Основи загальної та юридичної психології

§ 6. Правові та етичні межі застосування психологічного впливу в правоохоронній діяльності

Обізнаність та використання закономірностей, що утворюють природничо-наукову основу юридичної психології, сприяє розвитку теоретичних концепцій науки та розроблюваних нею практичних рекомендацій.

Саме найменування науки — юридична психологія передбачає не лише спрямованість використання психологічних знань, але й відповідні режими, за яких ці знання можуть застосовуватись.

Наявність юридичних настанов для юридичної психології означає, що її рекомендації та дослідження повинні відповідати демократичним основам судочинства, його принципам і змісту окремих правових норм, не суперечити тим демократичним і моральним засадам судочинства, які забезпечують досягнення його завдань.

Демократизм правоохоронної та судової систем, неухильне дотримання законності в діяльності відповідних державних органів, обумовлюють характер судово-психологічних досліджень та межі допустимості їх рекомендацій. У цьому контексті недопустимі такі методи дослідження та вивчення людської психіки, які суперечать морально-правовим вимогам, порушують демократичні права і гарантії особи, проголошені у Конституції України і закріплені у кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному законодавстві.

Правова спрямованість юридичної психології повинна відштовхуватись від потреб практики, які обумовлюють її ефективність та наукову обгрунтованість. Вона передбачає таке використання положень психології, яке сприятиме належному розумінню психічних процесів, які лежать в основі різноманітних видів діяльності людини у сфері застосування права. Дослідження цих процесів сприятиме обгрунтуванню рекомендацій, що забезпечуватимуть найдосконалішу організацію правозастосовної та правоохоронної діяльності.

Психологічний вплив є формою спілкування. Проте, як слушно зауважує М. П. Хайдуков, «вплив на людину може здійснюватися не лише за допомогою вчинення певних дій, але й шляхом бездіяльності, яка за певних причин може зумовлювати зміну стану, поведінки чи діяльності іншого індивіда. Наприклад, слідчий, виходячи з тактичних міркувань, тривалий час не викликає на допит обвинуваченого, який перебуває під вартою (тобто чинить бездіяльність). Це може спричинити зміну емоційного стану обвинуваченого, він починає нервувати через невизначеність свого становища, що нерідко призводить до певних активних дій з його боку, які спрямовані на розрядку стану внутрішньої напруги та позбавлення від неприємних, важких переживань» [1].

Межі допустимості психологічного впливу, як стверджує В. О. Коновалова, визначаються кримінально-процесуальними гарантіями, загальними і професійними етичними правилами, науковою значимістю та можливостями застосування психологічного впливу. За своїм характером та способами здійснення прийоми психологічного впливу не повинні спотворювати перспективу встановлення істини в процесі розслідування [2].

Межа між правомірним психологічним впливом та психічним насильством визначається свободою вибору особою того чи іншого варіанту поведінки. В умовах психічного насильства альтернативи у можливих діях та рішеннях немає. Правомірний психологічний вплив сам по собі не диктує конкретної дії, не вимагає показань того чи іншого змісту, але, втручаючись у психічні процеси, формує правильну позицію людини, свідоме ставлення до своїх громадських обов´язків і лише опосередковано приводить до вибору певної лінії поведінки. При психічному насильстві людина істотно обмежена або зовсім позбавлена можливості обирати для себе лінію поведінки [3].

Так, недопустимими є такі методи психічного впливу як: обман (наприклад, заява слідчого обвинуваченому, що інший співучасник вже зізнався, хоча насправді це не так), незаконні обіцянки (наприклад, звільнити з-під варти у випадку визнання своєї вини), використання низьких мотивів (наприклад, бажання помститися комусь), загроза або демонстрація катувань, загроза позбавлення матеріальних благ і т. п. Єдиний шлях, що дозволяє виконати обіцянку або уникнути погрози слідчого, особа вбачає в тому, щоб виконати продиктоване ним.

Однак, як підкреслює О. Р. Ратінов, для психічного насильства «зовсім не обов´язково, щоб вимоги слідчого супроводжувались погрозами чи обіцянками. Сама обстановка розслідування може видатись такою, що підслідний бачить лише один вихід із ситуації, яка склалась» [4].

Водночас, чи є підстави вести мову про психічне насильство, якщо слідчий у такий спосіб проводить слідчі дії, що учасник процесу позбавлений можливості повідомити неправдиву інформацію, тобто особа обмежена у свободі вибору лінії своєї поведінки? Варто погодитись з думкою О. В. Бишевець, що психічне насильство виникає тоді, коли особа втрачає свободу вибору не будь-якої поведінки, а саме правомірної, гарантованої законом [5].

Таким чином, допустимість використання психологічного впливу в правоохоронній діяльності визначається наступними принципами: законності, науковості, доцільності. Принцип законності вимагає, щоб здійснюваний психологічний вплив відповідав вітчизняному законодавству, міжнародним правовим документам у сфері захисту прав людини і основних свобод. Принцип науковості передбачає, що всі методи, прийоми та спеціальні психологічні техніки впливу на особу науково обґрунтовані та апробовані. Згідно з принципом доцільності вплив не повинен бути надмірним. З одного боку, він має бути адекватним фізичному та психологічному стану людини, яка піддається впливу, а з іншого — завданням конкретного використання [6].