Історія зарубіжної літератури XVII - XVIII століття

1. Життєвий шлях Мольєра, витоки його творчості

Ім´я Мольєра відоме, мабуть, кожному і, безперечно, усьому світу. Про нього говорили, писали, починаючи із XVII століття, не згасає інтерес до його генія і донині, на початку НІ тисячоліття.

Про самого Мольєра достовірних фактів небагато. "Небачена річ! Дорожній сундук з рукописами, чернетками та листами Мольєра зник через байдужість нащадків. Можливо, його знищили, а можливо, він ще спочиває під покровом пилу й павутиння на якомусь горищі у Ільде-Франс. Не збереглося жодного будинку, де жив Мольєр, навіть того живописного будинку, в якому він народився. Врешті-решт, від Мольєра залишилося лише дві розписки... та Його п´єси, у яких він, звичайно, сказав усе найважливіше про себе. Віхи його життя позначені контрактами, квитанціями, а також "Регістром" Лагранжа, куди останній день у день відповідально заносив події, що мали місце у трупі", пише сучасний французький дослідник Жорж Борданов.

За спогадами сучасників, зовні Мольєр був не дуже привабливим. У нього була велика голова на короткій шиї, маленькі, широко посаджені очі, товстий плоский ніс, великий рот і чорні густі брови. Статуру він мав міцну, але ноги були закороткі для його ваги і великого зросту. Актори зазначали, що в нього був надто швидкий темп мовлення, глухий голос і не завжди правильна артикуляція, що нерідко призводила до гикавки. Через це Мольєр не міг грати трагічні ролі, ролі коханців. 1 все ж акторський його діапазон був досить широкий. Він грав слуг, смішних буржуа, придворних блазнів, ревнивих чоловіків тощо. Усе це характерно-комічні ролі, у виконанні яких прагнув досягти правдивого зображення почуттів, думок і вчинків персонажів.

Як режисер Мольєр, за спогадами сучасників — членів його трупи, був дуже запальним і нетерплячим. Втім його гнів та гарячковість усі сприймали як належне і не ображалися. Він не вмів бути спокійним, бо театр завжди вимагав від нього напруження. "Він віддавався сцені всім серцем, бо тільки там він і жив", — писав про Мольєра М. Булгаков у книзі "Життя пана де Мольєра".

Жан Батіст Поклен — великий французький драматург, театральний діяч, відомий всьому світові під сценічним ім´ям Мольєр,— народився 13 січня 1622 року (15 січня його охрестили) в Парижі і повинен був успадкувати професію свого батька, придворного шпалерника.

Коли хлопчику було десять років, померла його мати, батько одружився вдруге і незабаром в родині з´явилося двоє дівчат, сестер Жана-Батіста.

Спираючись на розповідь Гримере, першого біографа Мольєра, дід майбутнього драматурга по материнській лінії частенько водив онука до Бургундського готелю на вистави трагедій, трагікомедій, і можна припустити, що зачарований Жан-Батіст мріяв бути схожим на кумира парижан. Але ця професія вважалась однією з найнікчемніших. Актори були прокляті церквою, їх не дозволяли ховати на кладовищі, якщо перед смертю вони не відмовилися від свого заняття. Згодом, коли Мольєр став найуславленішим письменником свого часу, Французька Академія запропонувала йому стати академіком, але за умови, що він залишить театральну діяльність. Мольєр залишився актором і керівником свого театру, тому двері Академії для нього назавжди залишилися зачиненими.

Відчуваючи глибоку відразу до справи свого батька, Жан-Батіст у віці 14 років був відправлений навчатися до Клермонської колегії, отримавши попередньо примітивну освіту у приходській школі. У родині Покленів були не кращі часи: померла друга дружина батька, він мав самотужки виховувати шістьох дітей.

У Клермонській колегії на той час навчалися вихідці із заможних, аристократичних родин. Поклей навчався разом із представниками королівської родини.

Закінчивши колегію, Жан-Батіст захопився театральним мистецтвом. Переконавши батька у тому, що його цікавить юриспруденція, юнак з нестримним запалом віддавався своєму захопленню. На початку січня 1643 року Жан-Батіст, нарешті, відкрив батькові таємницю і повідомив, що вибирає професію актора. Батько змусив сина відмовитися від звання придворного шпалерника і Жан-Батіст, жодною мірою не шкодуючи, зробив це.

Юнак оселився в будинку Бежарів. Родина Бежар була незвичайною тим, що всі її представники були охоплені спільною пристрастю — любов´ю до театру. Професіональною та прекрасною акторкою у цій родині була Мадлена, інші діти були аматорами. Дослідники біографії драматурга схиляються до думки, що Мадлену та Поклена пов´язувало не лише мистецтво.

30 червня 1643 року у присутності адвоката між членами родини Бежар, По-кленом та акторами-аматорами був укладений договір про заснування театру, названого "Блискучим" (всі ті, хто входили до його складу називали себе "Дітьми Родини").

З моменту заснування театру Жан-Батіст Поклен перестав існувати, а замість нього у світі з´явився Жан-Батіст Мольєр. М. Булгаков пояснює виникнення цього імені: "Некоторые говорят, что Поклен воспользовался бродячим в театральных и музыкальных кругах псевдонимом, другие— что Жан-Батист назвался Мольером по имени какой-то местности... Кто говорит, что он взял эту фамилию у одного писателя, скончавшегося в 1623 году".

"Блискучий театр" слави не нажив, а натомість нажив боргів. Більшість із них довелося до кінця життя сплачувати саме Мольєрові. Навесні 1646 року Блискучий театр припинив своє існування.

На деякий час відомості про Мольєра загубилися. Його місцеперебування було невідомим. Влітку 1647 року сліди актора разом з колишніми учасниками Блискучого театру були знайдені в Італії. Припускаємо, що після загибелі названого театру Мольєр з-під його руїн вивів учасників мандрівної трупи. Мольєр став мандрівним комедіантом.

Навесні 1651 року, відвідавши Париж, учасники трупи були вражені: виявилося, що пан Мольєр відчуває схильність не тільки до гри у п´єсах, а й до їх створення особисто. Незважаючи на те що трупа переважно ставила драматургічні спроби трагіків, Мольєр, не приховуючи, надає перевагу веселим і розважальним жанрам, наслідуючи майстрів італійської імпровізованої комедії. Отже, керівник мандрівної трупи грав у чужих трагедіях трагічні ролі, а у своїх власних виступав у ролі коміка. Зазначимо, що трагедійні ролі не вдавалися Мольєру так прекрасно, як комедійні.

У 1652 році, коли слава про Мольєра та його трупу впевнено просувалася шляхами Франції, до мандрівників приєдналася маленька дівчинка. її поява відіграє неабияку роль в житті драматурга, але в майбутньому, а спочатку вона — лише маленька сестричка Мадлен и Бежар, якій нещодавно виповнилось десять років. У складі трупи вона отримала сценічне прізвище Мену.

Відносини між Мадленою та Мольєром вже давно стали надбанням часу, їхні шляхи, незважаючи на професійну близькість, розійшлися.

Наприкінці жовтня 1658 року трупа мандрівних акторів вирішила повернутися до Парижа і завоювати столичну сцену п´єсою П. Корнеля "Нікомед". Перед очима паризьких знавців мистецтва п´єса мала з´явитися 24 жовтня, а головну роль у трагедії повинен був грати сам комедіограф.

На жаль, сподівання Мольєра та його трупи вразити придворну публіку та завоювати прихильність не виправдалися. Єдиним порятунком був ризик представити на розсуд придворних глядачів власну комедію — "Закоханий лікар". Ризик перетворився на незаперечну перемогу.

Після такого успіху трупа Мольєра отримала постійне приміщення для виступів — зал у Малому Бурбоні та пенсію, призначену герцогом Орлеанським.

Відтепер за цією трупою закріпилася назва "Трупа Пана Єдиного Брата Короля".

Відбулося примирення Поклена-батька із сином.

Перебуваючи на посаді придворного комедіографа, Мольєр вимушений був зіткнутися із театральними заборонами та цензурними утисками. В основному це пояснювалося спробою самого комедіографа вмістити до своїх творів сатиричні, викривальні елементи.

П´єси Мольєра нікого не залишали байдужим. Інколи їхні вистави супроводжувалися скандалами, як сталося у травні місяці 1660 року із п´єсою "Сганарель, або Уявний рогоносець". Глядачі впізнавали себе або представників аристократичного середовища, що й давало поштовх для переслідування драматурга.

Інтриги та плітки навколо комедіографи не вщухали. Його трупу позбавляли приміщення та будь-якої можливості працювати. Все це підривало здоров´я Мольєра. Звідусюди на нього чатувала зрада. Безумовно, це справило свій вплив на психологічний стан великого актора.

20 лютого 1662 року відбулося вінчання. "Рядом с сутуловатым, покашливающим директором пале-рояльской труппы Жаном-Батистом Мольером стояла под венцом девушка лет двадцати, некрасивая, большеротая, с маленькими глазами, но исполненная невыразимой притягательной силы. Девушка была разодета по последней моде и стояла, горделиво закинув свою голову". Цією дівчиною була ніхто інша як Мену (згадаймо роки мандрів театральної трупи територією Франції та сусідніх країн) або Арманда Бежар.

Одруження придворного комедіографа стало приводом для поширення однієї із найгучніших пліток, нібито Мольєр одружився із власною донькою. Справді, сліди народження молодої дружини актора варто шукати у 1642 або у 1643 році. Причиною таких пліток стала відсутність будь-яких документів, які б підтверджували родинні стосунки Арманди із родиною Бежарів. Саме на період 1642—1643 років припадав роман Мадлени з Жаном-Батістом, що ще більше ускладнило справу.

Очікуваного щастя Мольєр не відчув. Молодята зовсім не підходили один одному. Арманда не любила свого чоловіка, і їхнє подружнє життя незабаром перетворилося на справжнє пекло.

Ненависть до Мольєра з боку літераторів зростала з кожним днем. На останок його звинуватили перед королем у кровозмішуванні. Король не надав цій справі подальшого розголосу, і велика війна між драматургом та його ворогами почала стихати. Однак, почалася хвороба, проявами якої був незвичний кашель та дивний стан самопочуття, що пізніше отримав у медицині назву "іпохондрія".

19 січня 1664 року в родині комедіографа народився хлопчик. Мольєру вдалося добитися виняткової честі: хрещеним батьком його сина став сам король Франції. Хлопчика назвали, як і годилося, Людовіком.

На 1664—1670 роки припадає період найвищого розквіту творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює кращі свої комедії: "Тартюф", "Дон Жуан", "Скупий"," Мізантроп", "Міщанин — шляхтич".

Однак, серйозність комедій Мольєра не викликала схвалення. Драматург змушений був змагатися за право постановки своїх п´єс, їх подальшу сценічну долю. Крім того, сили геніального комедіографа відбирало невдале подружнє життя. Взимку 1672 року Мольєр розпочав роботу над комедією "Удаваний хворий". У цій п´єсі драматург сміявся над нерозумною пристрастю, яка існує в людській свідомості повсякчас: над страхом смерті та нікчемною довірливістю. Ненависть комедіографа щодо лікарів, напевно, досягла найвищого рівня: в комедії вони були виведені справжніми потворами — корисними, обмеженими дурнями.

Пролог, написаний Мольєром до цієї п´єси, підтверджує той факт, що драматург намагався повернути втрачену прихильність короля.

Проте, короля зовсім перестала цікавити творчість комедіанта, тому пролог так і залишився не поставленим.

У п´ятницю 10 лютого 1673 року відбулася прем´єра "Удаваного хворого", яка супроводжувалася величезним успіхом. Четверта вистава була призначена на 17 лютого (річниця смерті Мадлени). Посилаючись на книгу М. Булгакова, зазначимо, що Мольєр напередодні вистави почував себе не дуже добре, а його розумом володіли песимістичні думки.

Граючи головного героя, він почувався на сцені зле, але тільки деякі з акторів помітили зміни у зовнішньому вигляді актора, спричинені його стражданнями. Після закінчення вистави драматургу стало дуже холодно і його віднесли додому. Через декілька годин у Мольєра горлом пішла кров. Лікарі відмовлялися йти до актора, тримаючи на нього образу.

На жаль, смерть славетного драматурга, не принесла звільнення від проблем. Оскільки він був комедіантом, церковники не дали дозволу на його поховання. Тільки втручання самого короля дещо виправило становище: "Приняв во внимание обстоятельства, обнаруженные в следствии, произведённом согласно нашему приказанию, мы позволяем священнику церкви святого Евстафия похоронить по церковному обряду тело покойного Мольера, с тем, однако условием, чтобы это погребение было совершено без всякой торжественности, не более как двумя священниками, и не днём, и чтобы за упокой души его не было совершаемо торжественное богослужение ни в вышеуказанной церкви и ни в какой другой".

21 лютого близько дев´ятої години вечора повинні були виносити тіло Мольєра. Натовп, що зібрався під вікнами будинку, поводив себе доволі збуджено, що змусило Арманду кидати тим, хто прийшов, гроші, щоб заспокоїти.

Мольєра принесли на кладовище Святого Жозефа і поховали в тому місці, де свій притулок знайшли самовбивці та нехрещені діти. А у церкві Святого Євс-тафія священик відзначив лаконічно, що 21 лютого 1673 року, у вівторок, був похований на кладовищі Святого Жозефа шпалерник та королівський камердинер Жан-Батіст Поклей.

На його могилу дружина поклала кам´яну плиту і наказала привезти на кладовище сто в´язанок хмизу, щоб бездомні мали можливість зігріватися холодними ночами. Першої ж суворої зими на цій плиті розпалили величезне багаття, і незабаром вона тріснула. Час не зберіг її, і коли через 119 років, у період Великої революції, тіло драматурга намагалися перенести до мавзолею, ніхто не міг з точністю вказати місце його поховання. Хоча чиїсь залишки вирили й перенесли до мавзолею, ніхто не береться стверджувати, що це залишки Мольєра. Такою виявилася примха історії та його величності Часу.