Всесвітня історія

2. Світові центри капіталізму

Протягом другої половини XX ст. позначилися процеси взаємної інтеграції в економіці розвинених капіталістичних країн. Метою такого явища стало прагнення піднесення ефективності економіки шляхом спеціалізації кожної країни у галузі виробництва і торгівлі.

Найбільш розвиненим союзом являється Європейський Союз, створений у 1957 р. під назвою Європейської Економічної Спільноти. Головною метою його створення було проголошено формування єдиного ринку товарів, послуг, робочої сили шляхом відкриття кордонів для пересування капіталів, товарів, послуг та робочої сили. З 1993 р. ЄЕС став називатися Європейський Союз. Дуже швидко він став одним з головних світових економічних центрів. Його створення було обумовлене побоюванням європейських країн перетворитися на „технологічну периферію" США та Японії в умовах розвитку НТР. Це змусило їх об´єднати свої зусилля в галузі науково-технічної співпраці. З 90-х pp. став функціонувати Єдиний внутрішній ринок Європейського Союзу, який було створено на основі скасування бар´єрів для руху товарів, послуг та робочої сили. Створено спільну валюту - „євро". Успіхи Євросоюзу приваблюють інші країни та надихають їх до вступу до його складу. Умовами прийому до Євросоюзу є вимоги, за якими у країнах, які вступають до нього, має бути демократичний політичний устрій, шануватися права людини, повинна бути функціонуюча ринкова економіка тощо. З 90-х pp. Євросоюз змінив політику стосовно колишніх соціалістичних країн. Почався процес зближення з ними. Укладання угод із колишніми соціалістичними країнами передбачає створення зон вільної торгівлі промисловими товарами, зняття обмежень для пересування послуг і товарів, незначні обмеження для пересування громадян, поширення співробітництва у політичній та культурній галузях. Нові члени Євросоюзу сподіваються, що участь у ЄЕС сприятиме проведенню глибоких ринкових перетворень і подоланню значного відриву країн Західної Європи у господарчому розвитку.

Схожі інтеграційні процеси спостерігаються в Азійсько-Тихо-океанському регіоні, центром яких стає Японія. У листопаді 1989 р. виникла Організація економічної співпраці азійсько-тихоокеанських держав (АПЕК), у складі якої опинилися Бруней, Сінгапур, Філіппіни, Індонезія, Малайзія, а також Австралія, Китай, Гонконг, Нова Зеландія. Організація створена з метою формування зони вільної торгівлі та взаємної інтеграції у широких сферах співробітництва.

Тож процеси інтеграції ведуть до створення об´єднань за участю країн, що розвиваються, та більшості країн із середнім рівнем розвитку. Інтереси захисту національних інтересів підштовхують їх до поєднання власних енергетичних ресурсів, сировини, продовольства, робочої сили тощо.

Щоправда, процес інтеграції дуже слабо зачіпає країни, які входили в колишній СРСР. На перший погляд це викликає подив, бо багаторічне співіснування у радянському економічному просторі створило передумови для подальшого економічного співробітництва. Але нинішні відцентрові процеси, що виникли між колишніми союзними республіками, можна пояснити внутрішньополітичними та ідеологічними причинами.

В умовах інтеграції ще більше загострюється конкурентна боротьба між головними центрами світового господарства: Сполученими Штатами, Західною Європою та Японією. Одночасно посилення зовнішньої конкуренції між цими центрами посилює інтеграцію всередині кожного з них.

У конкурентній боротьбі за ринки Сполучені Штати мають у своєму розпорядженні потужний промисловий та науково-технічний потенціал, місткий внутрішній ринок, багаті природні ресурси, величезні капіталовкладення за кордоном. На базі транснаціональних корпорацій за межами країни діє так звана „друга економіка". Не слід забувати також про потужний воєнний потенціал цієї держави.

Західна Європа має добре розвинені внутрішні зв´язки, вона є лідером у сфері інтернаціоналізації капіталу та виробництва. До того ж європейські країни широко використовують давні традиційні зв´язки із колишніми колоніями у басейні Середземного моря, в Африці, на Тихому океані.

Японія, третій світовий центр капіталізму, спирається переважно на запровадження передових технологій, бо не має сприятливих чинників для своєї економіки, якими володіють її конкуренти. Особливу увагу вона приділяє адаптуванню власної промисловості до мінливості сучасних економічних умов, до гнучкості та мобільності своєї економіки. Вона концентрує науково-технічні сили у наукомістких технологіях, прагне зниження собівартості, приділяє увагу дизайну та зростанню продуктивності праці.

Якщо до кінця 60-х pp. Сполучені Штати мали фінансово-економічну перевагу над двома конкуруючими центрами, то до кінця 80-х pp. воно було втрачено. Зараз Японія посідає друге місце за загальним обсягом виробництва. Західна Європа має 36 % у валовому продукті. США повільніше нарощують продуктивність праці, їхня доля у валовому продукті скоротилася з 53 % у 1960 р. до 41 % у середині 80-х pp. Японія посилює тиск на Сполучені Штати у сфері експорту капіталу. Цей перерозподіл сил на світовій економічній арені відображає конкурентну боротьбу на світовому ринку. При цьому жодна країна не може повністю переважати за всіма показниками. Сьогодні можливо випередити своїх конкурентів лише в окремих галузях світової економіки.