Основи загальної та юридичної психології

4.2. Комунікативні ситуації, що складаються під час допиту

Залежно від комунікативної ситуації, яка складається під час допиту, розрізняють допит в конфліктній (з гострим чи негострим суперництвом) та безконфліктній ситуації.

Конфлікти найчастіше мають місце у взаємовідносинах слідчого з недобросовісними свідками, потерпілими, а також з підозрюваними та обвинуваченими, причому як з насправді винними, так і невинуватими.

Розглядаючи проблему кримінально-процесуальних конфліктів та способів їх усунення на стадії досудового розслідування, В. В. Назаров зазначає, що на стадії досудового розслідування переважають конфлікти між слідчим та обвинуваченим (83 %) та між слідчим і підозрюваним (55,6 %).

З точки зору комунікативної ситуації дослідники всіх допитуваних умовно поділяють на три основні категорії осіб: а) заінтересовані в позитивних результатах розслідування і судового розгляду, внаслідок чого здійснюють своїми показаннями допомогу правоохоронним органам у встановленні об´єктивної істини по справі; б) такі, що байдуже ставляться до діяльності правоохоронних органів; в) незаінтересовані у розкритті злочину, встановленні об´єктивної істини, внаслідок чого протидіють зусиллям правоохоронних органів.

Аналіз даних анкетування слідчих, вивчення матеріалів кримінальних справ дозволив констатувати, що існування конфліктного розслідування кримінальної справи підтвердили 87,3 % опитаних слідчих (всього 193 респонденти з різних областей України). Конфлікти з особами, які незаінтересовані у розкритті злочину, виникли у 66,1 % опитаних слідчих та 41,1 % дізнавачів.

Основними причинами виникнення конфліктних ситуацій є: невиконання суб´єктами кримінального процесу своїх процесуальних обов´язків; спроби вплинути на хід розслідування; незадовільне проведення розслідування; помилки, допущені при розслідуванні; порушення слідчим прав учасників кримінального процесу.

Психологічні особливості допиту в безконфліктній ситуації.При допиті особи, яка намагається правдиво викласти обставини справи, особливу увагу слід звернути на з´ясування особливостей сприйняття нею різних об´єктів навколишнього світу умови, в яких вона сприймала подію, вплив сторонніх факторів на її рецептори, взаємодію різних почуттів, закономірності сприйняття, вплив життєвого, професійного досвіду допитуваного на процеси сприйняття, пам´яті, можливість спотворення сприйнятих явищ, щоб можна було найоб´єктивніше оцінити достовірність її показань. Згодом, використовуючи ці дані, потрібно відповідним чином формулювати запитання.

Система запитань слідчого — тактичний засіб правомірного психологічного впливу на допитувану особу. Психологічний вплив, вказує М. І. Єнікеєв, здійснює не тільки зміст, але й послідовність запитань, активуючи мислену діяльність допитуваного. Запитання повинні відповідати наступним вимогам: бути змістовно однозначними, зрозумілими та конкретними, простими за конструкцією та лаконічними, і у той же час стимулювати розгорнуту відповідь; бути належними до предмету допиту; відповідати логічним етапам вирішення слідчих завдань; не містити навідного впливу, а також тактично програшної інформації.

Необхідно враховувати, що сама по собі постановка запитання несе певну інформацію для допитуваного. Система ж запитань може скласти враження про ступінь поінформованості слідчого.

За обсягом запитання, які ставляться допитуваному, можуть бутиосновними(спрямовані на з´ясування основних відомостей у справі) тадоповнюючими(спрямовані за з´ясування фактів, упущених допитуваним у вільній розповіді).

Залежно від мети, запитання поділяються на:уточнюючіабоконкретизуючи(спрямовані на найповніше і найточніше з´ясування обставин, що мають значення для справи),нагадуючи(спрямовані на оживлення пам´яті допитуваного, викликання у нього асоціацій) таконтрольні(спрямовані на перевірку даних, що були повідомлені допитуваним).

Виходячи із способу навіювання, запитання поділяються нанейтральні(формулювання відповіді на ці запитання цілком залежить від волі допитуваного) тарозділювальні(або-або).

Забороняється ставити такожнеправдиві запитання, у яких формулюється думка, завідомо відома слідчому як неправдива. Наприклад, знаючи, що свідок у названий день не міг бачити обвинуваченого, слідчий формулює питання наступним чином: «Коли Ви бачили обвинуваченого — зранку чи ввечері?».

Законодавець забороняє ставити йнавідні питання, у яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї. Навідні запитання у свою чергу поділяються на запитання прямого навіювання, для прикладу, «Чи знаходився Петренко на місці події?» замість запитання: «Кого Ви бачили на місці події?», та непрямого навіювання, наприклад, «Чи не в кросівках чорного кольору була людина, яка викрала гаманець у потерпілого?» (конструкція таких запитань може створити у допитуваного негативну оціночну настанову щодо особи або події, які становлять інтерес для слідчого). Недопустимість навідних запитань визначається їх негативним навіювальним впливом на допитуваного, так звананегативна конструкція запитання. Найінтенсивніший навіювальний вплив мають прямі твердження слідчого. Однак навіювання може бути і результатом умисних чи неумисних підказок і уточнень, які слідчий робить по ходу викладу, намагаючись наблизити допитуваного до найточнішого, на його думку, опису подій. Довіряючи слідчому, допитуваний нерідко дуже чуйно реагує на такі підказки та уточнення, коректує та підправляє свої відповіді відповідно до того, що вже встановлено у справі. Іноді надмірна наполегливість, з якою слідчий задає добросовісному свідкові одне й те ж питання про певну обставину, може перетворити це питання у навідне, що навіює допитуваному думку про те, що від нього вимагають іншого висвітлення події.

Особливістю характеризується комунікативна ситуація, зумовлена байдужим ставленням допитуваного до діяльності правоохоронних органів. Такі особи, не бажаючи говорити неправду, вводити слідство в оману неправдивими показаннями, у той же час не хочуть надавати їм допомогу, по суті, займають позицію стороннього спостерігача. Пасивна поведінка цих осіб на допиті пояснюється небажанням бути втягнутим у сферу кримінального судочинства, низьким рівнем правосвідомості, побоюванням за свою безпеку, за безпеку своїх близьких.

Тим не менше, при психологічно правильному підході можна уникнути конфліктних відносин з такими особами та врешті-решт схилити їх дати розгорнуті показання. Іноді це вдається зробити, поговоривши з ними про їхні ціннісні орієнтації, життєву позицію. Даючи оцінку кримінальної ситуації, що є предметом допиту, необхідно сформувати у свідка особистісне переживання цієї події, персоніфікувати її стосовно допитуваного. З такими особами безрезультатно вести мову про громадянський обов´язок, процесуальний обов´язок давати повні та правдиві показання. Розмову на дану тему доцільно переводити в коло звичних, близьких до їх свідомості уявлень.

Психологічні особливості допиту в конфліктній ситуації.Конфліктна ситуація допиту характеризується активною протидією допитуваних осіб, незалежно від їх процесуального статусу, намаганнями слідчого встановити істину у справі шляхом одержання від них інформації. Основними способами протидії під час допиту є давання завідомо неправдивих (повністю або частково) показань чи взагалі відмова від давання будь-яких показань.

Мотивами повідомлення завідомо неправдивих показань є: побоювання бути викритим у вчиненому злочині, в яких-небудь аморальних вчинках та отримати за це покарання, моральний осуд; побоювання бути відкинутим особистісно значимою для допитуваного групою внаслідок вчинення стосовно кого-небудь з її членів «зрадництва»; побоювання помсти з боку співучасників злочину; сором за вчинене; бажання приховати інтимні сторони життя; явна або прихована антипатія до слідчого тощо.

У психопатичних, інтелектуально незрілих або інфантильних особистостей мотивами давання завідомо неправдивих показань або відмови від давання показань можуть бути: намагання до самоутвердження, впевненість у своїй начебто особливої винятковості; негативізм до всього, що відбувається, який проявляється в малозрозумілій впертості.

Істотний вплив на мотивацію допитуваного підозрюваного чи обвинуваченого здійснює невизначеність його становища. Стан психічної напруженості може бути потужним спонукальним фактором, зайняти домінуюче місце в структурі його мотиваційної сфери і визначати згодом його наступну поведінку.

Набагато важче пояснити поведінку підозрюваного чи обвинуваченого, який вдається до самообмови. Безсумнівна, на перший погляд, винуватість такої особи, стан психічного напруження, що супроводжує її «зізнання», послаблюють контроль слідчого над ситуацією, викликають ілюзорне відчуття успішно здійсненої пізнавальної діяльності, у зв´язку з чим виникає переоцінка слідчим своїх можливостей та особистих якостей.

Формуванню мотивів самообмови, з одного боку, може сприяти стан безнадійності, своєрідної безвихідності, зумовлений втратою людиною віри у справедливість, гуманність правоохоронних органів, законність їх діяльності, під впливом взяття під варту, затримання за підозрою у вчиненні злочину, а також під впливом того негативного соціального середовища, в якому він відразу ж опиняється, будучи затриманим або взятим під варту.

З іншого боку, обмовляючи себе, допитуваний може переслідувати і суто егоїстичні, корисливі мотиви: визнавши себе винним у «вчиненні» менш тяжкого злочину, вийти з поля зору правоохоронних органів, які ведуть розслідування більш тяжкого злочину, який вчинив допитуваний; взявши на себе всю вину за вчинення групового злочину, домогтися звільнення від кримінальної відповідальності інших співучасників або ж отримати менш суворе покарання.

Крім того, також слід мати на увазі, що причинами самообмови можуть виявитись тимчасовий психічний розлад, слабоумство, душевна хвороба.

У будь-яких показаннях допитуваного, який умисно спотворює істину, міститься неправда. З психологічної точки зору неправда є умисно створеним продуктом мисленої діяльності людини, який у перекрученій (повністю або частково) формі відображає дійсність.

У процесі підготовки неправдивих висловлювань, особі потрібно здійснювати набагато більшу кількість мислених операцій з фіксацією своєї уваги, особливо пам´яті, на тому, які її висловлювання правдиві, а які вигадані. Внаслідок цього відбувається своєрідне роздвоєння свідомості, порушується внутрішня гармонія особистості, у зв´язку з чим різко підвищується напруженість мислених, мнемічних процесів, а це, своєю чергою, негативно впливає на їх якісні показники. Збільшена кількість штучно сконструйованих тверджень та умовиводів завантажує пам´ять, змушує допитуваного постійно порівнювати знову сказане твердження з реальною дійсністю, а також із вже раніше даними показаннями. І чим більше їх стає, тим важче порівнювати зміст вигаданого з реальними фактами, що може проявитись у різного роду обмовах, неадекватних реакціях на запитання слідчого. Ось чому особа, яка говорить завідому неправду, нерідко ризикує проговоритись.

У подібних випадках слідчому потрібно стати вище допитуваного у ранзі рефлексії, зуміти відтворити послідовність його можливих роздумів та результат, до якого він прагне. А потім, імітуючи хід думок допитуваного, продумати серію уточнюючих, доповнюючих запитань, які спонукали б його продовжувати початий ним цикл мислених операцій, частина з яких базується на завідомо неправдивих твердженнях. І чим послідовніше будуть розгортатися слідчим у виді питань первинно сконструйовані неправдиві твердження допитуваного, тим менше у того залишатиметься шансів домогтись за допомогою неправди поставленої мети. В кінцевому підсумку неправда буде виявлена, незалежно від того, чи визнає цей факт допитуваний чи все ще чинитиме опір та здійснюватиме відчайдушні спроби придумати «якіснішу» неправду, виправдовуючи виявлені суперечності малопереконливими поясненнями про те, що його нібито «неправильно зрозуміли». На це і розрахований розробленийметод розгортання неправди.

Діагностичні ознаки повідомлення допитуваним завідомо неправдивої інформаціїподіляються на дві групи: вербальні та невербальні реакції.

Вербальні реакціїосіб, які дають завідомо неправдиві показання, можуть бути самовільними висловлюваннями та відгуками, на задані запитання.

Самовільні висловлювання включають усні (словесні) висловлювання і паралінгвістичні сигнали (ключі), що вказують на думки, які приховуються. Останні характеризують те, як саме вимовляються відповіді. Це «як саме» дозволяє тлумачити відповіді допитуваного певним чином і є головною ознакою для діагностики поведінки за особливостями мови. До даної категорії належать: а) помітні зміни швидкості мови та гучності звуку (особи, які говорять неправду, зазвичай повідомляють відомості м´яким і високим голосом); б) бурмотіння, зміна тональності голосу і якості (глибини, частоти, ритму) дихання; в) надмірна дружелюбність або підкреслена повага; г) заява про те, що допитуваний почуває себе незручно або «неважно»; д) скарги на понижену чи підвищену температуру в приміщенні; е) заяви про те, що допитуваний обмежений в часі й не може затриматися на тривалий період; є) обвинувачення або усні атаки на слідчого з метою зміни теми розмови; ж) завчасні вибачення: допитуваний може сказати при цьому, що, на його думку, спілкування не буде вдалим, допит навряд чи досягне своєї мети тощо.

Вербальний зміст відповідей на запитання слід розглядати та оцінювати у взаємозв´язку із спостереженням за невербальною поведінкою допитуваного. Тут важливим є сприйняття слідчим змісту відповіді — відгуку допитуваного на поставлене запитання, зокрема: 1) сильне заперечення, яке послаблюється з часом (заперечення у невинуватих, має тенденцію ставати сильнішим); 2) особа під час допиту змінює форму звернення до слідчого; 3) замість розповіді про деталі події, допитуваний вдається до схематичного викладу відомостей, або ж до однотипності, «завченості» різних деталей, що дотично стосуються події злочину; 4) особа намагається дати відповідь на всі запитання слідчого, починаючи з таких словосполучень: «Я не намагаюсь Вас заплутати, але», «Ви, швидше, не повірите мені, однак» і т. п.; 5) у змісті відповіді є зміни у синтаксисі або порушена структура речення; порушений порядок слів у реченні: початок речення знаходиться в середині, порушується зв´язок між словами; 6) «забування» обставин, які навряд чи могли бути забуті даною особою із врахуванням часу, що пройшов з моменту події, її вікових, мнемічних та професійних особливостей; 7) вживання невластивих допитуваному мовних форм, оціночних суджень, які раніше були використані іншими допитаними особами; 8) невідповідність показань (повністю або частково) безсумнівно встановленим доказам у справі; 9) допитуваний перериває запитання відповіддю ще перед тим, як його закінчив слідчий; 10) особа повторює запитання, намагаючись виграти час для роздумів.

Невербальні реакції є відповіддю, не вираженою словами. При цьому невербальна поведінка контролюється допитуваним менше, ніж словесна: люди зазвичай думають перед тим, як говорять, а тому перше може бути зафіксоване при візуальному контакті. Спостереження за невербальною поведінкою дозволяє виявляти групи ознак, що вказують на правдивість чи неправдивість показань допитуваного, не пов´язаних із самим фактом виклику на допит, що виникають як реакція на уточнюючі питання, на пред´явлення доказів у справі. До таких ознак належать: а) фізіологічні реакції — скорочення м´язів обличчя, розширення або звуження зіниць, спітніння чола, рум´янець на щоках, які проявляються долі секунди, порушення дихання, пересихання в роті; б) мова тіла — спрямування погляду в бік або вниз, в простір чи всередину себе, несвідоме потирання пальцем повіки, вушної раковини; набуття так званих закритих постав — схрещування рук на грудях, зціплення пальців рук; ритмічні рухи пальців рук, ступні, періодичне човгання на стільці, обертання різного роду невеликих предметів, що випадково опинились під рукою, покусування губ.

Більшість винних після вчинення злочину знаходяться у стані стресу. Вони намагаються позбутися стресу, і завдання слідчого — переконати таких осіб, що вихід із стресової ситуації лише один — дати правдиві показання по факту вчиненого злочину та надати допомогу слідству. Деяких підозрюваних (обвинувачених) від давання правдивих показань стримують певні моральні настанови, почуття страху за вчинене, побоювання втратити свій авторитет і т. п. З огляду на це, слідчий повинен, насамперед, з´ясувати мотиви такої поведінки, а також нейтралізувати їх. Кожен злочинець побоюється відповідальності та покарання, тому при допиті необхідно змирити його з думкою, що кримінальна відповідальність неминуче настане, і питання лише в тому, яким буде покарання. Дана тактична лінія повинна пронизувати весь допит.

Дослідники виділяють наступніправила психологічного впливу на осіб, які вчинили злочини, з метою схиляння їх до давання правдивих показань:

1)правило демонстрації впевненості у винуватості. Слідчий не повинен показувати жодного сумніву у винуватості допитуваного. Навпаки, необхідно демонструвати свою впевненість у його причетності до вчинення злочину та при цьому пам´ятати, що злочинець завжди намагається викликати жаль, співчуття, породити сумніви. При допиті можна поспівчувати, однак в жодному випадку не можна показувати якої-небудь невпевненості у твердженнях щодо його винності. Якщо підозрюваний (обвинувачений) відчує, що у слідчого є сумніви у його винуватості, йому буде складно зробити визнання та дати правдиві показання стосовно вчиненого злочину.

2)правило поміркованості. Не слід вимагати від допитуваного швидкого та повного визнання своєї вини та давання правдивих показань з усіх обставин справи. Нехай винний зізнається у дечому, поверне частину викраденого. Використовуючи подібного роду обставини, згодом можна забезпечити викриття особи у вчиненні злочину.

3)правило дистанції. За будь-якого ступеня соціального контакту з допитуваним слідчий повинен зберігати певну соціальну дистанцію. Це зовсім не перешкоджатиме, як вважають практичні працівники, одержанню тактично значимої інформації. Швидше навпаки: допитуваний, вбачаючи у слідчому професіонала, сильну особистість, швидше схилятиметься до давання правдивих показань. Без необхідності не слід вживати, а тим більше хизуватись кримінальним жаргоном: професійні злочинці все одно знають його краще, а на інших подібна поінформованість не справляє бажаного враження.

4)правило різноманітностівимагає використання різних прийомів психологічного впливу, пошуку серед них оптимального для конкретної ситуації. Важливо враховувати, що найчастіше результативність впливу на винного визначається комплексним застосуванням тактико-психологічних прийомів.

5)правило виконання обіцянок. Досить часто схиляння особи до давання правдивих показань супроводжується певним «торгом», коли слідчий замість достовірної інформації обіцяє допитуваному допомогу у вирішенні якихось проблем (зустріч із сім´єю, придбання сигарет, допомога родичам тощо). У зв´язку з цим, важливо дотримуватись двох принципів: по-перше, обіцяти тільки те, що можна виконати, по-друге, якщо обіцяно, то слід виконати.

6)правило «оптимального блефу»покликане переконати підозрюваного (обвинуваченого) у повній або частковій поінформованості слідчого про обставини вчиненого злочину. Необхідно уникати при допиті конкретизації обвинувачення і не розкривати деталей начебто відомих слідчому обставин. У той же час, слідчий своєю поведінкою, впевненістю повинен демонструвати достатність вини допитуваного.

7)правило терплячого ставлення до спроб виправдання допитуваним злочину, який він вчинив.

Психологічні прийоми допиту в конфліктній ситуації.Як вже вказувалось вище, слідчий зазвичай веде допит, коли допитувана особа знаходиться у стані стресу або стані, близькому до нього. Рівень стресу залежить від величини навантаження та пов´язаний з можливістю слідчого шляхом її збільшення викликати закономірне «звуження свідомості». Стрес, руйнуючи нераціональні для слідства психічні утворення допитуваного, знімає у нього підвищений самоконтроль, руйнує настановлення «на замикання» і неправильну уяву.

Залежно від слідчої ситуації часто застосовуються прийоми протилежного значення: форсований і уповільнений темп допиту, раптовість і послідовність, допущення легенди і припинення неправди.

Суть прийомуфорсованого і уповільненого темпу допитуГрунтується на тому, що інтенсивна зміна темпу допиту не дозволяє допитуваному ретельно обмірковувати варіанти відповідей і концентрувати увагу на деталях, які характеризують неправдивість його показань. Дослідники рекомендують малозначущі запитання вимовляти у повільному темпі, а викривальні — у прискореному. Усе це створює передумови для підвищення емоційної напруженості: нав´язаний темп бесіди порушує індивідуальний ритм допитуваного, внаслідок чого розвивається втома, знижується свідомий самоконтроль за мовою, поведінкою.

Прийомраптовостіполягає у несподіваній постановці запитання, не пов´язаного з раніше поставленими запитаннями та відповідями на них, на яке допитуваний повинен дати негайну відповідь. Натомість,послідовністьподання доказів як психологічний прийом застосовується для послідовного пред´явлення доказів у порядку зростання їх сили для викриття допитуваної особи.

Використовуючи прийомдопущення легенди, допитуваному надається можливість безперешкодно викладати свій штучно створений завідомо неправдивий варіант розслідуваної події. Допускаючи легенду, слідчий не припиняє завідому неправду негайно, як тільки вона ним виявлена. На відміну від нього, прийомприпинення неправдипередбачає спростування кожного неправдивого свідчення допитуваного конкретним доказом, який таке свідчення заперечує. Наприклад, повідомлення про відсутність на місці події відразу ж спростовується висновком дактилоскопічної експертизи про залишені відбитки папілярних узорів або показаннями свідків. Декілька послідовних спростувань припиняють повідомлення допитуваним неправди. На початку допиту даний прийом не застосовується, оскільки легенда допитуваним ще не викладена.

У решті прийомів використовуються інші закономірності.

Для прикладу, прийомперерозподілу увагирозрахований на те, що допитуваний спостерігає за тим, на що, у першу чергу, спрямована увага слідчого. У цих місцях він завжди підвищує контроль. Слідчий, враховуючи таку обставину, створює враження, що найзначиміша для нього обставина цікавить його найменше. У зв´язку з цим допитуваний знімає з цього епізоду контроль та в кінцевому підсумку проговорюється про важливі речі.

У такий же спосіб знімається контроль за тим, що повідомляється, і завдяки прийомуінерція— при розмові на нейтральну тему (коли знятий контроль) допитуваний може проговоритися.

Прийомдубльґрунтується на процедурі повторення запитань. Пропозиція продублювати, тобто повторити те ж саме при порівнянні показань, даних на першому та на другому допитах, може дати відомості про те, де саме напруга допитуваного досягає кульмінації: які обставини відтворюються точніше, а які пропускаються, тобто відносяться до другорядних.

Прийомвичікуваннябазується на закономірному прагненні упорядкувати логічний ланцюг доказів. Слідчий згадує в ході допиту ряд непов´язаних між собою епізодів і дає час допитуваному для роздумів (тривалий час не викликає на допит). У результаті цього можна очікувати спробу зробити розповідь більш зв´язаною, в якій прогалини будуть заповнені самою допитуваною особою, яка заінтересована в їх логічності.

Аналогічним є механізм прийомустворення незаповненості. Відслідковуючи разом з допитуваним логіку вишиковування фактів, слідчий вказує йому на ряд незрозумілих місць. Потреба звільнитися від нелогічності веде до появи нових відомостей.

Особливої уваги заслуговує прийомвиклик— коли слідчий зустрічається з добре відпрацьованою системою лаконічних відповідей, він робить висновок, що допитуваний побоюється вступити в полеміку, щоб не дати слідчому можливості скористатися чимось з повідомленого, він умисно переходить до аналізу епізоду, який допитуваній особі легко пояснити, виправдатись і, навіть, обвинуватити слідчого у непоінформованості. Головне, щоб допитуваний дав пояснення. Після того, відтворюється більш складний епізод, а потім — ще складніший. Допитувана особа, включившись, у своєрідну дуель, намагається все пояснити, використовуючи свою логіку.

Прийомнастроюванняможе бути використаний як підґрунтя для пізнання стилю мислення допитуваного. Слідчий намагається «настроїтись на одну хвилю» з допитуваним, прагнучи разом і паралельно вирішувати одні й ті ж завдання (спочатку не на матеріалах конкретної справи). Критерієм правильності розуміння стилю мислення є правильність прогнозу чергового кроку в логіці допитуваного.

Окрім наведених,до найпоширеніших психологічних прийомів викриття завідомо неправдивих показань належать:

1)метод повторного допиту (повторного задавання питань)— розрахований на не дуже добру пам´ять допитуваного, який, давши одного разу завідомо неправдиві показання, намагається давати їх і згодом. Однак, забувши окремі деталі зі свого вимислу, допускає суперечності з раніше повідомленими відомостями;

2)методи, які створюють спотворене уявлення про поінформованість слідчого— до них можна віднести: повідомлення допитуваному детальних відомостей про певні другорядні обставини справи, про спосіб життя, зв´язки та наміри допитуваного, про його поведінку як до, так і після вчиненню злочину; продумане розташування на робочому столі слідчого, в інших місцях службового кабінету (в зоні спостереження допитуваного) різного роду документів, таблиць, речових доказів, фотографій, що мають відношення до розслідуваного злочину; прийоми суто поведінкового характеру (впевнена манера тримати себе і задавати запитання, тон, за якого ставляться такі запитання, очікувальні, багатозначні паузи, що вклинюються у мову, посмішки, які виражають сумнів щодо того, про що говорить допитуваний, прямий, відкритий погляд, відповідні мімічні реакції). Поінформованість слідчого про минуле допитуваного підсвідомо формує в останнього враження і про його поінформованість про дійсність;

3)метод постановки непрямих запитань (непрямого допиту)— суть якого полягає в тому, що допитуваному ставляться питання, які мають другорядне для нього значення, але, відповідаючи на них, він вимушений повідомити саме ті відомості, заради яких і були задані ці «другорядні» питання;

4)метод пред´явлення доказів, що викривають допитуваного— до цього методу вдаються, як правило, після того, як особа, яка становить інтерес для правоохоронних органів, розповіла «все відоме їй про обставини, у зв´язку з якими її викликано на допит». Залежно від обставин справи, індивідуально-психологічних особливостей особи допитуваного, тактичного задуму, останньому спочатку можуть пред´являтись докази, що підтверджують другорядні моменти, а згодом слідчий переходить до пред´явлення доказів, які відносяться до більш серйозних обставин. Можливий й інший, зворотній порядок пред´явлення доказів, що викривають допитуваного в даванні завідомо неправдивих показань, головним чином, з використанням фактора раптовості;

5)метод стимулювання позитивних рис допитуваного— звернення до кращих рис людини (позитивні моменти її біографії, прояви порядності, людяності, громадської позиції тощо), яка намагається говорити неправду, нерідко супроводжується формування у неї особистісного сенсу в тому, щоб перейти від неправди до правдивих показань, до формування у нього потреби і, відповідно, мотивів пояснювати, оправдовуватись, але не запереченням того, що вона вчинила, а участю в діалозі зі слідчим. Той факт, що слідчий помітив позитивні сторони у допитуваного, підвищує почуття власної значущості в останнього, допомагає налагодженню з ним психологічного контакту;

6)методи використання «слабких місць» допитуваного— у кожної людини є свої «слабкі» та «сильні» риси особистості. «Слабкими» зазвичай вважаються такі риси характеру як завищена самооцінка, надмірна тривожність, а також нервово-психічна неврівноваженість, понижений рівень інтелектуального розвитку. До «слабких місць» можна також віднести і такі психічні стани, як емоційна напруженість, підвищена афективна збудливість. «Слабкими місцями» допитуваного можуть бути не тільки психологічні особливості, але і його пристрасть до чого-небудь, хобі, почуття до когось, знаючи про які, слідчий може їх використати у налагодженні психологічного контакту з допитуваною особою;

7)метод групового допиту— полягає в тому, що діалог слідчий — допитуваний поступово, непомітно для останнього підміняється діалогом перший слідчий — другий слідчий, а допитуваному залишається пасивна роль невільного слухача цієї дискусії, зміст та сценарій якої заздалегідь детально обмірковується. Основним змістом цього діалогу двох слідчих є оцінка ними доказів, наслідків для допитуваного, пов´язаних з даванням ним завідомо неправдивих показань, в кінцевому підсумку — зняття у нього «бар´єру недовіри» до першого слідчого. Допитуваний, хоче цього чи ні, вимушений сидіти та слухати весь діалог. У такий спосіб на його психіку, свідомість починає діяти феномен групового тиску із супутнім йому ефектом навіюваного впливу групи.

Дієвість висвітлених психологічних прийомів підтверджена слідчою практикою.