Тірсо де Моліна увійшов в історію світової літератури як засновник "вічного образу" дон Жуана та майстер "комедії ситуацій". Остання являє собою жанровий різновид комедії, побудований на несподіваному повороті сюжетної лінії, інтризі чи непередбачуваному збігу обставин.

Життя драматурга Габріеля Тельєса (1584—1648), який писав під псевдонімом Тірсо де Моліна, маловідоме. У світлі документів, знайдених у XX столітті, припускаємо, що він, напевно, походив із родини ремісників або найманих робочих, які мешкали у містечках Гвадалахари — Моліні та Таравільє, хоча існує і фантастична версія, начебто поет — позашлюбний син дона Тельєса Хірона, герцога Осуни. У 1600 році Габріель Тельєс був пострижений у монахи ордену мерседаріїв, які займалися викупом іспанців, що потрапили до алжирського полону.

З 1605 року, коли Тірсо познайомився із Лопе де Вегою, почав свою драматургічну діяльність. Паралельно з духовною кар´єрою (протягом 1616—1618 рр.— проповідник у Санто Домінго на Гаїті, після повернення — командор мерседаріїв у Прухильйо) розвивалася світська театральна діяльність Тірсо у Толедо та Мадриді.

У 1621 році Тірсо вдалося надрукувати "Толедські вілли", книгу, побудовану за зразком до "Декамерона" як збірник бесід (вілла в перекладі "день"). У "Толедських віллах" Тірсо де Моліна викладає свої погляди на літературу та драматургію, захищає творчість Лопе де Веги. До збірки було включено комедію "Присоромлений у палаці", оповідання "Три осміяних чоловіки" та інші твори.

Разом з тим над драматургом нависла загроза. У 1624 році на нього було заведено справу, а у 1625 році було підготовлено рішення заборонити Тірсо писати світські твори і "сослать его в отдалённейший монастырь ордена" через скандал, викликаний комедіями, які він писав у світському тоні, збуджуючи дурні нахили та надаючи аморальних прикладів тощо.

Для Тірсо настала пора блукань, але він все ж таки просувався орденською ієрархією і писав п´єси — злі та опозиційні. Окрім книги "Розважальне повчання" (1639), яка у більш благочестивому дусі продовжувала "Толедські вілли", протягом 1627—1636 років виходять друком 5 частин "Комедій маестро Тірсо де Моліни", нібито підготовлених небожем поета. Найсміливіші драми вимагали особливої обережності. Наприклад, "Севільський бешкетник" був відданий на волю безвідповідальних піратських видавців, що друкували його спочатку у "Другій частині комедій Лопе де Веги і різних авторів" (1630), а потім під іменем Кальдерона.

Тірсо де Моліна уже в деяких комедіях та фарсових релігійних драмах 1610-х років, які поклали початок маньєристській та бароковій тенденції в іспанському театрі, у 30-тих і 40-х роках не йшов шляхом Кальдерона і театру бароко, а в основному зберігав ренесансну художню структуру і ренесансний склад драми.

Смерть драматурга у глухому Альмасанському монастирі, яка збіглася із черговою смугою гонінь проти театру, була оповита мовчанням.

Серед історичних драм, авторство яких доведено і не викликає сумніву, Тірсо належать "Антона Гарсія" (1623) і "В женщине благоразумие" (1630).

"Антона Гарсія" поряд із "Фуенте Овехуною" входить до складу народно-революційних драм іспанського "золотого віку".

Комедії Тірсо зберігають ті особливості, які вже не сприймалися у театрі Лопе де Веги, включаючи мовні і стилістичні риси, пов´язані із зверненням до народної аудиторії, проте у частині з цих комедій змінюється аспект зображення позитивних героїв та почуття кохання.

У літературі Відродження, нагадаємо, утверджувалася всемогутність кохання. Кохання було атрибутом гармонійної людини, підносило її індивідуальність, виховувало здатність цінувати взаємність і свободу почуттів, навчало сприймати прекрасне.

У Тірсо кохання зображується дещо інакше. Хоча герої, а найчастіше героїні комедій Тірсо, заради кохання здійснюють карколомні вчинки, у всьому вони керуються не лише почуттями, але іноді (більшою мірою, ніж це допускала ренесансна норма поведінки позитивних героїв) побутовими принципами (шлюб), матеріальними інтересами (посаг), а також свого роду азартними іграми (намагання подолати перешкоди, випередити інших тощо). Це можна пояснити умовами реального життя. Кохання у комедіях Тірсо рідко коли приводить до такого духовного перевороту, як у героїв справді ренесансних творів.

Перу Тірсо належить широко відома і на сьогодні комедія "Благочестива Марта" (1615, видана 1635). її трактували як шарж на любовну історію Лопе і Марти де Наварес і одночасно як комедію про лицемірство, яка передувала "Тартюфу".

Драма про Дон Жуана. (іспанською — дон Хуан) написана, найімовірніше, на початку 1620-років, не увійшла до книг, виданих Тірсоу але збереглася у двох друкованих варіантах. Більш рання версія — "Севільський бешкетник, або Кам´яний гість"— вперше була надрукована у 1630 році під ім´ям Тірсо, але у збірнику п´єс Лопе та інших авторів. Скорочена версія, яка залишалася до 1878 року майже невідомою (і не перекладалася російською мовою),— була надрукована близько 1660 року, на цей раз під іменем Кальдерона. Вона мала назву "Довгий строк ви мені даєте!". Не можна з упевненістю стверджувати, що хоча б одна із цих версій являє собою первісний варіант (редакцію) твору, адже його втрачено.

"Севільський баламут, або Кам´яний гість". Дон Хуан, син придворного улюбленця, почувається безкарним і відверто зізнається в цьому своєму слузі Катал іону, який намагається дещо приборкати норов свого пана. Крім того, дон Хуан вважає, що людина має достатньо часу для того, щоб встигнути покаятися, замолити свої гріхи. Тричі він гнівить Бога своїми вчинками. Поява кам´яної статуї сприймається ним як найвища божественна кара за розпусту. Кам´яна статуя уособлює два плани п´єси: соціально-політичний (критика фаворитизму) і філософсько-релігійний (людина перед Богом). З одного боку, розпусного баламута судить небо, з іншого — суспільство.

До короля приходять знеславлені родичі і вимагають привселюдно засудити "баламута": король змушений засудити дона Хуана, виступивши таким чином проти інших палацових улюбленців.

Викривальний пафос п´єси вимагав від драматурга неабиякої відваги, адже подібне трактування драматичного конфлікту загрожувало існуванню непорушних законів, за якими жили тогочасні аристократи.

Новаторство Тірсо де Моліна полягає в тому, що він першим подав у літературі образ Дон Жуана, що набув рис "вічного образу". Пригадаємо, "вічні образи" — це літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби; містять у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття. Виникаючи на конкретному історичному підґрунті, вони концентрують в собі вічні пошуки людини своєї першосутно-сті, свого призначення, закарбовують істотні риси людської природи.

Після Тірсо де Моліна до образу Дон Жуана зверталися Джільберто, Мольєр, К. Гольдоні, Гофман, Байрон, П. Меріме, О.Пушкін, Леся Українка, композитори Моцарт, Даргомижський, Штраус, проте саме образ дон Жуана, створений Тірсо де Моліна, був найбільшою мірою наближеним до релігійної ідеї численних легенд про розпусника, в характері якого поєднувалися містичний еротизм, зневага до людей, зрештою, відчай.