Міжнародні економічні відносини

1.8.3. Особливості сучасного міжнародного руху капіталу

У міжнародний рух факторів виробництва великі зміни внесла Друга світова війна. Необхідність відбудови народного господарства багатьох передових на той час країн дала могутній поштовх розвитку практично усіх факторів виробництва.

Посилення державно-монополістичного процесу та інтернаціоналізація виробництва в повоєнний період значно вплинули на міжнародний рух капіталів. Лідером в цьому процесі стали США, зарубіжні активи яких за 1950—1985 pp. зросли більш ніж у 30 разів. В 50-60-х роках їх частка становила понад 50 % усіх закордонних прямих інвестицій. Основними імпортерами капіталу в цей час були країни Західної Європи та Японія.

На кінець 80-х років ситуація змінилася кардинально, про що свідчать дані табл. 1.8.2.

Таблиця 1.8.2. Обсяг прямих іноземних інвестицій, млрд. дол. США

Країна

Обсяг експорту

Обсяг імпорту

1985 р.

1990 р.

1985 р.

1990 р.

Загальний обсяг

53,7

202,8

33,4

114,9

США

13,2

36,4

19,0

25,9

Японія

6,5

48,0

0,6

1,8

ЄЕС

23,1

96,0

12,2

72,2

Франція

2,3

26,6

2,2

8,1

Німеччина

4.9

22,5

0,5

1,5

Великобританія

10,7

17,5

4,7

31,6

На передові позиції в іноземному інвестуванні вийшли країни ЄС, причому сукупний обсяг їх прямих інвестицій у 1990 р. більш ніж у 2,5 рази перевищував обсяг експорту прямих інвестицій США. Провідними інвесторами поряд із США стали Японія, Франція, Німеччина, Великобританія. На цих позиціях вони залишаються і наприкінці 90-х років.

Ще наприкінці 80-х років характерною особливістю світового господарства стало одночасне утворення у багатьох країнах як відносного надлишку капіталу, так і потреби залучення додаткових капіталів для розвитку нових галузей. Тому більшість держав виступають одночасно і експортерами, й імпортерами капіталу.

Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвестицій можна виділити групи країн:

а) які переважно вивозять (нетто-інвестори);

б) які приймають;

в) в яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до другої — Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої — решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ є дещо умовним, оскільки всі країни одночасно як приймають, так і експортують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капіталів є:

а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестування. До традиційних міжнародних інвесторів, наведених у табл. 1.8.2, додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд. дол. США (1,5-2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд. дол.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар´єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу останнім часом. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Держава сама стає інвестором за кордоном, підтримує і стимулює приватні інвестиції, контролює міграцію капіталів, через міжнародні організації створює сприятливі умови для діяльності своїх інвесторів за кордоном. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капіталів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни. Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпадом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою економічну незалежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, - позиковцями країн Заходу. В останні роки екссоціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвестиції на власних територіях.

Для залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки країни використовують різні методи, серед яких:

  • позикові стимули — встановлення прямих позикових пільг або зниження податку тощо;
  • фінансові методи — надання кредитів, субсидій, позик;
  • нефінансові методи — надання інформаційної допомоги, допомога в управлінні, створення спеціальних економічних зон тощо;

є) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

Транснаціональні банки — це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг. Їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя, про що свідчать такі дані: зовнішні активи банків США становлять 430 млрд. дол., Японії — 101 млрд. дол., Німеччини — 62 млрд. дол. США. Цікавою є статистика діяльності найбільших банків світу.

Найбільші банки має Японія, а з банків США лише один входить у двадцятку найбільших банків світу.

Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єдиного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) визначає ТНК як підприємство, яке об´єднує юридичні особи будь-яких організаційно-правових форм та видів діяльності в двох і більше країнах, яке здійснює послідовну політику та загальну стратегію через один або декілька центрів прийняття рішення. Вони є результатом інтернаціоналізації господарського життя. Наприкінці 80-х років у світі діяло близько 20 тис. ТНК, з них понад 600 найбільших мають річний обіг капіталу, що перевищує 1,0 млрд. дол. США. ТНК належить близько 90 % прямих зарубіжних інвестицій, 1/4 світового виробництва товарів, 1/2 світової торгівлі та валютних ресурсів. Сферами прикладання капіталів ТНК є як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються. У перших з них об´єктами прямого інвестування найчастіше є галузі обробної промисловості та сфера послуг, а в країнах, що розвиваються, — розроблення природних ресурсів, галузі, що заміщують імпорт, створення експортних баз.