Всесвітня історія

2. Криза імперії III ст.

Основою рабовласницької економіки була рабська праця, яка з певного часу стала гальмувати розвиток господарства та техніки. У ІІ-ІІІ ст. в Римській державі розпочинається глибокий занепад, остаточно загальмувався розвиток техніки та господарства. Раби не могли забезпечувати подальшого зростання продуктивності праці, а цей чинник є визначальним для існування суспільного ладу. Єдиним виходом за таких умов було використання у виробництві найманих робітників та середніх землевласників. Але більшість із них на той час вже розорилася та втратила землю, перетворившись на люмпен-пролетаріат. Для них єдиним джерелом існування ставали дармові роздачі хліба - держава підгодовувала подачками своїх збіднілих громадян, аби уникнути вибуху невдоволення з їхнього боку. Такі вибухи були для римської держави набагато небезпечніші, аніж повстання рабів. Тож держава утримувала велику кількість нероб, для яких щодня роздавалася велика кількість продуктів, що були вироблені працею рабів. Тому через протилежність своїх докорінних інтересів пригнічені і знедолені верстви люмпенів не могли об´єднатися з безправними і приниженими рабами у боротьбі проти гноблення. Економічне становище стрімко погіршувалося, але люмпенів та міський плебс це не обходило. Вони жадали тільки „хліба та видовищ" („panem et cercenses!").

Таким чином, у III ст. римську державу остаточно поглинула економічна криза. Вона дуже болісно відбилася на господарствах колонів, які погрузали в боргах, втрачали право переселятися в інші місця і ставали додатками до рабовласницьких маєтків, частиною робочої сили на землях рабовласників. Так у надрах рабовласницького суспільного ладу поступово формувалися елементи нових феодальних відносин.

Внаслідок розвитку економічної кризи значно послабилася влада імператорів, змови проти них та державні перевороти стають звичною справою. Після вбивства Коммода в Римі було одночасно проголошено кілька його наступників: Пертинакс, а потім Дідій Юліан у самому Римі забажав стати імператором також командир сирійських легіонів Нігер, а одночасно з ним дунайська армія проголосила імператором свого командуючого - Септимія Севера, а в Британії на імператорський трон претендував Клодій Альбін. Врешті влада дісталася Септимію Северу, який правив у Римі 18 років (193-211 pp.). Імператор із вдячності солдатам за те, що вони привели його до влади, щедро обдарував їх. Він розформував преторіанські когорти, які становили найбільшу загрозу для імператорської влади - багато разів преторіанці проголошували імператорів і багато разів створювали змови проти влади, вбиваючи володарів Римської держави. Септимій Север протягом свого правління приділяв багато уваги зміцненню оборони кордонів та впорядкуванню фінансових справ імперії. Перед смертю він заповідав своїм синам: „Дружіть між собою. Збагачуйте солдатів і не звертайте уваги на решту".

Його наступниками стали два сини - Аврелій Антонін, на прізвисько Каракала, і Гета. Владу захопив Каракала, вбивши свого брата і винищивши політичних суперників і ворогів. Потім він рушив із військами на дунайський кордон, готуючись до походу на схід. Узагалі більшу частину правління Каракала провів у війнах на східних територіях. Він готувався навіть до грандіозного походу на парфян - одвічних ворогів Римської держави, та у 217 р. його було вбито командиром імператорської варти Марком Мак-ріном. Той і став наступним імператором, який започаткував низку „солдатських імператорів" (так називали правителів, яких проголосили правителями і всадовили на трон легіони).

Царювання „солдатських імператорів" супроводжувалося численними вбивствами римської знаті, особливо сенаторів. Пограбування, заворушення, невдалі завоювання дедалі більше розхитували імператорську владу. Призупинити подальший процес розвалу імперії зміг тільки Діоклетіан (284-305 pp.)» який ціною надзвичайної жорстокості закріпився при владі. Він змушений був провести кілька реформ у державному управлінні, які зрештою значно посилили владу імператора на місцях. Усю імперію було поділено на 12 областей (діоцезів), керованих окремими управителями. Невдовзі після приходу до влади Діоклетіан обрав собі співправителя -свого земляка Максиміана. Обидва вони носили титул Августа. У 293 р. обидва імператора призначили собі ще по одному співправителю, Гая Галерія та Констанція Хлора, які були названі цезарями. Встановилася система влади під назвою тетрархія (влада чотирьох). Цей розподіл влади був викликаний необхідністю - величезна територія імперії вже не дозволяла одному монархові стежити за всіма подіями внутрішнього та зовнішнього політичного життя. За нової системи імператори могли керувати окремими походами та певною мірою уникати можливості появи нових узурпаторів. Це було фактично початком поділу всієї імперії на східну і західну, який остаточно відбудеться у 395 р.

Упорядкувавши фінансові справи (зокрема проведенням монетної реформи, увівши повноцінну золоту монету), Діоклетіан домігся зниження цін. Потроху налагоджувалися справи в армії. Разом із тим, Діоклетіан поновив переслідування християн, при цьому перевершивши у жорстокості своїх попередників. Усе в державі було цілковито підпорядковано владі імператора, яка ґрунтувалася на силі армії та повній покорі підданих. Така форма державного управління на основі централізації і безмежної влади імператора отримала назву домінат (від лат. dominus - "пан, господин, володар"). Сам Діоклетіан більшу частину свого правління провів у своєму палаці-фортеці в Іллірії. За деякими даними, він покінчив життя самогубством, не витримавши власної маніакальної підозріливості до наближених й очікування замаху на своє життя.

Тож унаслідок економічної кризи значно послабилася воєнна могутність імперії, вона була вже неспроможною захищати свої кордони. Це майже відразу відчули численні племена варварів, які почали активно нападати на римські землі з метою загарбання території та здобичі. Могутності Римської імперії настав кінець і вона змушена була остаточно перейти до оборони. Але навіть для цього сил не завжди вистачало, і тоді імператори відкуповувалися від варварів золотом і коштовними дарунками вождям. Збираючи рештки військових сил, імперія з напруженням утримувала території, поступово втрачаючи свої завоювання. Тим часом у Римі тривала відчайдушна боротьба за владу.