Міжнародні економічні відносини

Фінансові методи торговельної політики

Розглянуті вище методи протекціонізму здебільшого призначені для обмеження імпорту. Для стимулювання експорту у практиці міжнародної торгівлі використовуються фінансові методи, значна частина яких базується на прямому чи непрямому гарантуванні та субсидуванні урядом національних експортерів. У наш час застосування фінансових методів значною мірою обмежене, оскільки багатосторонні домовленості у рамках ВТО вважають їх засобом недобросовісної конкуренції на ринку. Проте більшість країн світу, незважаючи на це, використовують різноманітні форми фінансування, яке здійснюється через ускладнені схеми. Тим самим вони добиваються зниження вартості експортних товарів і підвищення внаслідок цього їх конкурентоспроможності на світовому ринку. До джерел фінансування експорту належать такі:

—державний бюджет;

—навколоурядові установи (банки, фонди, спілки);

—приватні експортери;

—банки, які обслуговують приватних експортерів.

Відмінність фінансових методів торговельної політики від звичайного фінансування та кредитування експортно-імпортних операцій полягає в такому: фінансування експорту як метод зовнішньоторговельної політики має на меті дискримінацію іноземних компаній на користь національних виробників та експортерів, а звичайне фінансування та кредитування зовнішньоторговельних операцій — надання банками оборотного капіталу для здійснення конкретних зовнішньокомерційних угод.

Найпоширенішими фінансовими методами зовнішньоторговельної політики є такі:

—субсидування;

—експортне кредитування;

—демпінг.

Угода з субсидій та компенсаційних заходів (СКЗ), укладена в рамках Уругвайського раунду ГАТТ, визначає субсидію як "фінансовий внесок уряду та якого-небудь державного органу" і "пільгу, отриману у зв´язку з цим". Фінансовий внесок може включати безпосередню передачу коштів, потенційні прямі перекази (наприклад такі, як кредитні гарантії), не затребування урядом частини свого доходу, надання урядом товарів та послуг, крім інфраструктури урядові закупки товарів або іншу форму державної підтримки.

Субсидія — фінансова чи інша економічна підтримка у будь-якій формі, яка здійснюється урядом країн — учасниць зовнішньоторговельних операцій, і яка може надаватись індивідуально, окремій галузі, окремому регіону або невизначеній групі осіб (фізичних чи юридичних) автоматично на основі об´єктивних критеріїв. Основними ознаками субсидії є:

—використання бюджетних коштів для надання такої підтримки;

—вилучення в результаті її падіння економічної вигоди утримувачами субсидії.

З торгово-політичної точки зору застосування субсидій може бути пов´язане з певною дискримінацією, яка виявляється в тому, що виробники субсидованого товару можуть користуватись додатковими ресурсами і відповідно перевагами. З погляду зовнішнього ринку ситуація не відрізняється від умов збуту товарів за демпінговими цінами з тією лише різницею, що в умовах субсидування заниження ціни для виробника компенсується не за рахунок підвищення цін на іншому ринку, а за рахунок перерозподілу коштів через держбюджет. Конкуренти при цьому не мають доступу до таких ресурсів.

За оцінками МВФ, у 70—80-ті роки у країнах ОЕСР обсяг субсидій становив близько 1,5 % ВНП. Субсидування зазвичай концентрується в окремих секторах, в результаті державні субсидії дуже сильно впливають на міжнародну торгівлю деякими товарами. Традиційно найбільших масштабів субсидування набуває у торгівлі сільськогосподарськими товарами. Субсидії відрізняються великою різноманітністю з погляду механізмів здійснення підтримки, об´єктів субсидування та законності їх застосування згідно з Угодою СКЗ. Класифікацію субсидій наведено на рис. 1.5.7.

Класифікація субсидій

Рис. 1.5.7. Класифікація субсидій

Прямі субсидії — це безпосередні виплати експортеру або виробнику, обумовлені фактом здійснення експортної операції або виробництва товару. Вони дорівнюють різниці витрат експортера або виробника та отриманого ними доходу. У даному випадку — це безпосереднє дотування виробника (експортера) при його виході на зовнішній ринок. З початку 60-х років прямо субсидувались дороговартісні товари промислового експорту розвинених країн — судна, авіатехніка. Ці субсидії заборонено правилами ВТО.

Непрямі субсидії — це форма прихованого дотування експортерів або виробників за рахунок надання їм пільгового кредитування, податкових вилучень та пільг, повернення попередньо оплачених мит, пільгового страхування тощо. Ці субсидії можуть стосуватись і експортних, і імпортних товарів.

Перехресні субсидії — це дотування однієї галузі або сектору економіки за рахунок іншої галузі або сектору за допомогою заходів державного регулювання. Часто це здійснюється шляхом перерозподілу коштів між галузями через механізм цін. Наприклад, встановлення занижених тарифів на транспортування деяких категорій товарів, коли збитки, що виникають, покриваються за рахунок високих цін переведення інших товарів.

Субсидії можуть надаватись як виробникам товарів, конкуруючих з імпортом, так і виробникам товарів, які експортуються. Для виробників в обох випадках субсидія — це негативний податок, оскільки він не вираховується з їх прибутку, а навпаки, виплачується їм урядом.

Внутрішні субсидії — різні форми субсидування продуцентів товарів, конкуруючих з імпортом. Це найбільш замасковане субсидування.

Експортні субсидії — це бюджетні виплати національним експортерам, що дозволяє продавати товар іноземним покупцям за ціною, нижчою, ніж на внутрішньому ринку, і збільшувати тим самим експорт.

Субсидування затрат — це дотування використовуваних матеріалів, затрат на зарплату, проведення досліджень, створення та використання інфраструктури.

Субсидування товару (продукту) — прямі чи непрямі субсидії, які надаються залежно від обсягу виробництва чи експорту.

Субсидування споживання — наприклад, субсидування використання відходів або місцевої сировини та компонентів.

Субсидування перебудови структурного виробництва — наприклад, субсидії на скорочення площ під тією чи іншою сільськогосподарською культурою.

Субсидування окремих регіонів — наприклад, субсидії найбільш економічно відсталим в економічному та соціальному відношенні регіонам.

Найважливішою проблемою застосування субсидії є можливість дискримінації. Дискримінація відносно доступу до субсидії — основна передумова виникнення елементів недобросовісної конкуренції у міжнародній торгівлі, яка виявляється у можливості використання бюджетних ресурсів з метою підвищення конкурентоспроможності товару.

У сучасній практиці фактор дискримінації при наданні субсидії відбивається у понятті специфічних субсидій.

Специфічна субсидія — субсидія, яка надається субсидуючим органом у межах його компетенції лише окремим підприємствам чи галузям або групам підприємств. Основна ознака такої субсидії — відсутність об´єктивних критеріїв для забезпечення доступу до субсидії. Якщо ж доступ до субсидії може отримати невизначене коло осіб, які відповідають яким-небудь загальним об´єктивним критеріям або умовам, то така субсидія не є специфічною і компенсаційні заходи не застосовуються. Дія Угоди СКЗ поширюється тільки на специфічні субсидії.

Угода СКЗ визначає законність застосування субсидій та вказує, які субсидії мають бути заборонені, які дозволяються (тобто стосовно яких не можуть бути вжиті компенсаційні заходи) і які можуть використовуватись лише у тому випадку, якщо вони не завдають шкоди інтересам торгових кіл інших країн. Угода СКЗ встановлює три категорії субсидій:

1)"заборонені" субсидії" — якщо вони обумовлені показниками експортної діяльності або переважним використанням вітчизняних товарів перед імпортними. Стосовно таких субсидій передбачається спеціальний порядок врегулювання суперечок. Його основними рисами є: прискорений розгляд справи органом з розв´язку суперечок (ОРС) і безумовне скасування субсидій, визнаних "забороненими". Якщо це не буде зроблено у встановлений строк, країні, яка подала скаргу, дозволяється вжити компенсаційні заходи;

2)субсидії, "які дають підстави для вживання заходів" — якщо вони викликають негативні наслідки, а саме:

—шкоду національній економіці імпортуючої держави — члена ВТО;

—"зникнення" або ураження вигід, які прямо чи непрямо вилучаються державами-членами за ГАТТ-94;

—серйозну шкоду інтересам інших держав — членів ВТО. "Серйозну шкоду" може бути встановлено за наявності сукупності двох умов:

а) субсидія має своїм результатом:

—витискання або перешкоду імпорту подібних товарів на ринок країни, яка використовує субсидію;

—витискання або перешкоду експорту подібних товарів з однієї держави-члена на ринок третьої країни;

—значне зниження цін, цінову депресію, стримування цін або нереалізовані продажі подібних товарів в інші держави — члени ВТО;

—збільшення в масштабах світового ринку частки якогось окремого субсидованого товару порівняно із середньою часткою у попередні три роки. Це не стосується товарів, щодо яких застосовуються інші міжнародні домовленості;

б) частка субсидій у вартості товару перевищує 5 %. У таких випадках доводити, що субсидія не зачіпає інтересів інших учасників, повинна країна, яка надає субсидії. Цей критерій не застосовується до субсидій відносно цивільної авіатехніки.

Учасники Угоди СКЗ, інтереси яких порушені таким субсидуванням, можуть передати справу на розгляд ОРС. При підтвердженні факту завдання шкоди, країна, яка надає субсидую, повинна відкликати субсидію чи вжити заходи щодо усунення шкоди;

3) субсидії, "які не дають підстав для вживання заходів" — якщо вони не є специфічними та якщо не підпадають під одну з трьох таких категорій допомоги:

—допомога на науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи (до 75 % від їх вартості після початку виробництва, або до 50 % — до початку виробництва);

—допомога, яка надається у рамках програм регіонального розвитку;

—допомога, закликана сприяти адаптації наявного обладнання до нових екологічних вимог.

Якщо застосування таких субсидій негативно впливає на національну промисловість інших учасників Угоди СКЗ, останні можуть використовувати процедуру консультацій або звернутись в арбітраж.

Найбільше впливають на розвиток міжнародної торгівлі експортні субсидії. У додатку І до Угоди СКЗ представлені такі види експортних субсидій:

прямі урядові субсидії фірмам-експортерам або експортним галузям, які надаються залежно від обсягів експорту;

—субсидії у формі правил продажу валютної виручки, які надають вигоди експортерам (наприклад, застосування більш вигідних для окремих фірм фіксованих валютних курсів або більш сприятливих правил обов´язкового продажу валюти експортерами яких-небудь товарів, ніж при імпорті або інших зовнішньоторговельних операціях);

—застосування при транспортуванні експортних вантажів на території країни-експортера нижчих транспортних тарифів, ніж при транспортуванні аналогічних вантажів, призначених для внутрішнього ринку, за рахунок використання бюджетних коштів або встановлення урядом обов´язкових пільгових тарифів для транспортування експортних товарів;

—реалізація урядом або його органами проектів, які забезпечують виробникам експортних товарів отримання сировини, матеріалів та інших товарів і послуг, необхідних для виробництва експортних товарів, за цінами нижчими ніж ті, які формуються на ринках (продуценти експортних товарів мають можливість отримувати необхідні для їх виробництва елементи на більш сприятливих умовах, ніж іноземні конкуренти та продуценти аналогічної продукції для внутрішнього ринку);

—повне або часткове звільнення від прямих податків або соціальних обов´язкових для підприємств платежів, їх повернення або відстрочення уплати, які надаються експортерам у прямій залежності від розвитку експорту. Субсидія може бути реалізована і у вигляді більш сприятливих правил для розрахунку прямих податків для експортерів;

—звільнення експортних товарів від непрямих податків, які сплачуються при виробництві та реалізації товарів, використаних на стадіях виробництва сировини, напівфабрикатів та інших засобів виробництва для наступного їх застосування при виробництві експортних товарів. Інакше: субсидія може бути реалізована у вигляді звільнення від податків постачальників товарів для виробництва експортної продукції;

повне або часткове звільнення чи повернення імпортних мит, податків та інших платежів, які звичайно збираються при імпорті, для товарів, призначених для використання при виробництві експортних товарів;

надання урядом або спеціальними органами під контролем уряду гарантій стосовно експортних кредитів або страхування на випадок збільшення витрат виробництва чи валютних ризиків при здійсненні експортних операцій на умовах, більш сприятливих, ніж у звичайній комерційній практиці, коли оплата експортером таких послуг та гарантій не покриває фактичних витрат для їх реалізації, а різниця фінансується держбюджетом;

надання експортних кредитів на умовах, більш сприятливих, ніж це дозволяють фінансові ринки, з покриттям різниці за рахунок держбюджету або повне чи часткове покриття за рахунок бюджету витрат залучення експортних кредитів на фінансовому ринку. Такі субсидії можуть надаватись безпосередньо урядом або спеціальними органами, які перебувають під його контролем.

Наслідком надання експортних субсидій є розширення продажу товару на зовнішньому ринку при падінні цін на нього. Теоретично втрати від падіння цін і витрати на субсидію мають компенсуватися за рахунок зростання обсягу продажів. Тому остаточний ефект значною мірою буде залежати від еластичності попиту на товар на зовнішньому ринку за ціною — чим вона вище, тим більш вигідне субсидування.

Побічним ефектом експортного субсидування, якщо воно безпосередньо здійснюється залежно від показників експорту, може бути зростання цін на внутрішньому ринку, яке відбувається внаслідок переключення ресурсів товару із внутрішнього ринку на зовнішній.

Основне завдання експортних субсидій — розширення експортних ринків, збільшення збуту та штучне підвищення конкурентоспроможності експортних товарів, яке вирішується шляхом використання коштів національного бюджету. Таким чином, субсидування — це допомога експортним секторам шляхом перерозподілу коштів платників податку (населення та підприємства інших галузей) через держбюджет.

Для країни-експортера субсидування — це додаткові бюджетні витрати. У разі, якщо питома вага внутрішніх прямих податків (від непрямих податків експорт звільняється у більшості країн) у ціні товару більша, ніж розмір субсидій, то розширення збуту приведе навіть до збільшення бюджетних доходів. На практиці так буває рідко, оскільки це можливо лише при дуже маленькому розмірі субсидій відносно ціни товару і при дуже високій прибутковості його експорту.

Від субсидування завжди виграють продуценти експортних товарів та експортери; економіка країн завжди зазнає чистих втрат. Субсидування фактично означає продаж товарів іноземним покупцям нижче рівня фактичних затрат на їх виробництво у країні-експортері. У цьому сенсі вони являють собою відплив коштів з країни.

Країна-експортер може користуватись такими мотивами при наданні субсидій:

—надання додаткових вигід продуцентам та експортерам за рахунок деяких витрат для економіки країни у цілому. Основний тягар — на платниках податків і підприємствах галузей, які не пов´язані з виробництвом субсидованого товару;

—підтримка зайнятості в експортних галузях;

—стимулювання розвитку тих чи інших галузей з міркувань удосконалення структури економіки;

—витіснення іноземних конкурентів з ринку;

— розширення експорту як джерела іноземної валюти.

Надання експортних субсидій має дещо суперечливі наслідки, оскільки одночасно непрямо стимулює імпорт. Це пояснюється тим, що розширення експорту, яке відбувається завдяки субсидіям, сприяє припливу іноземної валюти і укріпленню курсу національної валюти, а отже, і підвищенню конкурентоспроможності іноземних товарів на внутрішньому ринку країни-експортера та її падінню для експортних товарів. В результаті зростає попит на імпорт. Таким чином, немає сенсу субсидувати експорт товарів, які є важливими джерелами валютних надходжень.

Економічні наслідки для країни-імпортера у цілому подібні до наслідків демпінгу. Споживачі субсидованих товарів мають можливість купувати їх за нижчими цінами. Отже, субсидування означає економічний виграш для країни-імпортера, який дістанеться споживачам субсидованого товару. Але продуценти товару у країні імпорту зазнають втрат за рахунок загострення цінової конкуренції та скорочення випуску товару. Номінальний виграш споживачів буде більшим, ніж програш виробників. Втрати виробників, як і при демпінгу, є важливим мотивом застосування обмежувальних заходів проти субсидованих товарів.

Внутрішнє субсидування товарів, які конкурують з імпортом, є інструментом зовнішньоторговельної політики, який обмежує імпорт та сприяє заміщенню імпортних товарів товарами, що виробляються всередині країни.

Економічний ефект виявляється у розширенні внутрішнього виробництва. Відмінність від ситуації з використанням імпортних мит або квот полягає у тому, що у разі використання внутрішніх субсидій не змінюються ціни на внутрішньому ринку субсидованого товару.

Економічні втрати рівномірно розподіляються на всіх споживачів і виробників, оскільки субсидія надається із держбюджету. Введення внутрішньої субсидії на товари, які конкурують з імпортом, викликає одразу декілька економічних ефектів:

1) розширяється внутрішнє виробництво даного товару за рахунок витіснення з внутрішнього ринку імпортних товарів та скорочення обсягу імпорту. Масштаби розширення виробництва пропорційні розміру субсидії у розрахунку на одиницю товару і еластичності виробництва за ціною. Теорія рекомендує встановлювати такий розмір субсидій, щоб він був дещо меншим різниці між ціною товару на внутрішньому ринку, яка могла б скластися у випадку повної відсутності імпорту, та фактичною ціною, яка склалася в результаті конкуренції з іноземними товарами. Така субсидія забезпечує поступове підвищення ефективності внутрішніх продуцентів товару, які будуть змушені знижувати витрати виробництва для того, щоб зберегти своє становище на ринку;

2) частину субсидії отримують ефективні підприємства, що сприяє розширенню виробництва. Ця частина приблизно дорівнює сумі добутку розміру субсидії та обсягу виробництва, який може існувати без субсидування (тобто успішно конкурувати з імпортом), та приблизно половині добутку величини субсидії у розрахунку на одиницю товару та обсягу виробництва, який забезпечується лише за рахунок субсидування (тобто це розмір зростання обсягу виробництва у разі введення субсидії або відповідно його падіння у випадку скасування субсидії);

3) відбувається штучне стимулювання неефективних підприємств та виробництв, які так чи інакше користуються субсидією. Ці витрати — це втрати економіки, а їх розмір приблизно дорівнює половині добутку розміру субсидії на одиницю товару та обсягу виробництва, який забезпечується лише за рахунок субсидування (тобто це розмір зростання обсягу виробництва у разі введення субсидії або відповідно його падіння у випадку її скасування).

Припинення субсидій призводить до зворотних ефектів. Споживачі виграють на економії бюджетних коштів. Розподіл втрат буде таким самим, але з протилежним значенням.

Усі ці міркування правильні за умови вільного переміщення капіталів, робочої сили та інших факторів виробництва між галузями. У протилежному випадку слід враховувати можливі втрати або вигоди, пов´язані зі зміною структури виробництва (наприклад, витрати на допомогу у зв´язку з безробіттям та створення нових виробництв, нових робочих місць).