Всесвітня історія

1. Епоха ранньої імперії І-ІІ ст.

Першим етапом становлення імперії вважається доба принципату Октавіана Августа. Політична система, заснована Августом, виявилася відносно міцною, оскільки була компромісом між різними угрупуваннями римського рабовласницького суспільства. Вона гарантувала панівним верствам владу над рабами, надавала можливість захисту кордонів. Ця система була пов´язана з іменем Цезаря та Августа з того ж роду Юліїв. Тому після смерті Августа владу успадкував його пасинок Тіберій (14-37 pp. н.е.), а потім - інші члени цього роду. Ця династія отримала назву Юліїв-Клавдіїв.

На початку нашої ери стали відчуватися ознаки кризи суспільної системи. Хоча Тіберій проявляв заощадливість та економність під час свого правління, це лише частково стримувало труднощі економіки. Вони були спричинені нестачею дрібної монети в обігу. Ввезення товарів до Риму та Італії переважало над вивезенням, тому дорогоцінні метали спливали у східні провінції, а звідти - навіть за межі імперії. Незважаючи на нестачу коштів, Тіберій усупереч порадам відмовився підвищити податки. „Гарний пастух, - казав він, - стриже овець, а не здирає з них шкіру". За часів Тіберія чимало здирників та хабарників з чиновництва було притягнено до суду.

Тіберій розумів, що Рим та Італія не можуть існувати без регулярної підтримки провінцій. Ситуація вимагала посилення воєнної диктатури. Але Тіберій не схотів приймати нові титули та повноваження. Титул імператора не увійшов до складу його імені, він також відхилив почесне звання батька вітчизни. Лише рабам він дозволяв називати себе паном. Його дратували лесники та підлабузники. „О, люди, створені для рабства!" - одного разу вигукнув він, виходячи з сенатської курії.

Та трохи згодом виявляються деякі інші ознаки твердої влади. Раніше, за законом про образу величності підлягали відповідальності ті, хто зрадою, підбурюванням до повстання, поганим управлінням держави принижував велич римського народу. А за часів Тіберія стали засуджувати тих, чиї слова та вчинки вважалися образою для пам´яті Августа, а згодом під цей закон стали підводити і будь-які необережні зауваження на адресу Тіберія.

Крім того, намітилися ознаки загального занепаду системи рабовласницького господарства. Незацікавленість рабів у результатах своєї праці не дозволяла збільшувати продуктивність їхньої праці. Більше того, вони прагнули за найменшої можливості завдати збитку господарству та майну свого пана. Для контролю над ними необхідно було тримати велику кількість наглядачів, які самі по собі не були залучені до виробничої праці. На їхнє утримання витрачалися кошти. Усе це робило рабську працю нерентабельною. У II ст. виникають спроби знайти засоби економічного заохочення рабів. Дехто з рабовласників пробує надавати рабам землю і залишати їм хоча б частку виробленого продукту. На цій ділянці землі раби могли збудувати собі житло і своїм господарюванням хоча б частково задовольняти власні потреби. Такі раби отрималим назву „раби з халупами". Іноді раби, накопичивши гроші у власному господарстві, могли викупитися на волю. Звільнені трудівники ставали вільними селянами, колонами (дрібними орендарями, які знов потрапляли в залежність) чи подавалися в місто, де займалися ремеслом чи торгівлею. Усе це розхитувало економічну систему рабовласництва, ускладнюючи загальний стан справ в імперії.

Охоплений хворобливою підозрою до свого оточення, Тіберій наблизив до себе префекта преторіанської гвардії Луція Елія Сеяна, який набув поступово величезного впливу в державі та при дворі. Всевладдя цього нувориша потопило двір у жахливих репресіях та конфіскаціях. Було знищено навіть сина Тіберія - Друза. У руках імператора внаслідок велетенських конфіскацій зосередився значний фонд земельних володінь в Італії та західних провінціях. З 26 р. Тіберій подався до своєї резиденції на Капрі, де прожив решту життя. Звідти він управляв імперією через листування із сенатом. Невдовзі було викрито змову Сеяна, який намагався здійснити державний переворот за допомогою гвардії. Це значно посилило недовіру та підозріливість з боку імператора, який знищував усіх, хто здавався йому ненадійним. Врешті у 37 р. він помер на Капрі. За свідченням Тацита, його під час агонії додушив тодішній префект імператорської гвардії Макрон.

Наступник Тіберія, Гай, увійшов в історію під іменем Калігула (37-41). Син Германіка та онуки Августа Агриппіни Гай Цезар жив разом із батьком, воєначальником, у таборах рейнської армії серед вояків. Він носив чобітки, пошиті за солдатським зразком. Римсь-ки воїни, які пестили та балували хлопчика, прозвали його „чобіток" („Caligula").

Калігула почав з амністії всіх, хто був засуджений за часів Тіберія. Наклепників та донощиків було покарано, закон про образу величності було скасовано. На відміну від заощадливого Тіберія, Калігула розтринькував величезні кошти на розваги, видовища, будівництво нових споруд. Перший час у державі панувала злагода між правителем та сенатом. Але невдовзі молодий імператор почав зловживати владою. Калігула вважав себе необмеженим монархом на елліністичний зразок. Почалися переслідування, насамперед осіб сенаторського звання. Володар вимагав для себе божественної пошани. Нечувані нові податки, нестерпне ставлення до провінцій, конфіскації майна багатих аристократів - все це стало типовими ознаками правління Калігули. Він навіть дозволив рабам робити доноси на своїх панів, що викликало незадоволення не лише сенату, але навіть окремих преторіанських командирів. Усі ці надмірності і нестриманість імператора привели до того, що проти нього склалася змова за участі сенаторів і преторіанців. 24 січня 41 р. Калігулу було вбито преторіанським воєнним трибуном Кассієм Хереєю. Це вбивство було сприйнято сенаторами як звільнення від тиранії. Дехто бажав проголошення республіки, решта прагнули проголосити принцепса із свого середовища. Ці суперечки і коливання були перервані преторіанцями, які проголосили імператором Тіберія Клавдія Нерона Германіка, який був дядьком Калігули і рідним братом Германіка, тобто сином Агриппіни. Проголошення імператором Клавдія (41-54) показало, яку силу має преторіанська гвардія, бо сенат, коли затверджував його при владі, чинив так за рішенням преторіанців. До речі, кожен із солдатів отримав від Клавдія винагороду 15 тисяч сестерціїв.

Новий правитель почав, як і його попередник Калігула, з амністії та скасування розпоряджень недавно вбитого імператора. Він взагалі прагнув наслідувати Августові в його політиці. Так, перші роки він волів правити у злагоді з сенатом, йому вдалося також на певний час стабілізувати фінансову систему імперії. За його правління завершився важливий процес, який розпочався ще за часів Цезаря та Августа, - реорганізація адміністративної системи та створення бюрократичного апарату імперії. Для керування величезним майном імператора було створено чотири палацові канцелярії, на чолі яких Клавдій поставив своїх вільновідпущенників -Палланта, Нарциса, Каліста та Полібія. Ці установи згодом перетворилися в центральні органи імперського управління.

Зовнішня політика Клавдія була вельми енергійною та успішною - до імперії було приєднано нові території, залежні царства посилили контакт з імперською адміністрацією. Але найбільшим успіхом було завоювання Британії. Клавдій відсвяткував тріумф, а його син отримав почесне ім´я Британнік. Наприкінці життя Клавдія були завойовані також центральні райони Британії. У своїй політиці щодо провінцій Клавдій продовжив лінію Цезаря на їхню романізацію. Багато провінціалів отримали права римського громадянства.

Терористичний режим, що встановився в Римі за попередників Клавдія, було пом´якшено. Припинилися судові процеси за ображення величності. Проте, згідно з античними джерелами, за час правління Клавдія було страчено 35 сенаторів та 300 вершників. Частина з них брала участь у змовах проти імператора, частина стали жертвами честолюбства та заздрощів його третьої дружини Месса-ліни, частина - жертвами властолюбства останньої його дружини -Агриппіни. В останні роки правління Клавдія реальна влада почала висковзати з його рук, через те античні джерела вимальовують його людиною слабкою та безвольною, яка стала іграшкою в руках своїх дружин та вільновідпущенників. Після страти Мессаліни, яка своєю розпустою змогла вразити навіть звикле римське суспільство, Клавдій одружився з Агриппіною, своєю небогою, яка вже мала сина від першого шлюбу. Агриппіна мала тверду вдачу і сильну волю. її метою було зробити сина імператором і для цього вона усувала всі перешкоди на шляху до мети, враховуючи і самого Клавдія, якого вона отруїла у 54 р. Новим імператором став її син - Нерон (54-68).

Нерон почав з декларативної заяви про повагу до прав сенату, який має вирішувати всі найважливіші справи в імперії. За собою він залишив тільки справи у провінціях, в яких стояли війська. У перший період свого правління Нерон прагнув упорядкувати управління провінціями: декілька намісників було засуджено за зловживання та здирництва. Але скасувати непрямі податки з провінцій йому не дозволив сенат. Було влагоджено стосунки з деякими провінціями, зокрема Арменією, зміцніли римські позиції в Криму і взагалі у північному Причорномор´ї, щоправда, ці землі ніколи не перетворилися на римську провінцію, було лише приєднано колишні східні володіння Мітридата VI під назвою Понтійського царства.

До 62 p., перебуваючи під впливом префекта Преторія Секста Афранія Бура (командира преторіанців) та філософа, свого вчителя, Луція Аннея Сенеки, Нерон підтримував із сенатом добрі стосунки. Але з перших днів правління нового імператора при дворі розпочалася жахлива боротьба серед його оточення. Прагнення Аг-риппіни нав´язати сину свою волю викликали опір з його боку, який підтримували Бур і Сенека. Врешті Агриппіна програла цю боротьбу і була знищена за наказом власного сина. А після смерті Бура (62 р.) і сам Сенека потрапив у немилість, в імператора з´явився новий фаворит - Софроній Тігеллін, начальник таємної поліції. Він лише потакав жорстокостям і низьким пристрастям Нерона. Знов розпочалися люті репресії та розправи за найменшою підозрою. Усе це супроводжувалося конфіскацією майна, і тому під репресії підпадали, як правило, багаті люди, переважно сенатори. Необхідно було здобувати гроші, які витрачалися на пишні видовища та велетенські споруди. Довелося також збільшити податки у провінціях.

Серед опозиції склалася змова на чолі з Гаєм Кальпурнієм Пізо-ном (62 p.), щоправда, без певної програми. У змові брали участь люди сенаторської знаті та окремі преторіанські командири. Змову було викрито, багато її учасників було страчено. Пізон наклав на себе руки. Вбили себе за наказом імператора також його колишній наставник Сенека, поети Лукан, Петроній, інші видатні особи. Під час правління Нерона у 64 р. сталася велетенська пожежа в Римі, яка тривала дев´ять днів. Ходили чутки, що місто було підпалено за наказом Нерона, який надихав себе видовищем величезної пожежі, коли писав вірші про загибель Трої. Половина міста вигоріла дотла.

Щоб угамувати ці чутки, Нерон піддав тортурам і стратам іноземців, шанувальників східних релігій, зокрема християн. У 68 р. проти Нерона спалахнуло повстання, імператор змушений був рятуватися втечею. Полишений всіма, він скінчив життя самогубством. На ньому увірвалося правління династії Юліїв-Клавдіїв, яка вийшла з середовища нобілітету і проводила політику захисту панування і привілеїв римо-італійських рабовласників в імперії.

Імператором було проголошено Сервія Сульпіція Гальбу - представника старої римської знаті. Новий імператор вступив у Рим і одразу ж почав винищувати прибічників Нерона та відбирати подарунки, надані солдатам. Це одразу ж розчарувало його прихильників і в 69 р. його було вбито. Змову очолював Отон, він протримався при владі лише кілька місяців. Його наступник, легат германських легіонів Авл Віттелій, також протримався при владі менше року. Його місце посів Флавій Веспасіан (69-79 pp.) За його тривалого правління в імперії панував відносний спокій. Налагодилися мирні стосунки імператора зі своїм сенатом та сусідніми народами. Помірні грошові витрати Віспасіана дали можливість покращити фінансові справи держави. За його правління Рим змушений був вести боротьбу проти повсталих народів (Іудейська війна 66-73 pp.).

У 79 р. Веспасіан помер. Його син - Тіт Флавій (79-81 pp.) продовжував політику батька, зміцнюючи римську владу в провінціях. Провінційна знать проникає в Рим, отримуючи там значні державні посади. У 80 р. римським консулом уперше за всю історію держави став уродженець Африки. Розгорнулося значне будівництво в самій столиці. Було завершено спорудження велетенського цирку, який увійшов в історію під назвою „цирк Флавіїв", сьогодні його називають Колізей (від латинського Colosseum -"велетенський"). На початку правління Тіта Флавія в Італії сталося страшенне стихійне лихо - виверження вулкана Везувій, під час якого загинуло кілька квітучих міст: Стаббії, Геркуланум, Помпея. Лише в наш час завдяки археологічним розкопкам Помпея була звільнена від багатометрового шару попелу і постала перед нами майже в неушкодженому вигляді.

Тіта Флавія змінив на імператорському троні його молодший брат Доміціан (81-96 pp.) Його, як і багатьох попередніх імператорів, всадовили на трон преторіанці. І протягом усього свого тривалого правління Доміціан спирався на підтримку своєї гвардії, бо довіряв лише своїм солдатам. Напружені стосунки із сенатом, складна ситуація в країні змушували його постійно боятися заколотів та повстань. Прихована жахлива боротьба із сенатом маскувалася постійними розвагами для римського плебсу, роздачами дарунків бідноті та преторіанцям. Такі великі витрати спустошили державну скарбницю. Для її поновлення імператор змушений був повернутися до практики своїх попередників щодо конфіскації маєтків у найбагат-ших нобілів. Тим часом римські війська вели активне загарбання сусідніх територій. За правління Доміціана до римської держави була приєднана західна частина Германії, землі між Рейном та Дунаєм. Велося підкорення племен даків, але поки що без успіху. Вождь об´єднаних дакійських племен Децебал чинив успішний опір загарбникам і Дакія поки залишалася незалежною. Але на сході становище стало погіршуватися. Ледь вдавалося утримуватися в Малій Азії. Численні воєнні невдачі розхитали авторитет імператора. У 96 р. внаслідок змови Доміціана було вбито. З його смертю увірвалася династія Флавіїв, її заступила династія Антонінів.

Місце вбитого імператора посів найстаріший серед сенаторів -Марк Кокцей Нерва (96-98 pp.)- Він, певна річ, припинив переслідування сенаторів, покарав донощиків, яких чимало розвелося стараннями його попередників, наділив землею найбідніших громадян. Але, незадоволені його правлінням преторіанці та армійські легіони, що стояли на кордонах імперії, вибухнули незадоволенням, і Нерва змушений був передати владу всиновленому ним намісникові Германії.

Новим імператором став Марк Ульпій Траян (98-117 pp.). Своєю політикою Траян прагнув підтримувати дружні стосунки з сенатом, в якому тепер були представники не тільки давньоримської, а й провінційної знаті. Він поновив діяльність коміцій, зміцнив авторитет магістратів. Його правління позначилося завойовницькими успіхами. У 103 р. він остаточно підкорив даків, розпочав війну з парфянами. У самій імперії поки що панував відносний спокій. Стала пожвавлюватися торгівля, було поновлено мережу шляхів, припинилися доноси та конфіскації. Ім´я Траяна увійшло в історію імперії як одного з найвідоміших та наймудріших правителів, якого прославляли сенатори і шанував народ. Після його смерті у 117 р. сенат довгі роки із вдячністю згадував правління Траяна. За цей період імперія востаннє вела загарбницькі війни. Від того часу їй доведеться лише стримувати натиск на свої кордони, поступово втрачаючи території, що були завойовані за всю попередню історію.

Новий імператор Публій Елій Адріан (117-138 pp.) був колишнім проконсулом Сирії. Він завершив війну з парфянами і здобув значні успіхи у завоюванні Британії. За його правління римляни спорудили в Британії величезний оборонний вал, залишки якого під назвою Адріанів вал збереглися там до наших часів. Але імперія при ньому змушена була відмовитися від своїх завоювань на Сході, що викликало невдоволення серед командного складу армії. Було зроблено невдалу спробу замаху на життя імператора. Адріан жорстоко розправився із заколотниками. Стосунки з сенатом залишалися порівняно спокійними.

Адріан не мав своїх дітей, тому своїм наступником він зробив Тіта Аврелія Антоніна, який правив під іменем Антонін Пій (138-161 pp.). За цей період римська імперія вела війни в декількох прикордонних областях. У Британії римляни просунулися на північ від валу Адріана, здійснили походи в Мавританію. На східних кордонах вдалося відбити напад германських племен. Усередині країни панували спокій і тиша. Сенатори прозвали імператора Пієм, тобто „доброчесним". Владу від нього успадкували прийомні сини - Марк Аврелій і Луцій Вер, але невдовзі всю владу зосередив у своїх руках тільки Марк Аврелій (161-180 pp.). Йому довелося вести напружену боротьбу на східних кордонах, зокрема в долині Дунаю, а також на півночі Італії та в Єгипті. Активна державницька діяльність імператора не заважала йому присвятити себе філософії стоїцизму. До наших часів цілком зберігся його філософський трактат „До самого себе" (та єц xegcutov). Своє життя імператор провів переважно у військових таборах і там його скінчив. Коли в армії спалахнула епідемія чуми, Марк Аврелій перебував у прикордонній фортеці Віндобон (сучасний Відень). Захворівши на чуму, імператор помер у 180 р.

Наступником Аврелія було проголошено його сина Коммода (180-192 pp.). Жорстокість, підступна вдача нового імператора принесли багато страждань державі. Будучи повною протилежністю своєму батькові, Коммод уславився не як правитель, а як боєць-гладіатор. Своє життя він проводив серед розваг та втіхи. Нездатний вести воєнні дії, він поспішив укласти мир з вождями варварських племен ціною великих відкупних. Щоб стримати невдоволення армії, Коммод збільшив жалування солдатам, що призвело до швидкого спустошення державної скарбниці. Навіть численні конфіскації маєтків римських багатіїв не могли виправити кризового становища економіки. У 189 р. у Римі спалахнули численні заворушення, вибухи невдоволення, розпочався голод. У столиці склалася змова, внаслідок якої Коммода було вбито 31 грудня 192 р. На цьому припинилася династія Антонінів. Одночасно завершився період відносного спокою Римської імперії.