Міжнародні економічні відносини

2.7.2. Місце і роль країн з перехідними економіками в системі світового господарства

Місце перехідних економік у системі світового господарства визначає цілий ряд суперечливих факторів. З одного боку, це прагнення переважної більшості колишніх соціалістичних держав увійти в політичні, військові та економічні структури Заходу. З другого боку, об´єктивна реальність сучасного етапу розвитку цих країн зумовлює необхідність активної взаємної співпраці країн між собою. Йдеться про існуючу досі залежність більшості постсоціалістичних економік від російської паливно-сировинної бази, низьку конкурентоспроможність їхнього національного виробництва, близьке географічне розташування країн. Очевидно, що друга група факторів більшою мірою стосується регіону країн СНД. Своєю чергою, переорієнтація перехідних економік на західні (перш за все західноєвропейські) структури залежить від швидкості просування цих країн шляхом ринкових перетворень та рівня демократизації суспільного життя. Зрозуміло, що такі країни, як Польща, Угорщина, Чехія, Словенія мають реальний шанс стати складовим підрозділом європейської економічної інтеграції у найближчій перспективі. Значення тут має й цілеспрямована політика урядів країн Східної та Центральної Європи у цьому напрямі. Одним з перших її результатів стало помітне посилення зовнішньоекономічних зв´язків цих країн з Європейським Союзом. Нині не менше половини обороту зовнішньої торгівлі країн Східної та Центральної Європи припадає на ЄС. Пришвидшенню процесу переорієнтації сприяло укладення Європейським Союзом угод про асоційоване членство з Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Чехією у 1991 p., з Болгарією та Румунією — у 1993 р. У 1997 р. ЄС розпочав переговори про повне членство в Союзі з Польщею, Словенією, Угорщиною та Чехією й підготовчу роботу щодо прийняття в ЄС Болгарії, Румунії й Словаччини. Сьогодні у цьому процесі беруть участь і республіки Балтії. Естонія — серед перших кандидатів на входження в Європейський Союз. Латвія й Литва перебувають на стадії проведення підготовчої роботи.

Прогнозується, що в перші десять років XXI ст. приєднання найбільш просунутих постсоціалістичних країн, першою чергою країн Східної та Центральної Європи, до ЄС спричинить низку суперечливих наслідків. Позитивними серед них є, по-перше, сам факт входження економік зазначених країн у систему міжнародного європейського поділу праці, формування тут нових галузей спеціалізації, орієнтованих на світові ринки. По-друге, значним плюсом можна вважати поступове зростання якості продукції країн східно- та центральноєвропейського регіону до рівня західних стандартів, а отже, підвищення рівня добробуту населення цих країн. Важливе значення в цьому відіграватимуть майбутні дотації з боку Європейського Союзу новим державам-учасникам. Обсяг цих дотацій лише у період до 2000 р. мав становити 75 млрд. євро.

Проте вступ до ЄС країн Східної та Центральної Європи означає для них повну відміну усіх протекціоністських заходів для західних ринків. Водночас значною мірою втраченими будуть їхні сьогоднішні позиції на ринках країн СНД. Це вимагатиме від держав Східної та Центральної Європи подальшого поглиблення структурної перебудови їхніх національних економік, яка вже сьогодні є досить болісною. Наприклад, за деякими прогнозами, у Польщі з 1,5 млн. селянських господарств за умов ЄС вижити зможе лише 0,5 млн.

Якщо подальші інтеграційні перспективи розвитку країн Східної та Центральної Європи й держав Балтії можна вважати визначеними, то майбутні позиції країн СНД щодо входження в Західні економічні структури є досить непевними. Лише бажання країн та виголошення гасел про це їхніми урядами замало. Без подальшого реального цілеспрямованого ринкового реформування економік країн СНД будь-які кроки у напрямі європейської інтеграції будуть безплідними.

Визначення ролі країн з перехідними економіками у світовому господарстві вимагає врахування того факту, що для розвинених західних країн і нових індустріальних держав досить привабливими є ринки, що з´являються у результаті трансформації економік країн другого світу з їх відносно дешевою але кваліфікованою робочою силою, наявною ресурсною базою, чималим внутрішнім ринком з ненасиченим попитом. Це зумовлює достатньо великі обсяги іноземних інвестицій, спрямовані у регіон постсоціалістичних країн. Очевидно, що більш значні інвестиційні потоки спрямовані в країни з більш реформованими економіками, або ж туди, де є значні запаси корисних копалин, перш за все, паливно-енергетичних. Так, загальний обсяг лише прямих іноземних інвестицій в країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Угорщина) за 1989—1997 pp. становить 40 млрд. дол. США. З цього приводу вже згадувалася Естонія, яка є одним з лідерів серед пострадянських держава за обсягами іноземних капіталовкладень. На перше ж місце за обсягом прямих іноземних інвестицій серед республік колишнього СРСР вийшов Казахстан. Обсяг прямих іноземних інвестицій тут у 1997 р. сягнув суми майже в 3 млрд. дол. США. Більше ніж 80 % усієї промисловості країни контролюють іноземні підприємці. Основні кошти тут спрямовані у нафтогазовий комплекс, перспективи розвитку якого оцінюються спеціалістами цієї галузі дуже високо.

Значні іноземні капіталовкладення було зроблено також у розробку нафтових родовищ Азербайджану (в 1997 р. — 1,8 млрд. дол. США, а всього заплановано вкласти 12 млрд. дол.). Перспективною є участь іноземних компаній у прокладанні великих магістральних газопроводів у Туркменістані, у будівництві підприємств у Киргизстані та Узбекистані. В інших країнах — членах СНД обсяги прямих іноземних інвестицій значно менші. В Україні їх сума на 1 липня 2000 р. становила приблизно 3,6 млрд. дол. США. Пояснює недостатню зацікавленість іноземних бізнесменів у підприємницькій діяльності в більшості країн колишнього СРСР низка негативних чинників, а саме: політична невизначеність, недоліки правової системи, відсутність гарантій безпеки для іноземних підприємців, корумпованість державних чиновників, підозріле ставлення до іноземних інвесторів, непередбачувана поведінка керівників підприємств тощо. Зазначені фактори, а також низький рівень життя переважної більшості населення в країнах з перехідними економіками, відсутність належної ринкової інфраструктури — це ті негативні складові, що стримують процес економічної експансії ринків більшості пострадянських держав і без подолання яких подальший поступальний розвиток цих держав суттєво ускладнюється.

Особливу актуальність цій проблемі надає той факт, що приплив іноземних інвестицій в економіку постсоціалістичних країн забезпечує їм доступ до нових технологій, а отже можливість модернізації економіки. Класичним прикладом, який це підтверджує, є приклад автомобільного альянсу німецького концерну "Фольксваген" і чеської компанії "Шкода", в якому німецька фірма має контролюючі позиції. Концерн "Фольксваген" прийшов на "Шкоду" у 1993 р. і почав проводити оновлення старої продукції. В результаті чеська компанія почала випускати абсолютно новий легковий автомобіль — "Шкода-Октавіа", який тепер добре продається на Заході майже за західними цінами. Концерн "Фольксваген" змусив постачальників фірми "Шкода" випускати комплектуючі відповідної якості. Уже в 1997 р. автомобілі "Шкода" на 70 % збиралися з деталей і вузлів, вироблених місцевими компаніями. їхня продукція і готові автомобілі "Шкода" становлять 16 % усього чеського експорту. Враховуючи цей досвід уряд Чехії збільшує кількість пільг для іноземних інвесторів, плануючи надання податкових пільг на весь період, поки ці інвестори приноситимуть у країну новітні технології.

Прямі іноземні капіталовкладення для перехідних економік — це також можливість оволодіння досвідом сучасної комерції та практикою новітнього менеджменту, тобто тими складовими реформування національних економік постоціалістичних країн, що можуть забезпечити їм належне місце у системі світового господарства.

Водночас із зазначеними вигодами та перевагами, що несе в собі процес відкриття національних ринків міжнародній економіці, потрібно вказати й на його проблемний аспект. Йдеться про уразливість ще несформованих національних господарств більшості постсоціалістичних країн для загальносвітових кризових явищ. Наслідки, зокрема, фінансової кризи 1998 р. досить яскраво ілюструють цей процес. Після загострення кризи в Азії розпочався відплив коштів іноземних інвесторів з усіх ринків, що розвиваються, латиноамериканського зокрема, а також з ринків країн Східної та Центральної Європи й Росії. Це спричинило суттєве загострення фінансових проблем у Чехії й Болгарії, призвело до обвалу російського рубля, потягнувши далі за собою виникнення значних проблем першою чергою у фінансово-грошовій сфері України, Казахстану, Киргизстану, Білорусі. Очевидно, ці негативні наслідки були б значно меншими, якби економічне становище згаданих вище держав було б більш стабільним. Отож, ще раз варто наголосити на тому, що лише послідовні ринкові реформи, економічне зростання, що базується на факторах довготермінової стабільності перехідних економік, можуть стати засадами подальшого поступального розвитку будь-якої з колишніх соціалістичний країн. Лише за таких умов процес світової глобалізації стане для країн з перехідними економіками стимулюючим чинником розвитку, а не фактором його гальмування.