Основи загальної та юридичної психології

§ 1. Людина, особистість, індивід, індивідуальність

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У загальній психології ці поняття не є тотожними.

Вихідним є поняття «людина».Людина— це, насамперед, біологічна істота, яка наділена, на відміну від інших представників біологічних видів, свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина — істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили та підкорили собі її природну індивідуальність.

Індивід— це окремо взята людина як представник людського роду з усіма її психологічними, морально-етичними та психічними характеристиками. Індивід — це завжди один з багатьох, і він завжди знеособлений. У понятті «індивід» не фіксуються які-небудь особливі або одиничні властивості (біологічні, соціальні) людини, хоча вони, звичайно, присутні.

Поняття «особистість» більш вузьке, ніж поняття «людина». З´являючись на світ, людина, розвиваючись у суспільстві, здійснюючи спільну діяльність з іншими людьми та спілкуючись з ними, поступово набуває особливої соціальної якості, стає особистістю — суб´єктом пізнання та активного перетворення світу, суспільства та самої себе. Тобто, коли йдеться про особистість, ми виходимо із суспільної сутності та соціальних функцій індивіда. Тожособистість— це системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

Особистості поділяють на: 1) соціалізовані (адаптовані до умов свого соціального буття); 2) десоціалізовані (девіантні), тобто ті, що відхиляються від основних соціальних вимог; 3) психічно-аномальні (психопати, невротики, особи із затримками психічного розвитку та з особистісними акцентуаціями).

Своєю чергою соціалізовану особистість можна диференціювати залежно від меж її психічної норми: 1) особистість автономна; 2) особистість у розвитку, самовдосконаленні та самореалізації; 3) особистість толерантна; 4) особистість комунікабельна; 4) особистість адекватна; 6) особистість справедлива, совісна і чесна; 7) особистість рішуча і наполеглива; 8) особистість емоційно реактивна; 9) особистість з почуттям самоповаги, гумору і філософського скепсису; 10) особистість духовна тощо.

Проблема особистості є центральною серед усіх проблем юридичної психології. У системі «людина — право», насамперед, реалізуються особистісні аспекти людини як соціальної істоти, включеної до суспільних відносин.

При цьому виникає питання: якщо особистість є ознакою індивіда, то чи будь-який індивід має цю ознаку? Річ у тім, що особистість — це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Але це виняткові випадки. Набагато частіше трапляються ситуації, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості (стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності), яка виявляється у певній поведінці й вчинках.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність притаманних тільки їй своєрідних особливостей складаютьіндивідуальністьлюдини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших — малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов´язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в правовій сфері.

У своїй професійній діяльності юридичним працівникам у більшості випадків потрібно з´ясовувати складні переплетіння людських взаємовідносин, мотиви тих чи інших вчинків, у тому числі, й злочинів. Часто вони стикаються з такими людськими якостями, що штовхають їх на вчинення злочинів чи інших протиправних дій, як корисливість, помста, жорстокість, злість, жадібність, амбіційність, кохання і ревнощі тощо.

У своїй діяльності юристи змушені спілкуватись з різними людьми, які виступають у процесі як потерпілі, свідки, поняті, експерти, позивачі та відповідачі тощо. Усі вони мають різні характери, специфічні життєві позиції, своє ставлення до світу, індивідуальні особливості мислення, пам´яті, різний рівень розумового (інтелектуального) розвитку. І юристи все це повинні враховувати, щоб правильно орієнтуватись у складних відносинах і конфліктах, за умов яких відбувається з´ясування обставин справи. Вони повинні правильно будувати власну лінію поведінки у спілкуванні з підозрюваним (обвинуваченим), потерпілим, свідком чи іншими можливими суб´єктами процесу. Крім того, часто юристи є учасниками ситуацій, коли від них вимагається певна витримка, значна зосередженість, концентрація розумових і моральних сил, уміння володіти собою, керувати своїми емоціями.

Юристам слід вміти раціонально розподіляти свої сили і здібності, щоб зберегти результативність своєї праці впродовж всього робочого дня, володіти професійними психологічними властивостями, щоб за найменшої затрати нервової енергії отримати достовірні докази.

Як уже зазначалось раніше, психіка становить собою систему трьох груп психічних явищ, серед яких найстійкішими є психічні властивості особистості.

Психічні властивості особистості включають в себе: темперамент, характер, спрямованість (потреби, інтереси, світогляд) та здібності (обдарованість, талант, геніальність, задатки).