Історія зарубіжної літератури XVII - XVIII століття

1. Характеристика доби Просвітництва: хронологічні межі, програма просвітників, їх гуманістичні ідеали

XVIII століття — блискуча епоха в історії людської культури. Цей період європейської історії, що хронологічно умовно охоплював період між двома революціями — в Англії (1688—1689) та Великою французькою революцією.

1689—1795 рр. — епоха Просвітництва. Дійсно, центральним явищем культурного та ідеологічного життя XVIII століття був рух Просвітництва. Він включав в себе політичні, суспільні ідеї— прогресу, волі, справедливого й мудрого соціального устрою, розвитку наукового знання, релігійної поміркованості.

Проте, він не був виключно вузькоідеологічним рухом представників середнього класу, спрямованим проти феодалізму.

Знаменитий німецький філософ XVIII століття, той, хто першим підводив підсумки цієї епохи. І. Кант, у 1 784 р. присвятив Просвітництву спеціальну статтю "Що таке Просвітництво?" і назвав його "виходом людини зі стану неповноліття ". Основні ідеї Просвітництва мали загальнолюдський характер. Одним із найважливіших завдань просвітників була широка популяризація власних ідей. Недаремно найважливішим актом їх інтелектуальної та громадянської діяльності був випуск у 1750-х рр. "Енциклопедії", яка переглянула колишню систему людських знань, відкинула переконання, засновані на забобонах.

Просвітники, перш за все, були переконані в тому, що, раціонально змінюючи, вдосконалюючи суспільні форми життя, можна змінити на краще кожну людину. З іншого боку, людина, яка має розум, здатна до морального вдосконалення, а освіта та виховання кожної людини покращить суспільство в цілому.

Так, у Просвітництві виходить на перший план ідея виховання людини. Віра у великі можливості виховання укріплювалася авторитетом англійського мислителя Дж. Локка: філософ стверджував, що людина народжується "чистим аркушем ", на якому можуть бути накреслені будь-які моральні, соціальні "відомості", важливо лише керуватися при цьому розумом. "Вік розуму" — такою є поширена назва XVIII ст.

На відміну від ренесансного життєрадісно-оптимістичного переконання у безмежних можливостях людського розуму, на відміну від раціоналізму XVII століття, який єдино можливим вважав пізнання світу за допомогою розуму, світовідчуття епохи Просвітництва включає в себе розуміння того, що розум обмежений досвідом, відчуттям, почуттям. Саме цим пояснюється те, що протягом цієї епохи однаково часто зустрічаються і "чуттєві душі", й "освічені розуми". Вони співіснують у гармонії, доповнюючи одне одного. "Чем разум человека становится просвещённее, тем сердце его — чувствительнее", — стверджують французькі енциклопедисти.

Остання третина доби позначена розвитком "руссоїстських" ідей, що протиставляли "природу" та "цивілізацію", "серце" та "розум", "природну" людину та людину "культурну", тобто — нещиру, "штучну". Відповідно протягом століття змінювався характер та ступінь просвітницького оптимізму, віра у гармонійний устрій світу. Спочатку успіхи наукової революції, особливо відкриття Ньютоном закону всесвітнього тяжіння, сформували уявлення про Всесвіт як про єдине та гармонійне ціле, де все у кінцевому підсумку спрямовано до добра та злагоди. Етапною подією, що спричинила значні зміни у цих переконаннях, був землетрус у Лісабоні у 1755 році: місто було зруйноване на 2/3, 60 тисяч мешканців його загинуло. Нещадність стихії стала предметом гірких роздумів багатьох просвітників, зокрема Вольтера, який присвятив сумній події, що змінила його уявлення про Всесвіт, "Поему про Лісабон". Цей факт є підтвердженням, що XVIII ст. було епохою, коли складні філософські ідеї обговорювались не лише у наукових трактатах, а й у художніх творах — поетичних, прозових.

Людина епохи Просвітництва, чим би вона не займалася у житті, була ще й філософом у широкому розумінні цього слова: вона наполегливо й постійно прагнула до роздумів, спиралася у своїх судженнях не на авторитет або віру, а на власне критичне мислення. Недаремно XVIII ст. називають ще й століттям критики. Критичні настрої посилюють світський характер літератури, її інтерес до актуальних проблем сучасного суспільства, а не до піднесено-містичних, ідеальних питань. У це "філософське", як його справедливо називають, століття філософія має розбіжності із релігією. Отримує поширення своєрідна світська форма релігії — деїзм: її прихильники переконані, що, хоча Бог і є джерелом усього існуючого, він не втручається безпосередньо у земне життя. Це життя розвивається за усталеними, раз і назавжди встановленими законами, пізнати які спроможні лише здоровий глузд та наука.

Проте, не варто думати, що епоха Просвітництва була сумним, "вченим" століттям: люди цього часу вміли, за словами О. Мандельштама, "ходить по морскому дну идей, как по паркету", цінували дотепність, любили, коли змішувався "глас рассудка с блеском легкой болтовни" (Бомарше), а з іншого боку, високо ставили чуттєвість, емоційність, не соромилися сліз.

Різноманіття ідей, уявлень, настроїв епохи відбилося на її основних стилях і напрямках. Головними із них були класицизм, рококо і сентименталізм.

Класицизм XVIII століття намагався розвивати ідеї "правильного мистецтва", досягти зрозумілості мови й чіткості композиції. Упорядковуючи дійсність у художніх образах, класицизм цікавився перш за загально-моральними проблемами громадського життя.

Напроти, література рококо (це слово утворене від фр. найменування морської мушлі — рокайль) звернена до приватного життя людини, її психології, проявляє гуманну поступливість до її слабкостей, шукає легкості, безпосередності та витонченості художнього мовлення, надаючи перевагу дотепно-іронічному тону оповіді.

Сентименталізм ставив акцент на зображенні почуттів людини, її емоціонального життя, покладав надію на відвертість й співчуття, утверджував перевагу "серця" над "розумом", врешті-решт, протиставлялася розсудливості чуттєвість.

Залежно від цього складалася і система жанрів кожного із напрямків:

— так, класицизм особливо стійко утримувався у "високих" жанрах — трагедії, епопеї;

— рококо надавало перевагу любовно-психологічній комедії;

— сентименталізм розвивався у новому, "змішаному" жанрі драми.

Проте, у всіх напрямах на перший план виходили різноманітні прозові жанри-новела, роман, філософська повість. Незважаючи на те, що у цей період розвивалася й поезія — поеми, елегії, епіграми, балади, все ж епоха Просвітництва отримала репутацію "століття прози".

На відміну віл попереднього літературного етапу, коли основні художні напрями — бароко й класицизм — виразно протистояли один одному, естетичні течії XVIII ст. часто змішувалися, перепліталися, утворюючи компромісну едність.

Просвітницький рух дав поштовх розвиткові різноманітної публіцистики; особливого значення набули з початку XVIII ст. газети й журнали, більшість письменників нігї епохи були одночасно журналістами або починали свою діяльність як журналісти.

Центральним явищем літературного життя Просвітництва були філософська повість та роман, перш за все — роман виховання. Саме у них просвітницька тенденційність, пафос перетворення людини, повчальність знаходять найбільш яскраве вираження.

Епоха Просвітництва була часом найбільш тісного, ніж раніше, спілкування і взаємодії національних літератур та культур. Результатом цього стало створення єдиної європейської, а потім і всесвітньої літератури. Відомими стали слова великого німецького просвітника И. В. Гете, який підводив підсумок культурного розвитку XVIII ст. словами: "Сейчас мы вступаєм в эпоху мировой литературы".