Міжнародні економічні відносини

2.5.1. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються

Група країн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд. чол. Це дуже різні країни, в яких відбуваються складні соціально-економічні процеси. Визначальною тенденцією розвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їх диференціація і одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.

У 1950 р. найбільш "просунуті" в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 раза, а найбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця у рівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 раза, а нижньої групи — у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країн усередині груп.

Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав "третього" світу: перша група, що відділилася як результат так званого "нафтового буму", низка країн Перської затоки, а також "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс — це найбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М´янма тощо, всього — 48-50 країн.

Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.

Незважаючи на значну різноманітність країн, що розвиваються, їхніх характерних рис і особливостей, можна виділити ряд спільних ознак, що дає змогу розглядати ці країни як певну стійку спільність.

Такими ознаками переважно є:

  • багатоукладний характер економіки з різними формами власності, включаючи архаїчні (племінні, общинні);
  • високі темпи росту населення;
  • спеціалізація у міжнародному поділі праці переважно на виробництві сировини;
  • значна залежність від іноземного капіталу;

• вплив традиційних інститутів в економіці.

Тепер про ці риси детальніше.

Економіка країн, що розвиваються, базується на багатоукладній соціально-економічній структурі. У ряді країн існують як капіталістичний устрій, так і родоплемінні й патріархальні відносини. Суттєву роль в економіках країн, що розвиваються, відіграє держава і державний уклад.

Характеризуючи багатоукладний характер економік держав "третього" світу, необхідно зауважити, що більшість з них є селянськими країнами з переважанням сільськогосподарського виробництва. У сільському господарстві визначальним є дрібнотоварний уклад зі значною часткою патріархальних, натуральних відносин.

Приватнокапіталістичний уклад, який існує у країнах, що розвиваються, об´єднує різні форми капіталістичної власності. За рівнем розвитку приватнокапіталістичних відносин країни, що розвиваються, значно відрізняються одна від одної. У найрозвиненіших з них капіталізм, ринок стали повноцінною складовою економічної системи, досягли певного рівня зрілості. У групі найменш розвинених держав національний приватнокапіталістичний уклад знаходиться на стадії формування.

Специфіка розвитку національного приватнокапіталістичного укладу пов´язана з проблемами нагромадження (браком грошових коштів) та особливостями реалізації нагромаджених коштів. Ці кошти вкладаються у торгівлю (внутрішню та зовнішню), купівлю нерухомості, ремонт автомобілів, страхування, володіння таксі, бензоколонками тощо, тобто туди, де капітал швидше обертається. У виробництво капітал іде лише тоді, коли створюються сприятливі умови. Часто проблеми для національних інвесторів у країнах, що розвиваються, пов´язані ще й з тим, що основні позиції в економіці належать іноземному капіталу, який вкрай неохоче поступається своїми позиціями на користь місцевих підприємців.

Економічна залежність країн, що розвиваються, у світовій економіці має свої конкретні форми прояву. По-перше, країни цієї групи безпосередньо залежать від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках, а отже, від попиту на ці товари з боку їх основних споживачів. По-друге, в економіці більшості країн, що розвиваються, ключові позиції займає іноземний капітал. Економічна відсталість та економічна залежність — наслідок умов включення країн третього світу в систему світового поділу праці, що склалася в постколоніальний період. Постколоніальний поділ праці сформувався ще в попередні десятиліття, а сьогодні існує певною мірою як самостійний, автономний чинник світового господарства.

Процес відтворення у більшості країн, що розвиваються, відбувається переважно за рахунок зовнішніх фінансових джерел у формі кредитів, позик, субсидій. Дуже важливим його чинником є також імпорт іноземної техніки та технології, що природно спричиняє технологічну залежність країн, що розвиваються, від розвинених країн. Тип розширеного відтворення, властивий слаборозвиненим державам, переважно базується на споживчих потребах традиційної технології і є екстенсивним. За таких умов уряди країн змушені розширювати виробничий апарат, який складається з дрібних кустарних підприємств, для забезпечення зростання зайнятості за умов стрімкого збільшення резерву робочої сили.

Капіталізм, який виникає та розвивається у більшості країн "третього" світу, має периферійний характер. Це означає, що він відрізняється від капіталізму промислово розвинених держав не лише ступенем розвитку, але й, і це головне, моделлю способу виробництва та розподілу матеріальних благ. Капіталізм центрів виникав і розвивався на національному ґрунті як тривалий, органічний та взаємопов´язаний процес постійного нагромадження.

У країнах, де капіталізм почав розвиватися значно пізніше, він виникає та розвивається як імітаційна модель у результаті вливання іноземного капіталу, технологій та ідеологій. Тут відсутнє органічне взаємоув´язування розвитку елементів моделі. Імітація починається зі створення ринку, на якому привілейовані верстви населення можуть придбати все потрібне. А це майже завжди автоматично виключає з участі у ринку та прирікає на бідність значні верстви населення.

Нові технології, що впроваджують тут ТНК, переважно не є новітніми, проте є дорогими.

Периферійний капіталізм розвивається асинхронно, нерівномірно. Економічний прогрес і політична демократія розвиваються не паралельно, а часто, навпаки, відстають одне від одного. Деяким з країн, що розвиваються, вдається знайти оптимальну модель поєднання національної специфіки та привнесених ззовні складових економічної системи. У результаті цього формується органічніша економіка, що має внутрішні чинники економічного зростання.

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20-50 разів. Асигнування на соціальні потреби та добробут зазвичай становлять менш ніж 10 % загальних видатків у країнах Африки й Азії. У латиноамериканських державах цей показник дещо вищий. Майже половина усіх бідних світу мешкає у Південній Азії, частка якої у населенні планети становить 30 %. Найгірше становище з бідністю у регіоні в Індії, Бангладеші, М´янмі. На країни Тропічної Африки припадає 16 % бідних світу.

У країнах, що розвиваються, в останні десятиліття не спостерігалося ознак збільшення зайнятості на фоні швидкого зростання чисельності населення. У багатьох африканських країнах рівень офіційного безробіття перевищує 10 %, а у Нігерії — 50 %. У присахарських країнах показник міського безробіття піднявся з 10 % у середині 70-х років до майже 18 % на початок 90-х років. У латиноамериканських державах рівень безробіття коливається з 2,6 % у Мексиці до 22 % на Трінідаді і Тобаго. В Азії показник безробіття нижчий, ніж у зазначених регіонах, але загальна чисельність безробітних величезна. Лише в Індії вона у 1990 р. становила 34 млн. чол.

Перенаселення — це загальновідома проблема країн, що розвиваються. Темпи зростання народонаселення залишаються тут традиційно високими. За період з 1975 по 1995 р. кількість жителів цієї групи країн зросла в 1,4 раза, зокрема населення Африки зросло в 1,8 раза, Латинської Америки — в 1,5, Південної та Південно-Східної Азії — в 1,5 раза. У 1995 р. майже 60 % світового населення проживало в Азії, близько 12 % — в Африці, 8 % — у Латинській Америці. За умов загальної економічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних й економічних проблем країн, що розвиваються.