Основи загальної та юридичної психології

4.2. Комунікативні ситуації, що складаються під час допиту

Залежно від комунікативної ситуації, яка складається під час допиту, розрізняють допит в конфліктній (з гострим чи негострим суперництвом) та безконфліктній ситуації.

Конфлікти найчастіше мають місце у взаємовідносинах слідчого з недобросовісними свідками, потерпілими, а також з підозрюваними та обвинуваченими, причому як з насправді винними, так і невинуватими.

Розглядаючи проблему кримінально-процесуальних конфліктів та способів їх усунення на стадії досудового розслідування, В. В. Назаров зазначає, що на стадії досудового розслідування переважають конфлікти між слідчим та обвинуваченим (83 %) та між слідчим і підозрюваним (55,6 %).

З точки зору комунікативної ситуації дослідники всіх допитуваних умовно поділяють на три основні категорії осіб: а) заінтересовані в позитивних результатах розслідування і судового розгляду, внаслідок чого здійснюють своїми показаннями допомогу правоохоронним органам у встановленні об´єктивної істини по справі; б) такі, що байдуже ставляться до діяльності правоохоронних органів; в) незаінтересовані у розкритті злочину, встановленні об´єктивної істини, внаслідок чого протидіють зусиллям правоохоронних органів.

Аналіз даних анкетування слідчих, вивчення матеріалів кримінальних справ дозволив констатувати, що існування конфліктного розслідування кримінальної справи підтвердили 87,3 % опитаних слідчих (всього 193 респонденти з різних областей України). Конфлікти з особами, які незаінтересовані у розкритті злочину, виникли у 66,1 % опитаних слідчих та 41,1 % дізнавачів.

Основними причинами виникнення конфліктних ситуацій є: невиконання суб´єктами кримінального процесу своїх процесуальних обов´язків; спроби вплинути на хід розслідування; незадовільне проведення розслідування; помилки, допущені при розслідуванні; порушення слідчим прав учасників кримінального процесу.

Психологічні особливості допиту в безконфліктній ситуації.При допиті особи, яка намагається правдиво викласти обставини справи, особливу увагу слід звернути на з´ясування особливостей сприйняття нею різних об´єктів навколишнього світу умови, в яких вона сприймала подію, вплив сторонніх факторів на її рецептори, взаємодію різних почуттів, закономірності сприйняття, вплив життєвого, професійного досвіду допитуваного на процеси сприйняття, пам´яті, можливість спотворення сприйнятих явищ, щоб можна було найоб´єктивніше оцінити достовірність її показань. Згодом, використовуючи ці дані, потрібно відповідним чином формулювати запитання.

Система запитань слідчого — тактичний засіб правомірного психологічного впливу на допитувану особу. Психологічний вплив, вказує М. І. Єнікеєв, здійснює не тільки зміст, але й послідовність запитань, активуючи мислену діяльність допитуваного. Запитання повинні відповідати наступним вимогам: бути змістовно однозначними, зрозумілими та конкретними, простими за конструкцією та лаконічними, і у той же час стимулювати розгорнуту відповідь; бути належними до предмету допиту; відповідати логічним етапам вирішення слідчих завдань; не містити навідного впливу, а також тактично програшної інформації.

Необхідно враховувати, що сама по собі постановка запитання несе певну інформацію для допитуваного. Система ж запитань може скласти враження про ступінь поінформованості слідчого.

За обсягом запитання, які ставляться допитуваному, можуть бутиосновними(спрямовані на з´ясування основних відомостей у справі) тадоповнюючими(спрямовані за з´ясування фактів, упущених допитуваним у вільній розповіді).

Залежно від мети, запитання поділяються на:уточнюючіабоконкретизуючи(спрямовані на найповніше і найточніше з´ясування обставин, що мають значення для справи),нагадуючи(спрямовані на оживлення пам´яті допитуваного, викликання у нього асоціацій) таконтрольні(спрямовані на перевірку даних, що були повідомлені допитуваним).

Виходячи із способу навіювання, запитання поділяються нанейтральні(формулювання відповіді на ці запитання цілком залежить від волі допитуваного) тарозділювальні(або-або).

Забороняється ставити такожнеправдиві запитання, у яких формулюється думка, завідомо відома слідчому як неправдива. Наприклад, знаючи, що свідок у названий день не міг бачити обвинуваченого, слідчий формулює питання наступним чином: «Коли Ви бачили обвинуваченого — зранку чи ввечері?».

Законодавець забороняє ставити йнавідні питання, у яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї. Навідні запитання у свою чергу поділяються на запитання прямого навіювання, для прикладу, «Чи знаходився Петренко на місці події?» замість запитання: «Кого Ви бачили на місці події?», та непрямого навіювання, наприклад, «Чи не в кросівках чорного кольору була людина, яка викрала гаманець у потерпілого?» (конструкція таких запитань може створити у допитуваного негативну оціночну настанову щодо особи або події, які становлять інтерес для слідчого). Недопустимість навідних запитань визначається їх негативним навіювальним впливом на допитуваного, так звананегативна конструкція запитання. Найінтенсивніший навіювальний вплив мають прямі твердження слідчого. Однак навіювання може бути і результатом умисних чи неумисних підказок і уточнень, які слідчий робить по ходу викладу, намагаючись наблизити допитуваного до найточнішого, на його думку, опису подій. Довіряючи слідчому, допитуваний нерідко дуже чуйно реагує на такі підказки та уточнення, коректує та підправляє свої відповіді відповідно до того, що вже встановлено у справі. Іноді надмірна наполегливість, з якою слідчий задає добросовісному свідкові одне й те ж питання про певну обставину, може перетворити це питання у навідне, що навіює допитуваному думку про те, що від нього вимагають іншого висвітлення події.

Особливістю характеризується комунікативна ситуація, зумовлена байдужим ставленням допитуваного до діяльності правоохоронних органів. Такі особи, не бажаючи говорити неправду, вводити слідство в оману неправдивими показаннями, у той же час не хочуть надавати їм допомогу, по суті, займають позицію стороннього спостерігача. Пасивна поведінка цих осіб на допиті пояснюється небажанням бути втягнутим у сферу кримінального судочинства, низьким рівнем правосвідомості, побоюванням за свою безпеку, за безпеку своїх близьких.

Тим не менше, при психологічно правильному підході можна уникнути конфліктних відносин з такими особами та врешті-решт схилити їх дати розгорнуті показання. Іноді це вдається зробити, поговоривши з ними про їхні ціннісні орієнтації, життєву позицію. Даючи оцінку кримінальної ситуації, що є предметом допиту, необхідно сформувати у свідка особистісне переживання цієї події, персоніфікувати її стосовно допитуваного. З такими особами безрезультатно вести мову про громадянський обов´язок, процесуальний обов´язок давати повні та правдиві показання. Розмову на дану тему доцільно переводити в коло звичних, близьких до їх свідомості уявлень.

Психологічні особливості допиту в конфліктній ситуації.Конфліктна ситуація допиту характеризується активною протидією допитуваних осіб, незалежно від їх процесуального статусу, намаганнями слідчого встановити істину у справі шляхом одержання від них інформації. Основними способами протидії під час допиту є давання завідомо неправдивих (повністю або частково) показань чи взагалі відмова від давання будь-яких показань.

Мотивами повідомлення завідомо неправдивих показань є: побоювання бути викритим у вчиненому злочині, в яких-небудь аморальних вчинках та отримати за це покарання, моральний осуд; побоювання бути відкинутим особистісно значимою для допитуваного групою внаслідок вчинення стосовно кого-небудь з її членів «зрадництва»; побоювання помсти з боку співучасників злочину; сором за вчинене; бажання приховати інтимні сторони життя; явна або прихована антипатія до слідчого тощо.

У психопатичних, інтелектуально незрілих або інфантильних особистостей мотивами давання завідомо неправдивих показань або відмови від давання показань можуть бути: намагання до самоутвердження, впевненість у своїй начебто особливої винятковості; негативізм до всього, що відбувається, який проявляється в малозрозумілій впертості.

Істотний вплив на мотивацію допитуваного підозрюваного чи обвинуваченого здійснює невизначеність його становища. Стан психічної напруженості може бути потужним спонукальним фактором, зайняти домінуюче місце в структурі його мотиваційної сфери і визначати згодом його наступну поведінку.

Набагато важче пояснити поведінку підозрюваного чи обвинуваченого, який вдається до самообмови. Безсумнівна, на перший погляд, винуватість такої особи, стан психічного напруження, що супроводжує її «зізнання», послаблюють контроль слідчого над ситуацією, викликають ілюзорне відчуття успішно здійсненої пізнавальної діяльності, у зв´язку з чим виникає переоцінка слідчим своїх можливостей та особистих якостей.

Формуванню мотивів самообмови, з одного боку, може сприяти стан безнадійності, своєрідної безвихідності, зумовлений втратою людиною віри у справедливість, гуманність правоохоронних органів, законність їх діяльності, під впливом взяття під варту, затримання за підозрою у вчиненні злочину, а також під впливом того негативного соціального середовища, в якому він відразу ж опиняється, будучи затриманим або взятим під варту.

З іншого боку, обмовляючи себе, допитуваний може переслідувати і суто егоїстичні, корисливі мотиви: визнавши себе винним у «вчиненні» менш тяжкого злочину, вийти з поля зору правоохоронних органів, які ведуть розслідування більш тяжкого злочину, який вчинив допитуваний; взявши на себе всю вину за вчинення групового злочину, домогтися звільнення від кримінальної відповідальності інших співучасників або ж отримати менш суворе покарання.

Крім того, також слід мати на увазі, що причинами самообмови можуть виявитись тимчасовий психічний розлад, слабоумство, душевна хвороба.

У будь-яких показаннях допитуваного, який умисно спотворює істину, міститься неправда. З психологічної точки зору неправда є умисно створеним продуктом мисленої діяльності людини, який у перекрученій (повністю або частково) формі відображає дійсність.

У процесі підготовки неправдивих висловлювань, особі потрібно здійснювати набагато більшу кількість мислених операцій з фіксацією своєї уваги, особливо пам´яті, на тому, які її висловлювання правдиві, а які вигадані. Внаслідок цього відбувається своєрідне роздвоєння свідомості, порушується внутрішня гармонія особистості, у зв´язку з чим різко підвищується напруженість мислених, мнемічних процесів, а це, своєю чергою, негативно впливає на їх якісні показники. Збільшена кількість штучно сконструйованих тверджень та умовиводів завантажує пам´ять, змушує допитуваного постійно порівнювати знову сказане твердження з реальною дійсністю, а також із вже раніше даними показаннями. І чим більше їх стає, тим важче порівнювати зміст вигаданого з реальними фактами, що може проявитись у різного роду обмовах, неадекватних реакціях на запитання слідчого. Ось чому особа, яка говорить завідому неправду, нерідко ризикує проговоритись.

У подібних випадках слідчому потрібно стати вище допитуваного у ранзі рефлексії, зуміти відтворити послідовність його можливих роздумів та результат, до якого він прагне. А потім, імітуючи хід думок