Історія зарубіжної літератури XVII - XVIII століття

2. Життя і літературно-філософська діяльність Вольтера (поетична спадщина, "Орлеанська діва", драматургія, "Магомет", "Заїра";комедії — "Задіг")

Геніально обдарований письменник, просвітитель Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694—1778) поставив свою літературну творчість і публіцистику на службу одній меті — викриттю монархічного деспотизму, аристократичного свавілля і церковної нетолерантності, які, на його думку, суперечили "природному розуму".

Наділений блискучим розумом та рідкісною письменницькою багатогранністю, він був одночасно поетом, драматургом, романістом, сатириком, публіцистом, істориком та філософом. Геніальний популяризатор, він ввів до розумового вжитку Франції та інших європейських країн величезну кількість ідей, які саме від нього отримали поширення і розвиток, хоча досить часто він особисто не був їхнім творцем. Він наклав відбиток своєї думки на увесь просвітницький рух XVIII століття, яке недаремно досить часто називають "віком Вольтера".

Народився Франсуа Марі Аруе у 1694 році у Парижі. Його батько, заможний буржуа, був спочатку нотаріусом при судовій палаті, а потім чиновником казначейства. Освіту Вольтер отримав у аристократичному єзуїтському колежі Людовіка Великого (1704—1711). Пізніше досить суворо відгукнувся про цю школу, яка нічого йому не дала: "Мне была даже неизвестна та страна, в которой я родился; я не знал ни основных законов, ни нужд моей родины; я не знал ничего из математики и ничего про здравую философию. Я знал только латынь и глупости".

Ще в дитинстві у нього проявилися блискучі здібності та схильність до читання. Він рано почав займатися складанням віршів. Мрія стати драматичним поетом захопила його ще під час навчання у колежі.

Проте, тільки-но він закінчив колеж, батько змусив його навчатися у школі права.

Юний Вольтер мріяв про літературну кар´єру і прагнув обертатися у аристократичному суспільстві. Його хрещений батько абат Шатонеф ввів його до кола аристократів-лібертінів. У цьому гуртку веселих "прожигачів" життя набуло усталених форм вільнодумство та скептицизм Вольтера, його зневажливе ставлення до правлячих кіл.

Вольтера залюбки запрошували до свого кола представники аристократичної "золотої молоді"; він веселий, мова його насичена епіграмами, його сатиричні експромти миттєво поширювали. Одна зла епіграма на Філіппа Орлеанського та його доньку герцогиню Іберійську дійшла до вух регента, і молодий поет у 1717 році був кинутий до Бастилії, де просидів майже 11 місяців. Так уперше Вольтер зіткнувся із французьким абсолютизмом.

У поета вже давно виник задум написати поему про Генріха IV та трагедію "Едіп". У в´язниці Вальтер працював над ними. 18 листопада 1718 року відбулася прем´єра трагедії на сцені паризького театру. Вперше письменник назвав себе Вольтером, і це ім´я після "Едіпа" назавжди увійшло до світової літератури. На молодого поета стали дивитися як на гідного наступника Корнеля та Расіна.

Філіпп Орлеанський відразу змінив своє ставлення до Вольтера та подарував Йому золоту медаль й грошову пенсію. Той почав робити блискучу літературну кар´єру. Посівши місце першого трагічного поета Франції, він став добиватися слави епічного поета.

Через 5 років Вольтер видав "Поему про Лігу" — перший варіант майбутньої "Генріади", історичної епопеї, присвяченої пропаганді релігійної терпимості, яка б ідеалізувала Генріха IV як люблячого свободу та освіченого монарха. Надрукована вона була таємно, у Руані, 1723 року.

Поширена у списках поема незабаром стала популярною серед читачів. У віці тридцяти років Вольтера проголосили найкращим поетом Франції, гордістю нації. Всі вбачали у Вольтерові гідного наступника славних літературних традицій століття Людовіка XIV. Дійсно, незважаючи на своє вільнодумство, Вольтер був ще далеким від Просвітництва. Він високо цінував прихильність королеви Марії Лещинської, від якої отримував пенсію (одночасно з пенсією від короля). Однак мрії щодо придворної кар´єри не затьмарили йому свідомість. Вирішивши стати матеріально незалежним, він пов´язав своє життя зі світом фінансових справ і, зайнявшись різноманітними комерційними справами, поступово нажив собі значний статок.

Аристократи підлещувалися до нього. Герцог Сюллі, предків якого пославив Вольтер у цій поемі, став другом письменника. Однак, якими б талантами та заслугами перед батьківщиною не володіла людина, вона була абсолютно беззахисною перед витівками будь-якого світського нахаби. Так сталося і з Вольтером. Він мав необережність викликати незадоволення дворянина де Рогана, і слуги останнього побили поета палицями біля порога будинку герцога де Сюллі. Образа людини залишилася без кари. У світських "друзів" Вольтера та у герцога де Сюллі ця пригода викликала лише веселу посмішку.

Уряд, щоб врятувати Рогана від помсти Вольтера, знову кинув поета до Бас-тилії (1726). Цього разу він просидів там всього п´ять місяців, а потім був висланий за межі Франції (саме такою була умова звільнення). Так знову Вольтер зіткнувся із абсолютизмом, становими привілеями та повним безправ´ям людини в умовах феодалізму.

Вольтер поїхав до Англії. Англійське політичне та культурне життя було майже невідоме у Франції. Вольтер відзначав ряд переваг у житті людини, в політичному та економічному житті країни порівняно із тодішньою Францією, зокрема англійці мали конституцію і парламент, що обмежували одноосібну владу короля. Бесіди із Джонатаном Свіфтом і колишнім торійським державним секретарем віконтом Болі нброком. які пізнали всю темну сторону політичного життя в країні, переконали Вольтера, що можна відкрито протидіяти королю й у вільному змаганні думок приймати важливі державні рішення.

Бунтівний поет, що двічі побував у Бастилії, відзначав, з якою повагою англійці ставляться до своїх поетів та вчених. У цьому його переконує пишний похорон Іса-ака Ньютона у Вестмінстерському абатстві (1727), коли труну вченого несли на руках 6 герцогів і 6 графів.

Швидко оволодівши англійською мовою, Вольтер вивчив англійську філософію (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк). З насолодою прочитані "Мандри Гуллівера" Дж. Свіфта, які щойно вийшли друком, допомогли йому відшліфувати власний сатиричний, соціально насичений стиль.

Трирічне перебування в Англії (1726—1729) спрямувало творчість Вольтера у просвітницьке русло.

У 1729 році він отримав дозвіл повернутися до Франції. Приїхав до Парижа у розквіті своїх творчих сил, сповнений вражень від перебування в Англії, і розгорнув надзвичайно плідну письменницьку діяльність.

Особливо вразив Вольтера театр Шекспіра. Будучи прихильником класицизму, він не сприймав темпераментного і жорстокого у життєвій правдивості стилю Шекспіра і не вважав за можливе пропагувати його у французькій літературі, де панували смаки, виховані на п´єсах Корнеля і Расіна. Водночас драматургія самого Вольтера зазнала величезного впливу Шекспіра.

В Англії поет завершив поему "Генріада" (про героя Нантського едикту французького короля Анрі IV), "Історію Карла XII". Були задумані (й дописані пізніше у Франції*) трагедії "Брут" (про римського консула Юнія Брута, який стратив своїх синів, коли дізнався, що вони по-зрадницьки перейшли на бік етруського царя), "Смерть Цезаря", "Еріфіла" і, мабуть, краща серед них — "Заїра" (1732).

Повернувшись до Франції, Вольтер почав активно застосовувати досвід англійських підприємців, прагнучи до приватної матеріальної незалежності, яка давала змогу власним коштом друкувати свої твори за кордоном, нехтуючи цензурними заборонами, а також вільно подорожувати Європою, купувати чи будувати власні будинки.

Аналізу різних сторін англійського життя (релігії, політичного устрою, філософії, літератури, театру) він присвятив цикл з 25 "Філософських листів" (1734). Книга побачила світ також під назвою "Листи, написані з Лондона про англійців". Вольтер виклав у ній свої враження від споглядання Англії. Мали місце порівняння англійського та французького суспільного життя. Ці зіставлення перетворилися на енергійне викриття пануючих у Франції релігійної нетерпимості та відсталих феодальних порядків. Книга викликала величезний скандал; її видавця було кинуто до Бастилії, а сама книга привселюдно спалена за настановою паризького парламенту. Вольтер уникнув арешту тільки тому, що вчасно залишив Париж.

Згодом він ще 16 разів перевидавав цю працю, постійно удосконалюючи її.

Вольтер знайшов притулок у Сіре, маєтку своєї приятельки маркізи дю Шат-ле, розташованому на кордоні Шампані та Лотарингії. Тут він прожив тривалий час (1733—1745), займаючись точними науками, філософією та поезією. Його пов´язували із цією привабливою й освіченою жінкою спільні духовні інтереси, любов до літератури, театру, науки. Маркіза, яку Вольтер називав "божественною Емілією", мала на нього надзвичайно позитивний вплив. Будучи однією із найосвіченіших жінок Франції, вона добре знала давні мови, займалася математикою, переклала французькою мовою головну працю Ньютона й опублікувала власну працю щодо філософії Лейбніца. Користуючись впливом при дворі свого чоловіка і його титулом, маркіза частенько пом´якшувала удари долі, що сипалися на поета, зокрема вона спонукала його займатися науками і стримувала його від участі у полеміці з реакційними літераторами та від опублікування занадто різких сатиричних творів, на зразок відомої "Орлеанської діви", рукопис якої вона тримала у себе.

Облаштовуючи своє помешкання у Сіре, Вольтер побудував театр, у якому поставив свої нові трагедії— "Альзіру", "Магомета", "Меропу" та ін. Всього Вольтер за життя написав 27 трагедій і 25 комедій. Він виявив себе новатором театру — запровадив змінні декорації, масові сцени. Часто й сам виступав на сцені.

Найяскравішим із прозових творів тих років став "Задіг", який серед інших "філософських повістей" призначався від самого початку для усного читання у салоні маркізи.

Незважаючи на заходи безпеки, до яких вдавалася мадам дю Шатле, деякі твори Вольтера встигали викликати сильне роздратування у правлячих колах. Це змушувало маркізу переживати за свободу свого друга. В особливо небезпечні моменти маркіза відправляла Вольтера до Голландії або Бельгії, де він, як правило, мандрував під вигаданим іменем, хоча й не міг ніколи повністю зберегти своє інкогніто.

У 1745 році Вольтер, після десятирічної відсутності, повернувся до Парижа, де несподівано зіткнувся із прихильним прийомом при дворі. Його покровителькою стала нова фаворитка Людовіка XV мадам Етноль, яка отримала титул маркізи Помпадур і згодом стала некоронованою володаркою Франції. Будучи давно знайомою з Вольтером, вона робила все можливе, щоб прилучити його до двору. Завдяки їй йому доручили написати оперу з нагоди святкувань шлюбу дофіна. Ця опера, "Принцеса Наваррська" (1745), принесла Вольтеру більше слави у придворних колах, ніж його найкращі художні твори, хоча сам письменник був про неї дуже низької думки і називав її "балаганним фарсом". На Вольтера посипалися тепер придворні милості: у ] 745 році його було призначено королівським історіографом, він отримав придворний титул, а наступного року його було обрано, нарешті, членом Французької Академії, яка до цього часу двічі (у 1734 та у 1743 роках) відхиляла його кандидатуру.

"Пожалійте бідолаху, що ст