Основи загальної та юридичної психології

4.3. Психологічні особливості допиту деяких суб´єктів

Психологічні особливості допиту підозрюваного (обвинуваченого).Затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, обрання щодо неї запобіжного заходу або винесення постанови про притягнення як обвинуваченого пов´язане з різкими змінами у її житті, соціальному статусі, із значним звуженням її соціально-рольових функцій, зі зрушеннями у психіці, що посилюються умовами ізоляції. Затримання або притягнення як обвинуваченого викликають в одних людей підвищений рівень тривожності, почуття відчаю, безвиході, повної залежності від осіб, які ведуть провадження у кримінальній справі, а в інших — почуття озлобленості, агресивності, активну протидію правосуддю.

Особливо драматичним є психічний стан невинного, притягнутого як обвинуваченого. Нещастя, що раптово звалилося на нього, різко дезорганізує його психіку, породжує неадекватні поведінкові вчинки, які можуть бути інтерпретовані недосвідченим слідчим як непрямі докази винуватості. Намагаючись покласти край такому болісному стану, невинна особа може вдатися навіть до самообмови.

Психологічні особливості таких учасників кримінального процесу як підозрюваний та обвинувачений визначаються наступними факторами: 1) їх процесуальним статусом (значною заінтересованістю у вирішенні справи, правом відмовитися від давання показань та відповідей на запитання, відсутністю кримінальної відповідальності за давання завідомо неправдивих показань); 2) характером вчиненого злочину (його тяжкістю, суспільним резонансом); 3) особистісними характеристиками (спрямованістю особистості, мотиваційною сферою, світоглядом, ціннісними орієнтаціями і т. п.); 5) у ситуації позбавлення волі — дезадаптацієюаж до суїцидних проявів; 6) конфліктною ситуацією спілкування (як явною, так і латентною); 7) формуванням захисної домінанти, протидією слідству (як активною, так і пасивною), негативним ставленням до свідків обвинувачення; 8) постійною психічною напруженістю; 9) активною мисленою діяльністю, підвищеним самоконтролем, загостреною увагою до «найнебезпечніших» обставин.

Психологічні особливості конкретного підозрюваного (обвинуваченого) визначають найефективніші заходи по його викриттю у вчиненні злочину, одержання правдивих показань, досягнення завдань розслідування. Найповніше це реалізується в ході допиту, який найчастіше відбувається в умовах конфліктної ситуації, що передбачає наявність психологічної боротьби. Це ставить високі вимоги до особистості та психологічної підготовки слідчого при його проведенні: володіння способами психологічного впливу та психологічного захисту.

До основних психологічних дій, що проводяться слідчим при допиті підозрюваного (обвинуваченого), належать: 1) діагностика конфліктної ситуації допиту, психологічний аналіз форми психологічного захисту особистості та методів, що нею використовуються, попереднє планування тактики допиту; 2) психологічний аналіз та оцінка ставлення особи до події злочину, його наслідків, своєї ролі у ньому, до потерпілого, слідчого; 3) психологічний аналіз та оцінка основних особистісних характеристик: загальної та соціальної спрямованості, ціннісних орієнтацій, настанов, мотивів, поглядів, переконань; 4) вибір лінії поведінки, комунікативної позиції, засобів та методів психологічного впливу, нейтралізації психологічної протидії; 5) оперативний аналіз та оцінка невербальних реакцій; 6) використання спеціальних психологічних прийомів для діагностики завідомо неправдивих показань, спроб ввести слідство в оману; 7) використання спеціальних психологічних прийомів для переформування настанов, поглядів, ціннісних орієнтирів на позитивні; 8) використання тактико-психологічних прийомів схиляння до визнання своєї вини; 9) застосування тактико-психологічних прийомів та методів пред´явлення доказів; 10) використання спеціальних прийомів та методів допиту для схиляння до визнання своєї вини за відсутності достатніх доказів.

Допит підозрюваного та обвинуваченого у психологічному аспекті не містить істотних відмінностей, хоча певні особливості все-таки існують.

Так, допит підозрюваного відбувається в умовах дефіциту доказової інформації (в системі доказів зазвичай є прогалини) та гострого дефіциту часу на підготовку до нього, про що може здогадатися підозрюваний. Водночас при допиті підозрюваного слідчий володіє і певними перевагами, оскільки підозрюваному відома незначна інформація про обсяг доказів, наявних у слідчого, щодо його винуватості, а фактор раптовості та несподіваності позбавляють його можливості глибоко продумати ту чи іншу версію, лінію поведінки.

Психологічні особливості допиту потерпілих.Психологія допиту потерпілих характеризується наступними особливостями: 1) їх психологічний стан може визначатися «обвинувальною домінантою», негативно-емоційним збудженням, що виник внаслідок вчинення злочину та його наслідків. Потерпілі зазвичай довго зберігають в пам´яті те, що вони пережили під час вчинення злочину — страх, стресову перенапругу, відчай, жах, фізичні страждання. В окремих випадках можливе виникнення слідового афекту, реактивних станів, психічних розладів. З іншого боку, негативні спогади про подію злочину відштовхуються свідомістю потерпілих, породжують стан охоронної загальмованості. Поряд з цим, окремі деталі події можуть сприйматися і зафіксовуватися особливо чітко; 2) показання потерпілих часто перенасичені оціночними елементами, різним є і їх ставлення до встановлення істини — від байдужого до прямої протидії слідчому. Показання потерпілих (особливо при вчиненні щодо них насильницьких дій), як правило, характеризуються емоційною насиченістю та нерідко значною реконструкцією справжньої події; 3) потерпілим доводиться брати участь в очних ставках, пред´явленні для впізнання, виїжджати на місце події, що може привести до мимовільного формування механізму психічного захисту від повторних психотравмуючих впливів; 4) потерпілі — суб´єкти кримінального процесу, в пам´яті яких міститься цінна для слідства інформація, яку необхідно використати повністю, і в цьому їм слід допомогти. Водночас процеси сприйняття, запам´ятовування та відтворення інформації потерпілими далеко не завжди бездоганні, а відомості, що вони повідомляють, можуть містити добросовісну помилку, що слід мати на увазі при їх оцінці. Так, гострі емоційні стани ведуть, як правило, до гіперболізації емоціогенних впливів, появи узагальнення, явища переносу ознак одного об´єкту на інший (для прикладу, «всі ґвалтували», «всі били»); 5) важливе значення має поведінка потерпілих до вчинення злочину в контексті їх віктимності. Проявляючись через спрямованість особистості, через типову лінію її поведінки, віктимність є важливим фактором в аналізі взаємодії злочинця та потерпілого, в оцінці достовірності показань обвинуваченого, потерпілого та свідків.

Взаємодія слідчого з потерпілим, як вказує М. І. Єнікеєв, повинна базуватися з урахуванням стану потерпілого, як особи, що перенесла психічну травму, шукає захисту у правосуддя.

Найменша неуважність, підозрілість слідчого гостро переживається потерпілим, посилює його емоційно-негативний стан. Завдання слідчого — максимально заспокоїти потерпілого, запевнити його в тому, що злочин буде всебічно, повно та об´єктивно розслідуваний. При цьому необхідно нейтралізувати можливу гіперактивність потерпілого, його метушливість, багатослівність, зацикленість на несуттєвих деталях. Це вдається зробити шляхом відволікання його уваги на інші події, що мають важливе значення для потерпілого.

При допиті потерпілих необхідно враховувати можливість виникнення суперечливих бажань, побоювань тощо. Так, негожа поведінка потерпілого у зв´язку з подією злочину може викликати у нього бажання викривити інформацію. У ряді випадків він уникає показань, пов´язаних з обставинами інтимного життя.

Психологічні особливості допиту свідків.Процесуальний статус свідка поєднаний з гостроконфліктними життєвими ситуаціями, зі своєрідними поглядами стосовно цінностей, які охороняються законом, з різними моральними та громадянськими якостями особистості. Усі свідки займають певну позицію — вони так чи інакше ставляться до події злочину, до особистісних якостей обвинуваченого та слідчого. Залучення свідка до сфери кримінального судочинства викликає у нього особливий психічний стан, зумовлений підвищеною відповідальністю за свої дії. Однак окремі люди сприймають статус свідка з негативним відтінком, і це необхідно враховувати слідчому, проявляючи до свідка чуйне та доброзичливе ставлення.

Психологія допиту свідків характеризується наступними особливостями: 1) індивідуальними особливостями психіки та ознаками її норми чи патології, статтю, віком, що впливають на сприйняття, запам´ятовування та відтворення інформації; 2) психічним станом до вчинення злочину та емоційним реагування на факт злочину; 3) особливостями особистості (соціальним статусом, спрямованістю, мотиваційною та ціннісною сферою, професійною належністю і т. п.); 4) значним обсягом оцінної інформації, яка вимагає детального аналізу; 5) навіюваністю та самонавіюваністю; 6) процесуальним статусом у кримінальному процесі (наявністю цілого ряду обов´язків, порушення звичайного ритму життя); 7) характером міжособистісної взаємодії зі слідчим.

Вказані особливості необхідно враховувати в ході допиту, що здійснюється шляхом: 1) діагностики та оцінки стану психофізіологічних, пізнавальних процесів, пам´яті, рівня та характерних особливостей мислення свідка; 2) діагностики та оцінки особистісних характеристик свідка; 3) вибору та застосування психологічних способів активізації пам´яті, мислення, стимулювання відновлення асоціативних зв´язків; 4) оперативного аналізу та оцінки невербальних реакцій свідка; 5) швидкої зміни тактики допиту на підставі вищевикладених факторів; 6) застосування спеціальних психологічних прийомів виявлення та подолання умисного або мимовільного перекручення фактів.

Психологічні особливості допиту неповнолітніх.Психічний розвиток людини проходить ряд періодів, які послідовно змінюють один одного. Послідовна їх зміна є незворотною та передбачуваною.

У психологічній науці одержав поширення наступний підхід до періодизації психічного розвитку неповнолітніх:

ранній вік(від народження до трьох років);

дошкільний вік(з трьох років до шести);

молодший шкільний вік(з шести до десяти років);

середній шкільнийабопідлітковий вік(з десяти років до п´ятнадцяти);

старшийабоюнацький вік(з п´ятнадцяти до вісімнадцяти років).

Кожному віковому періоду розвитку неповнолітнього притаманні різне коло спілкування, різні види ведучих потреб, відносин з оточуючими його людьми, ігрової діяльності, захоплення, змінювані рівні інтелекту, ціннісні орієнтації, спрямованість особистості. Перехід від одного вікового періоду до іншого супроводжується «кризами» розвитку, зумовленими суперечностями, що виникають між новими потребами та умовами їх задоволення, які також не влаштовують дитину.

У літературі підкреслюється, що незважаючи на процесуальний статус неповнолітнього у справі (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідок), його поведінка під час допиту визначатиметься, насамперед, його віковими, інтелектуальними та психічними особливостями його особистості.

Зміст, форма та достовірність показань неповнолітніх багато в чому залежать від рівня розвитку їх психіки, від індивідуально-психологічних особливостей особистості.

Відомо, що діти вже з трьох років добре розрізняють основні кольори і деякі їх відтінки, тонко розрізняють музичні тони, різні звуки, голоси людей, тварин та птахів, сприйняття предметів набуває більш цілісного характеру. Однак обсяг уваги у переддошкільнят ще вузький. Увагу легко відволікає кожний новий, яскравіший об´єкт. Процеси пам´яті у ранньому віці загалом мають мимовільний характер. Дитина краще запам´ятовує життєво значуще, емоційне, яскраве. Вона легше сприймає образний матеріал, ніж словесний, але не підкріплений малюнками. Мислити дитина може тільки про ті предмети, які бачить, з якими щось робить.

У дошкільному віці, недивлячись на достатньо великий мовний запас, чимало з вивчених дітьми слів складають пасивний словник, оскільки вони не вживають їх, хоча й розуміють. Вміння будувати самостійну розповідь з´являється у дітей біля п´яти років. У цьому віці дитині легше що-небудь дізнатись (впізнати), ніж відтворити на вербальному рівні. Діти даної вікової групи (від трьох до шести років) погано розбираються у причинно-наслідкових зв´язках події, зазвичай сприймають її фрагментарно, нерідко доповнюючи свою розповідь вигадкою на підставі своїх власних уявлень, що виникають під впливом фантазування.

У період між шістьма-десятьма роками у дітей молодшого шкільного віку відбуваються глибокі зміни у їх свідомості, мисленні та мові, помітно збагачується мовний запас, з´являється здатність з урахуванням набутого досвіду до пояснення подій, що відбуваються, формуються навики послідовного, логічного викладу фактів з більшою деталізацією. Уява стає багатшою та реалістичнішою.

У процесі розвитку дитини середнього шкільного віку у її психіці відбуваються істотні зрушення, серед яких — активне розширення системи соціальних зв´язків, пізнавальних інтересів, зростає самосвідомість, прагнення до самостійності, самоствердження, загострюються окремі риси характеру. Посилене функціонування гормональної системи значно підвищує нервове збудження підлітка, його реактивність, емоційну експресивність, нерідко викликає запальність, різкість, нестриманість.

Підвищена конформність, навіюваність, групова залежність, залежність поведінки від особливих підліткових стереотипів, негативізм, демонстративна незалежність, удавана сміливість, хоробрість, підвищене наслідування кумирів, схильність до ризикованих дій, недостатній соціальний самоконтроль — основні психологічні особливості підліткового віку.

По досягненні 14-річного віку вважається, що для неповнолітнього стає очевидною суспільна небезпека тяжких та особливо тяжких злочинів. Тому з цього віку неповнолітній, який вчинив злочин, зазначений у ч. 2 ст. 22 КК України, підлягає кримінальній відповідальності.

До 16 років у молодої людини загалом формується правосвідомість, у загальних рисах завершується процес соціалізації особистості. Ось чому з цього віку, відповідно до чинного законодавства, встановлена кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 22 КК України). Неповнолітні у віці від 14 до 18 років наділені широкими правами: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися вкладом, внесеним ними на своє ім´я (ч. 1 ст. 32 ЦК України).

У зв´язку з цим, дослідники справедливо стверджують, що допити осіб, які досягли 16—17-літнього віку, доцільно проводити загалом із застосуванням тих же тактичних і психологічних прийомів, які рекомендуються при допиті дорослих.

Обстановка допитунеповнолітнього підозрюваного (обвинуваченого)повинна бути спокійною, безконфліктною. Неповнолітньому допитуваному слід спершу роз´яснити з приводу яких обставин проводиться допит, його права та обов´язки, функції осіб, які присутні при допиті. Після цього можлива ознайомча (неформальна) бесіда про життя неповнолітнього, його соціально-побутові умови. До бесіди можуть бути залучені всі присутні особи. Встановивши з неповнолітнім контакт, слідчий схиляє його до вільної розповіді. Ця розповідь може бути фрагментарною, але її не слід переривати, підказувати її напрям.

У ході допиту необхідно дотримуватися ряду педагогічних вимог: не фіксувати увагу неповнолітнього на обставинах, що можуть спричинити шкоду його вихованню, припиняти жаргонні та нецензурні висловлювання, не допускати цинічних оцінок, проявів вульгарності та розв´язності. При цьому допустимі іронія, влучні, гострі визначення, що високо ціняться підлітками. Необхідно також бути ввічливим та виявляти повагу до особи неповнолітнього. Недопустимі панібратство, загравання.

Місце майбутньогодопиту малолітнього свідка та потерпілоговибирається таким чином, щоб воно не викликало у дитини додаткового хвилювання, непотрібного психічного напруження та було звичним для неї (у домашній обстановці, дошкільному чи медичному закладі).

Для того, щоб неповнолітній свідок та потерпілий зміг краще звикнути до нової для нього обстановки, незнайомих людей, розмову необхідно розпочинати з особою, яка його супроводжує, педагогом, поступово втягуючи у нього дитину, немовби уточнюючи те, про йдеться про нього. Поводити себе слід природно, доброзичливо. Для того, щоб перевірити, наскільки дитина вбулась з обстановкою, можна запитати, чи зрозуміло їй, де вона знаходиться, навіщо її сюди привели, що інтересує слідчого.

Дуже важливо на початковій стадії допиту сформувати у неповнолітнього інтерес до майбутньої розмови, мотивацію давання показань. При цьому можна пояснити дитині, що від неї чекають допомоги, що вона вкрай необхідна. Однак поводити себе в такій ситуації потрібно досить обережно та гнучко, щоб не акцентувати увагу неповнолітнього на чомусь конкретному, що становить інтерес для слідства. На початку допиту необхідно сказати дитині, що якщо вона чогось не знає, то повинна відкрито заявити про це.

Складність допиту неповнолітнього полягає в обранні запитань, які повинні бути сформульовані чітко, ясно, коротко, в доступній формі, враховуючи його вік та рівень інтелектуального розвитку, виключаючи малозрозумілі і тим більше юридичні терміни.

При допиті малолітніх свідків та потерпілих, питання, що торкаються емоційного комплексу, який у них сформувався, слід чергувати з нейтральними питаннями або питаннями, які викликають у них позитивні емоції, проявляючи при цьому особливий такт та увагу до дитини. Складність запитань повинна наростати поступово: спочатку доцільно виявити коло осіб, які були учасниками розслідуваної події, обстановку, яку дитина добре запам´ятала, дії, які вона там вчиняла, і лише згодом ставити запитання про зміст самої події. При цьому слід надавати мнемічну допомогу, налаштовуючи дитину на пригадування розвитку події, до встановлення зв´язку між її окремими епізодами.

Не рекомендується виправляти помилки у мові дитини. Враховуючи обмеженість обсягу, стійкості та розподілу дитячої уваги, підвищену втомлюваність за одноманітної форми діяльності, можна запропонувати дитині зобразити те, що вона бачила, назвати колір, форму і т. п. за наглядним еталонним матеріалом.

Тривалість допиту неповнолітніх визначається не тільки тими завданнями, які стоять перед органом досудового слідства, а, насамперед, індивідуально-психологічними, віковими особливостями. На думку більшості дослідників, продуктивно можуть давати показання: діти від трьох до п´яти років — близько 15—20 х в.; діти від п´яти до семи років — у межах 20—25 х в.; діти від 7 до 10 років — від 25 до 35 х в. Якщо за цей час не вдалося з´ясувати всі обставини, обов´язково слід зробити перерву у допиті.

Психологічні особливості допиту осіб з фізичними та психічними вадами.Для того, щоб одержати в ході допиту від глухих, німих, сліпих, глухонімих та осіб з психічними вадами повні, послідовні та достовірні показання, слідчому необхідно знати, як фізичні чи психічні вади впливають на формування показань.

Глухі, німі, сліпі, глухонімі спочатку сприймають те, що бачать або чують, і тільки після того, як зовнішній вплив на органи відчуттів припинився, розпочинають внутрішню обробку сприйнятого. Наявність фізичних недоліків призводить до того, що в показаннях таких осіб переважають твердження, що ґрунтуються на оцінці недоступної для їх сприйняття інформації. Так, глухонімі в ході допиту часто повідомляють, що говорив, вимовляв учасник розслідуваної події. Так само у сліпих мислення виступає основним засобом компенсації сліпоти. Але слідчий не має права здогадки про окремі обставини події розцінювати як докази.

Утім, у глухонімих розвивається надзвичайно тонка спостережливість, загострюється зір, що дозволяє їм схоплювати ледь помітні зміни виразу обличчя, положення губ того, хто говорить.

Також варто мати на увазі, що глухонімі, які не володіють жесто-мімічною мовою, не в стані передати всі сприйняті ними явища. Їх міміка та жести настільки індивідуальні, що навіть перекладач не завжди може правильно зрозуміти та передати їх.

Помилковою є думка, що коли у сліпих надзвичайно тонко розвинутий слух, а у глухих, глухонімих — зір, то їх показання набувають особливої достовірності. Удосконалення органів, що компенсують фізичні вади, забезпечує не достовірність показань, а сприйняття і пізнання подій та явищ. Слідчий повинен враховувати своєрідність психічної сфери осіб, що страждають фізичними вадами, і при оцінці показань глухих, німих, сліпих.

Фактором, що визначає своєрідність показань, виступає наявність психічних вад. Так, особи, що страждають дебільністю, дають правильні показання, вони достатньо повно відтворюють картину того, що відбулося. Але недостатня активність та цілеспрямованість психічних процесів зумовлюють простоту та стереотипність відповідей на запитання. У вільній розповіді вони рідко використовують складні речення, невдало підбирають слова для вираження своїх думок. Шепелявість як наслідок недорозвинення мовного апарату приводить до того, що таким особам важко вимовляти складні слова та юридичні терміни.

На зміст показань розумово відсталих осіб впливають властивості їх пам´яті та мислення. Вони примітивно, непослідовно та повільно викладають обставини справи, зупиняються на дрібницях чи обставинах, що не мають жодного значення для справи. Вони не завжди в стані дати правильну відповідь на запитання слідчого, і тоді як реакція у них виникає протест або роздратування.

Особи з психічними вадами (психопати, епілептики) деталізують до дрібниць, довго зупиняються на одному й тому ж запитанні, схильні до фантазування.

Легка навіюваність зумовлює те, що вони нерідко беруть на себе відповідальність за дії, які фактично не вчиняли. Пред´явлення обвинувачення особам з психічними аномаліями переживається ними спокійно та легко. Деякі байдуже ставляться до пред´явленого обвинувачення, погоджуючись зі всіма його пунктами; інші ж неймовірно вперті і заперечують все, що їм пред´являють. Так, обвинуваченому, що страждав олігофренією у ступені помірної дебільності, слідчий тричі пред´являв обвинувачення за ст. 296 КК України, спочатку за ч. 1, потім за ч. 3, і нарешті, за ч. 4 цієї ж статті. Даний приклад ще раз підкреслює, що такі особи не здатні давати юридичну оцінку своїм діям, будувати та викладати свої покази у такий спосіб, щоб захистити себе від пред´явленого обвинувачення.

Крім того, олігофрени при стверджувальній формі запитання відповідають стверджувально, при заперечній формі — заперечно. Тому таким особам необхідно роз´яснити зміст запитання, з´ясувати чи зрозуміле воно для них.

Показання психопатичних особистостей відрізняються оригінальністю, оскільки у них проявляються емоції, почуття. Їх показання характеризуються яскравими фразами. Вони часто змінюють свої показання, головним чином, залежно від настрою, говорять неправду «без користі». Роздратовані, схильні до вибухових реакцій психопати іноді взагалі замикаються в собі та відмовляються давати показання. У ряді випадків в істеричних психопатів відзначається вибірковість обставин, що мають значення для справи. Факти малозначні, не пов´язані з подією злочину, вони засвоюють надійно, в той час як більш важливі та істотні запам´ятовуються ними однобічно та поверхнево.

На практиці часто трапляються параноїдальні психопати, які в ході досудового слідства розвивають бурхливу «діяльність», спрямовану на те, щоб уникнути відповідальності: вони закидають прокурора і суд скаргами, обвинувачуючи слідчого в незаконних методах ведення слідства, а свідків та потерпілих — у даванні завідомо неправдивих показань; вимагають проведення очних ставок, повторних експертиз, змінити запобіжний захід, закрити кримінальну справу під загрозою покінчити життя самогубством, вважаючи, що це найдієвіший захист захисту від обвинувачення.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 КПК України слідчий зобов´язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред´явлення йому обвинувачення. Однак глухі, сліпі, глухонімі, особи з психічними вадами не встигають у такому випадку усвідомити суть пред´явленого їм обвинувачення, особливо коли обсяг обвинувачення великий. У таких випадках обвинувачений губиться, погоджується зі всіма пунктами обвинувачення, дає неправдоподібні показання. Тому рекомендується допитувати таких осіб саме через добу після пред´явлення їм обвинувачення.

Допитувати глухих, німих, глухонімих, психічно хворих осіб необхідно у всіх випадках вдень, оскільки ввечері емоційний стан таких обвинувачених несприятливий для відтворення обставин справи. У більшості таких осіб до кінця дня підвищується навіюваність, знижується здатність чітко висловлювати свої думки та оформляти їх у міміку та жести. Допит таких обвинувачених в нічний час може бути проведений тільки у невідкладних випадках.

Згідно з ст. 144 КПК України пред´явлення обвинувачення у справах глухих і німих відбуваються за участю захисника, а також особи, яка розуміє їх знаки. Перекладач переводить все сказане слідчим на жесто-мімічну мову, а міміку та жести глухонімих — на звичайну розмовну мову. Слідчому необхідно знати, що глухонімі обвинувачені володіють різними здібностями розуміти перекладача. Добре вивчені глухонімі розуміють перекладача, «читаючи по губах», інші — передають свої думки за допомогою жесто-мімічних знаків, треті — володіють дактильною (ручною) абеткою. Тому в таких допитуваних важливо з´ясувати, якою мовою вони краще володіють.

Слід мати на увазі, що кількість жестів не йде в жодне порівняння з багатством розмовної мови. Глухонімі не можуть, наприклад, жестами і мімікою передати імена та прізвища свідків, потерпілих, слова, що позначають спеціальні терміни в різних галузях знань. Жесто-мімічна мова не знає морфології, а тому неможливо вимагати від перекладача дослівного перекладу. Вона передбачає скорочення та стилістичну обробку сказаного. Натомість дактильна мова підпорядковується усім правилам орфографії.

Для того, щоб перекладач і допитуваний правильно зрозуміли один одного, в ході допиту потрібно дотримуватись наступних правил:

1) у кабінеті слідчого під час допиту осіб з фізичними та психічними вадами, ніхто, крім посадової особи, що веде допит, захисника, перекладача, педагога, спеціаліста не повинен бути присутній;

2) ніщо не повинно відволікати їхню увагу, тому предмета та речі (ножі, вогнепальна зброя, речові докази), що створюють у допитуваного непотрібне зорове чи слухове збудження, слід забрати з кабінету. При допиті сліпих необхідно виключити сторонні джерела звуку (стаціонарний, мобільний телефони, телевізор, радіо, зачинити вікна), які розсіюють увагу та знижують ефективність мисленої діяльності;

3) світло (природне та штучне) повинно падати на обличчя, руки допитуваного та обвинуваченого, щоб вони могли добре бачити артикуляцію, міміку та жести. Під час допиту вони не повинні курити, тримати в роті та в руках сторонні предмети. Допитуваний і перекладач мають знаходитись на відстані одного-двох метрів один від одного. Це забезпечить точність і повноту показань, одержаних за допомогою дактильної мови;

4) незрозумілі слова, фрази, спеціальні терміни, абстрактні поняття необхідно повторювати двічі, якщо ж вони погано сприймаються, то слід написати їх, щоб допитуваний зміг прочитати їх;

5) робити паузи, перерви, оскільки переклад міміки та жестів, як і дактильної мови, швидко втомлює зір, пригальмовує вольові та мислені процеси, що знижує якість перекладу.

При допиті свідків, потерпілих, обвинувачених, що страждають заїканням, слід враховувати, що ці особи недостатньо активні у вільній розповіді. Їхня мова малопереконлива, монотонна, відповіді незрозумілі. Такі допитувані спочатку проговорюють про себе відповідь, а потім вимовляють її вслух. Захищаючись від обвинувачення, вони зосереджуються не на тому, як логічно обґрунтувати свою версію, а на тому, як легше висловити свою думку. Тому слідчий повинен бути особливо терплячим.