Всесвітня історія

3. Пізня Римська імперія IV—V ст.

Наступником Діоклетіана став Константин (повне імя Флавій Валерій Константин (306-337 pp.)), син Констанція Хлора, який помер у 306 р. Він був дуже популярним серед солдатів, бо з малих років жив у таборах серед воїнів. Війська чекали від нього нових завоювань, і він виправдав їх сподівання. Та спочатку йому довелося боротися за владу проти Максенція, сина Максиміана. У цій боротьбі взяв участь і сам Максиміан, якого було вбито у 310 р. у Галії після невдалих спроб повернутися до влади. Зрештою переміг Константин, який здолав Максенція. Останній загинув у битві біля Мульвійського моста, потонувши в Тібрі. Максенцій був відомий своїм неприйняттям християнства. Константин, навпаки, був прибічником віротерпимості, тому в його війську було багато християн. Може, завдяки цьому пізніше виникла легенда, що перед битвою Константин побачив хрест на одному зі штандартів легіонів, на якому грецькою мовою було написано: „цим переможеш" або „переможеш завдяки цьому". У 313 р. у Мілані Константин і його союзник Валерій Ліциній разом опублікували розпорядження (т. зв. „Міланський едикт") про свободу віросповідання християнства. Віднині християни користувалися тими ж правами, що і прибічники інших релігій. Константин і Ліциній правили разом десять років. У 324 р. між ними почалася війна, в якій Ліциній зазнав поразки. Його було вислано у Фессалоніки, а потім убито. Надалі Константин правив разом із синами до своєї смерті у 337 р.

Константин остаточно прикріпив селян до землі з метою впорядкування системи податків. Кошти витрачалися переважно на утримання армії, чиновників, на потреби імператорського двору. Внаслідок грошової реформи стала випускатися нова золота монета „со-лід". Фінансова система значно покращилася, пожвавилася торгівля, зміцніла економіка. Щоправда серйозною залишалася проблема колонів, які все частіше тікали. їх за наказом імператора ловили і повертали силою назад. Часто на колонів перетворювали військових полонених-варварів, які поступово утворили значну частину населення країни. Поширився процес „варваризації" імперії; тепер варварів стали брати на службу в армію, вони стали обіймати чиновницькі посади. За часів Константина з´явилися перші варвари-консули.

Константин не мав постійного місця проживання, рідко бував навіть у Римі. Столиця перестала бути центром політичного життя. Головну увагу імператор приділяє східним територіям, які менше страждали від набігів варварів і мали більш стійке господарство. Саме там, на сході імперії, Константин започаткував нову столицю. Місцем для неї він обрав колишню грецьку колонію Візантій на європейському березі протоки Боспор Фракійський. Зручне місце на перехресті торгових шляхів з Європи до Азії та з Чорного моря у Середземне сприяло швидкому зростанню і господарчому розвитку міста. За наказом імператора за короткий строк грецький Візантій був перебудований і перетворився на розкішне квітуче місто, якому було надано ім´я Константинополь (місто Константина) на честь нового засновника. У 330 р. відбулося урочисте освячення міста та проголошення його новою столицею.

Тут майже не відчувалося старих римських традицій, що було дуже зручно для подальшого посилення домінату. Того ж 330 р. Константин прийняв християнство і був обожнений. Тепер система домінату остаточно сформувалася і зміцнилася. Значну підтримку їй надавала християнська церква. Система домінату відіграла велику роль у посиленні імператорської влади та захисті імперії від зовнішніх ворогів. Величезні території, які входили до її складу, все важче піддавалися управлінню та захисту. Тож імператорська влада зрештою змушена була піти на поділ держави. В 395 р. після правління імператора Феодосія держава була поділена між його синами: 11-річний Гонорій став правителем західної частини, а 18-річний Аркадій очолив східну територію. До Західної Римської імперії зі столицею в Римі відійшли: Італія, Галлія, Іспанія, територія колишнього Карфагена. Східна територія, столицею якої став Константинополь, об´єднала у своїх кордонах Грецію, Фракію, Малу Азію, провінції Близького Сходу та Єгипет. Сталося так, що Східна Римська імперія виявилася більш стійкою та міцною в господарчому відношенні. Вона на тисячу років пережила свою західну сусідку. За першою назвою своєї столиці (Візантій) у середні віки вона стала називатися Візантія.

Найбільш небезпечними ворогами для Римської імперії в цей період стають племена варварів. Серед них значною силою та могутністю вирізняються готи, що поділялися на великі групи племен: остготів та вестготів. Саме ці народи своїми відчутними ударами все більше непокоїли прикордонні території імперії. Для стримування варварської навали держава змушена була тримати величезну армію: близько 140 тис. прикордонних військ і 125 тис. польової армії. Такі величезні сили потребували чималих коштів на утримання, що позначалося на загальному економічному становищі імперії. Крім того, така величезна постійна армія неминуче втрачала якість своєї боєздатності саме через велику чисельність.

У такому стані імперія зустрічає IV ст., коли сталося зрушення з місця величезних мас варварських народів у глибині Азії, що перебували на ранньому, додержавному ступені розвитку. Залишаючи обжиті місця, де вони оселялися тисячі років, ці племена, згуртовані у родові об´єднання, переселялися на інші землі, часом на значну відстань. Розпочалося дивовижне явище - Велике переселення народів. З глибини степів Середньої Азії на захід, на територію Європи посунули племена гунів. Вони пішли в степи, що на півночі від Чорного моря, й зрушили з місця сарматів та остготів, які подалися у свою чергу на землю вестготів. Вестготи під тиском сусідів зі сходу почали шукати притулку на території Римської імперії. На їхнє прохання імператорська влада дозволила перейти східні кордони держави та оселитися на її землях. Десятки тисяч вестготів кілька днів і ночей переправлялися через Дунай, полишивши домашній скарб та всю зброю на східному березі. За угодою з вождями, вестготам мала надаватися допомога у харчуванні та необхідних товарах. Але сталося так, що численні римські чиновники, розбещені хабарями та розкраданням державного майна, привласнили те, що мало належати вестготам і стали наживатися за рахунок обдурення простодушних варварів. Серед переселенців почався голод. Дехто з них змушений був продавати в рабство своїх родичів та самих себе. Таке становище врешті призвело до вибуху повстання серед вестготів, яких охоче підтримали інші варвари, а також численні колони і раби. їм було за що ненавидіти римську владу. На придушення цього повстання рушили римські легіони на чолі з імператором Валентом. У 378 р. сталася велика битва при Адрианополі. Римські легіони на той час значною мірою вже втратили свою колишню могутність. Тепер вони були більше схожі на варварські натовпи, аніж на славетні „залізні" війська часів Юлія Цезаря. Тому римська армія зазнала в цій битві повної поразки. Під час панічної втечі загинув і сам імператор. Він знайшов схованку у старій халупі, що трапилася на шляху. Коли варвари оточили її, Валент відмовився здатися в полон. Халупу було підпалено й імператор разом з нечисленними супутниками згорів заживо.

Ставши господарями становища, вестготи пересунулися на Бал-канський півострів і там самочинно розселилися. На Рим вони так і не пішли. Поки що в цьому не було потреби. Але настали часи, коли варвари поступово перетворилися на господарів Римської імперії. У 401 р. племена вестготів на чолі з Аларіхом напали на Італію. До варварів пристали десятки тисяч рабів і колонів. Поступово заволодівши північними територіями Італії, вестготи зламали опір римської армії, підійшли до Рима і взяли його в облогу. Столиця імперії мала сильні укріплення, але тут вони не стали у нагоді. Одного разу вночі раби відчинили міську браму й готи увірвалися на вулиці столиці. Сталося це 24 серпня 410 р. З часів галльської навали на чолі з Бренном у 390 р. до н.е., тобто за 800 років Рим було вперше захоплено ворожою армією. Готи піддали столицю імперії безжалісному нищенню. Ця подія справила жахливе враження на свідків. Місто, що було володарем половини світу, тепер стало здобиччю дикунських племен.

Через кілька днів Аларіх з військами подався на південь, але на десятий день після виходу з Риму він раптово помер з невідомих причин. Готи поховали свого вождя разом з усіма скарбами на дні однієї з італійських річок. Місце його поховання і перебування величезних скарбів імператорського Риму і досі залишається невідомим. У 440-х pp. за часів царювання Аттіли (434-453 pp.) сталося різке зміцнення племен гунів. Скориставшись із послаблення Західної Римської імперії та Візантії, гуни почали нападати на їхні території. Візантійцям вдалося відкупитися від нападників золотом і спрямувати ворожу силу в напрямку сусідньої Західної Римської імперії.

На Рим насувалася страшна небезпека. Власних сил не вистачало, тому для відсічі гунам римляни пішли на союз з місцевими варварами - франками, аланами, бургундами, вестготами. На чолі об´єднаного війська було поставлено полководця Флавія Аеція. В попередні роки Аецій охоче набирав гунів до своїх легіонів і мав з ними добрі стосунки. Тепер колишнім союзникам довелося зустрітися один проти одного на полі бою. У червні 451 р. між римлянами та гунами сталася грандіозна битва на Каталаунських полях. За свідченням готського історика Иордана, з обох боків у битві брали участь понад 165 тис. воїнів (за іншими відомостями - близько 300 тис.) Гуни зазнали поразки, їхнє величезне, але нетривке державне утворення почало розпадатися, а після смерті Аттіли у 453 р. остаточно розвалилося. Після зникнення загрози з боку гунів одночасно розпався і союз Рима з варварами. Вестготи поновили свої завоювання в Південній Галлії та Іспанії.

Після подолання загрози з боку гунів римляни відчули певне полегшення. Але невдовзі після цього з Північної Африки на Італію насунула нова загроза у вигляді племен вандалів. У 455 р. вони майже без зусиль оволоділи Римом, який просто нікому було захищати. Протягом чотирнадцяти днів вандали грабували місто. Усе, що не змогли взяти з собою, вони піддали безглуздому спустошенню. З того часу поняття „вандалізм" означає жорстоке, безцільне винищення культурних цінностей.

За правління імператора Юлія Майоріана (457-461 pp.) було зроблено останню спробу зміцнити імперію. Імператор намагався впорядкувати збирання податків, поліпшити становище середніх землевласників, відновити обезлюднені міста. Щоб полегшити фінансове становище в провінціях, Майоріан намагався скасувати їхні борги. За його правління дещо зміцніло становище римлян у Галлії та Іспанії. Складалося враження, ніби колишня могутність імперії знову відроджується. Але в цьому були не зацікавлені представники римської провінційної знаті, що прагнули політичної незалежності. Тим більше цього не бажали варварські королі, яким заважала сильна влада в столиці. Майоріана було вбито, а разом з ним втрачено й останню надію римлян на відновлення сильної імперії.

Почалася низка швидких змін імператорів на троні, влада яких поступово втрачала навіть зовнішні ознаки. Наприкінці існування імперії імператори стали цілком залежними від волі варварських вождів, яким довірялося командування імператорською вартою. У 476 р. германський вождь, командир імператорської гвардії Одоакр усунув від влади шістнадцятирічного імператора Ромула Августула.

Іронія долі полягала в тому що останній імператор мав ім´я колишнього засновника міста Рим і першого царя Римської держави - Ромула. З падінням останнього імператора зникло саме поняття - Західна Римська імперія. Корону та мантію імператора відправили до Константинополя на знак того, що в Римі імператора більше не існує. В Італії було утворено нове королівство - держава Одоакра. Напівпорожня та напівзруйнована столиця половини світу байдуже і незворушно поставилася до величезної історичної події -падіння Західної Римської імперії, якою завершився найдовший відрізок історії людства - історія стародавнього світу.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Бикерман Э. Хронология древнего мира. - М., 1976.
  2. Kpucm К. История времен римських императоров. - Тт. 1, 2.
  3. Нечай Ф. М. Рим и италики. - Минск, 1963. - Гл II.
  4. Утпченко С. Л. Кризис и падение Римской республики. - М., 1965.-С. 31,133-139.
  5. Утпченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи. - М., 1969.
  6. Утпченко С. Л. Цицерон и его время. - М., 1973. - С. 85-94.
  7. Федорова Е. В. Люди императорского Рима. - М., 1990.