря.

Наприкінці 45 р. до н.е. проти нього склалася змова на чолі з Марком Юнієм Брутом і Гаєм Касієм Лонгіном. Серед заколотників було значне число колишніх помпеянців і деякі прибічники самого Цезаря. Змовникам здавалося, що варто тільки усунути фізично Цезаря, знову розставити на посади магістратів окремих людей, і республіканський лад відновиться сам по собі. Вони не розуміли, що часи полісної державності незворотно минули. Рим з невеличкої громади на березі Тібру, якою він був сім століть тому, перетворився на світову імперію, якою можна керувати лише через постійну, централізовану владу.

Спершу Цезаря збиралися вбити на мосту через Тібр. Потім готувалася спроба замаху на Аппієвому шляху. Потім місце замаху було перенесено до сенатської курії. Спробу вбивства вирішили здійснити під час засідання сенату. У день березневих ід (15 березня) 44 р. до н.е. Цезар приїхав на засідання. Біля входу до сенатської курії Артемідор з Кніду перестрів Цезаря і передав йому сувій з попередженням про заколот. Цезаревого прибічника Марка Антонія, відомого своєю фізичною силою, заколотник Требо-ній затримав назовні довгою дріб´язковою розмовою. Заколотники поділилися на дві частини: одні стали позаду Цезаря, інші стали перед ним. Один з них, на ім´я Туллій Кімвр, став перед Цезарем на коліна з благанням про амністію свого брата - це прохання заздалегідь було даремним і безнадійним. Коли Цезар роздратовано відсунув його вбік, той схопив його за тогу і став стягувати її з плеча диктатора. Це був сигнал для нападу. Перший удар завдав Каск зі спини в шию, але від хвилювання схибив і лише подряпав шкіру. Цезар відскочив убік, відбиваючись металевим столом. Тоді всі заколотники витягли мечі й кинджали і напали на правителя. Заздалегідь було узгоджено, що всі заколотники з метою бути пов´язаними колективною відповідальністю мають взяти участь у вбивстві. Вражений з усіх боків зброєю, Цезар на очах остовпілого сенату впав мертвий і, як свідчить Плутарх, начебто відкотився до підніжжя статуї Помпея, на встановлення якої в курії він колись поблажливо і великодушно погодився. Тепер йому довелося померти на мармуровій підлозі біля цоколя статуї, забризкавши її своєю кров´ю. Багато хто, як зазначив знову Плутарх, побачили в цьому символічне свідчення того, що Помпей неначе зі світу мертвих повернувся, щоб помститися за свою смерть. З усіх сенаторів, які нещодавно присягалися захищати диктатора від усіх небезпек, лише двоє намагалися втрутитися, але їх стримали. Решта сенаторів наче заклякли на місці від жаху і несподіванки.

Скінчивши справу, заколотники спробували урочисто звернутися до сенаторів з поясненнями своїх дій. Але ті, наче прокинувшись, панічно кинулися навтьоки. Заколотники мовчки розійшлися з курії. Тіло диктатора кілька годин пролежало біля ніг статуї. Потім за ним прийшли троє рабів, яких прислали з дому Цезаря. Вони поклали тіло володаря Риму на ноші і мовчки понесли додому. Плутарх згадує, що одна рука мертвого Цезаря, яка ще ранком міцно тримала владу над половиною світу, тепер мертво і безсило звисала з нош додолу.