Історія зарубіжної літератури XX століття

2. Роман "Запахи. Історія одного вбивства" П. Зюскінда - зразок німецької постмодерністської прози

Патрік Зюскінд належав до числа найпопулярніших письменників кінця XX століття. Однак нерідко його називають автором лише одного роману - "Парфуми".

Патрік Зюскінд народився у 1949 році у містечку Амбах, розташованому поблизу Штанбергського озера у ФРН. Вивчав у Мюнхенському університеті середньовічну та нову історію, водночас маючи посаду у відділі патентів і договорів фірми "Сіменс", у концтаборі "Летючий голландець", тренером з настільного тенісу. Виконуючи певні обов´язки, він писав твори, атестовані ним як "короткі неопублі-коеані прозові уривки та довгі непоставлені сценарії". "Я розважався виготовленням описів, котрі через відшліфований стиль з небажанням відхилялися телевізійними редакторами", - іронічно зауважував письменник у єдиному написаному ним уривку автобіографії. Він ніколи не студіював філософії чи філології, а тому, очевидно, вписався у літературу якимись іншими своїми якостями.

Першим твором Патріка Зюскінда, що потрапив до читача, стала написана 1980 року і видана 1984 року моноп´єса "Контрабас", яку німецький критик Дітер Шнабель назвав "меланхолійним твором для одного контрабаса". Виявилося, що прозаїк якось непомітно вчинив певний переворот, поставивши на головний театральний кін героя, одвіку позбавленого права виражати себе в мистецтві повно та без будь-яких обмежень.

У 1985 році був надрукований "тремтливо прекрасний романтичний детектив" - "Парфуми", в якому простежено зацікавленість автора способами виживання мистецтва під час розпаду та вивітрювання міфічних загальнолюдських цінностей. 1987 року вийшов у світ повість "Голубка", в якій "майже немає дії, але вона впливала на людину як буревій".

1991 рік - "Повість про пана Зоммера". Провідні теми - інфантилізм та спустошення: перша - обмежувала маргінальність героя парадигмою дитячої неслухняності, друга - констатувала невтішну марноту шукань хоч якоїсь опори, а одночасно і те, що за подібними пошуками філософського каменя залишалося випалене поле, вкрите уламками колишніх абсолютів. Маргінал пан Зоммер виявився людиною, котра безуспішно намагалася зловити себе за хвіст із втрачених літ, сподіваючись, що це могло б сприяти поверненню до далекого і щасливого часу свого існування. Про це свідчила навіть сама характеристика пана Зоммера. Невідомо, хто він і звідки з´явився; усе його свідоме життя схоже на безкінечну і безцільну гонитву за механічним зайцем; у цьому нескінченному русі зачарованим колом він допомагав собі палицею, яку оповідач порівнював з третьою ногою; у його порожньому рюкзаку калаталися тільки бутерброд та гумовий плащ для захисту від зливи.

Цей дорослий і навіть підстаркуватий інфант перетинав свій життєвий курс оповідача ще кілька разів, і на кожному з подібних екзистенційних перехресть відкривалися дедалі нові риси старості. Образ головного героя закономірно еволюціонував: Зю-скінд прийшов до героя, котрий відокремив себе від світу монастирською стіною сподіваної недоторканості. Пан Зоммер загинув через прагнення спокою. Внутрішній світ людини, очевидно, спорожнів настільки, що з його середини навіть не з´явилися сморідні тумани, які спонукали хоча б до зловмисного та ремісницького мистецтва.

Розпад Зюскіндової парадигми письма вивершилася у збірнику "Три оказії та одне спостереження" (1995 р.), де він вималював чимало лейтмотивів. Так, у новелі "Потяг до глибини" лейтмотивною стала тема мистецтва та його творця: героїню, художницю із Штуттгарта, збив з пантелику невідомий критик, який не побачив у її витворах глибини. У відчайдушних пошуках незнаної та незрозумілої їй глибини вона прийшла до заперечення власного мистецтва, вбила себе - і той самий критик знайшов у неї "нещадний потяг до глибини". У цьому творі мистецтво знову нещадно і цілковито забрало людину в полон.

В оповіданні "Битва" на поверхню вийшла традиційна для Патріка Зюскінда ситуація поразки в перемозі. Шахіст Жан, ремісник від гри, переміг якогось молодика "з блідим обличчям і фанатичними темними очима". Але великих радощів цей виграш йому не приніс, навпаки, обернувся брудною плямою цілковитої поразки. Відбулося неймовірне: Жан бажав успіху своєму супротивникові, оскільки так втомився від нескінченних перемог над усіма, що після програшу пішов би одразу подалі від глядачів, яких він назвав "заздрісними бандитами". Глядач постав тут як вічний і трагічний опонент митця, від якого творцеві будь-якого рангу слід тікати, усією душею прагнучи спокою.

У цьому збірнику тема спокою стала ключовим елементом майже в кожній новелі. Так, у новелі "Заповіт метра Мюссара" головним героєм був відкривач жахливої істини: земля сховала себе у стулках величезної мушлі. Для самого метра відкриття цього псевдозакону стало тією панацеєю, що нагородила його омріяним спокоєм.

Логічним у фіналі збірки - "спостереження", найменоване "Amnesie in Lit-teris", у якому оповідача, майже остаточно злитого з самим П. Зюскіндом, засмоктав водограй літературного забування. У спробах згадати прочитане він наштовхнувся на мур пустки: письмо, що ніколи не з´являлося у текстах письменника, несподівано заперечило себе. Людина у річищі метафор видалося загубленою у безмежній та позбавленій вказівників бібліотеці - бібліотеці, сконструйованій з ефемерного матеріалу забуття.

Патрік Зюскінд, який видав у співавторстві з Гельмутом Дітлем свій останній на сьогодні твір "Россіні, або Вбивче питання, хто з ким спав" (1997), повернувся до немовби забутої форми сценарію, з якої він починав, тим стверджуючи самоповторення та замикаючи біг своєї творчості в жорстку оправу всеохоплюючої літературної амнезії.

Особливості творчого методу Патріка Зюскінда:

1) розвінчування модерністського міфу про можливості митця перетворювати своєю творчістю світ;

2) вибудовування свого ілюзорного світу відповідно до власного уявлення про ідеал;

3) засвідчення двозначної ролі мистецтва у людському житті. Воно животворне, але може набувати руйнівної сили;

4) створення власного міфу про мистецтво, головні ідеї якого такі:

o творчий геній - з самого початку зло, бо перебував не в гармонії зі світом, а виникає всупереч світові як опозиція до нього;

o шлях мистецтва - антигуманний, бо творчий пошук і творчі досягнення не мали нічого спільного з моральністю, яка здавна використовувалися владою, що з її допомогою стримувала руйнівні інстинкти натовпу;

o крах генія у світі спричинений принциповою неможливістю поєднати поза-особистісну досконалість і свою внутрішню недосконалість нездатністю, незважаючи на всі хитрощі, самому стати джерелом досконалості, привласнити її собі і змінити світ, наповнивши його гармонією;

o у центрі - митець, який прагнув перетворити недосконалий світ і недосконале "Я", навіть здобувши перемогу й отримавши владу, виявився нездатний дати раду інертному опору світу.

5) герої у П. Зюскінда - герої-маргінали, які перебували "по той бік" етичних обмежень і заборон, тих основоположних принципів, на яких ґрунтувало буття індивіда в суспільстві. В свою чергу, маргінальність як поняття - це специфічна опозиція індивіда до загальноприйнятих норм соціально-культурного життя;

6) події у творах відбувалися не в тій художній реальності, що для свого розуміння вимагала співвіднесення з реальністю емпіричного, а на певному ілюзорному просторі культури, який отримав статус надреальності.

На сьогодні у науково-методичних посібниках майже відсутній критичний аналіз творчості Патріка Зюскінда. Хоча з´явилися деякі зауваження вчених-науковців стосовно творчості митця та його роману "Запахи. Історія одного вбивці".

Так, на думку Є. Венгерової, однієї з перекладачів творів письменника, "роман "Парфуми" звучав як пересторога про злочин, який полягав у розриві людини з природою, у безсоромному та безжальному насиллі над нею... у забутті заповідей.... у самовдоволеному та ненаситному марнославстві володіння.... Воістину, все зло світу витікало з одного джерела, і це джерело був вакуум людської любові до Бога та ближнього". На її думку, "метафорами такого масштабу, як у Зюскінда, в ні-мецькомоеній прозі XX століття могли похвалитися хіба що Т. Манн або Г. Гессе ("Гра в бісер")". Критик слушно відзначила, що у фундамент твору закладено "метафору запаху як універсального, підсвідомого, всеосяжного зв´язку між людьми".

Г. Аполлінер писав: "Оволодіння досконалістю вимагало знищення життя, парфуми (мистецтво) так і залишилися маскою, чимось зовнішнім щодо митця, ні на крок не наближаючи його до розуміння самого себе, не рятуючи від смердючих туманів, які виявилися не маскою, а "власним запахом" Гренуя. Сюжет роману завершився знищенням серед цвинтарного смороду мистецтва (парфумів) і митця (парфумера Гренуя)".

Д. Затонський писав про роман наступне: "Розгорнувши історію парфумера, Зюскінд вийшов "не в широкий світ, а до широких лаштунків. Єдине, що йому імпонувало, - це іронія. Тобто романна ситуація від початку до кінця сконструйована і розгорталося не у просторі реального світу, а у просторі сцени".

"Те, що описав Зюскінд, можна не тільки впізнати за запахом, відчути на смак, побачити і почути. Це художник, який вмів представити життя вбоге і зникле в його великому внутрішньому драматизмі" - відгуки газети "Tages - Anzeiger", Цюрих.

Редактори цієї газети відгукнулися і про повість "Голубка": "В "Голубці" майже не було ніякої дії, але вона діяла на людину як буря, рідкий шедевр сучасної прози, захоплююча, психологічна вишукана повість... за своїм художнім рівнем належала до великих зразків європейської новелістики".

У 1985 р. П. Зюскінд, до цього маловідомий німецький автор, видав у Цюриху роман "Запахи. Історія одного вбивці". Книга мала грандіозний успіх, що можна зрівняти лише з тим, який випав на долю іншої німецької книги - "На Західному фронті без змін" Е. М. Ремарка. Твір називали "тремтливо прекрасним романтичним детективом" і "романом, що відверто духмянів успіхом". Роман письменника був перекладений іншими мовами і 5 років не випадав зі списків бестселерів. Цей твір не про злочин, адже у ньому не було ні детективної інтриги, ні традиційних для цього жанру пошуків злочинця (він відомий читачеві), та й фінал твору аж ніяк не детективний. Якщо це історичний роман, присвячений відомому парфумерові XVIII ст., то як сприймати ті дивовижні метаморфози, що відбувалися протягом твору із парфумером і його творінням - фантастичним ароматом, що підкорив натовп? Може, це різновид маслітератури, що нині вироблялися із суміші історії, фантастики та детективу? Але версію спростовували складні філософські проблеми, що стали стрижнем твору.

Один з перекладачів роману слушно відзначав, що у фундамент твору закладено "метафору запаху як універсального підсвідомого, всеосяжного зв ´язку між людьми".

Здавалося, що за дивний різновид мистецтва - парфумерія: царина, де витвір за лічені години розвалюється на ефемерні атомарні залишки, а майстер, який виготовляв парфуми, приречений усе життя комбінувати для чиїхось пахов шедеври.

XVIII ст., в якому, з волі авторів "Запахів" розгортається загадковий сюжет роману, виявилось для сторіччя XX цікавішим не особистостями філософів-енциклопедистів, що заклали основи сучасного раціоналістичного світосприйняття, а постатями маргіналів типу Маркіза де Сада, що ілюстрували б