Історія зарубіжної літератури XVII - XVIII століття

3. Життя і творчість Лессінга. Естетичні праці

Видатний письменник, критик, теоретик реалізму в літературі і мистецтві, безстрашний борець проти політичної і церковної реакції свого часу, Готхольд Ефраім Лессінг втілив у собі кращі риси тієї гуманістичної німецької культури, на спадщину якої спираються демократичні сили німецького народу.

Літературна діяльність Лессінга відноситься до другої половини XVIII століття. Німеччина в цей час переживала трагедію глибокого політичного і національного занепаду. Зі спустошливої Тридцятирічної війни в середині XVII століття країна вийшла роздробленою більше ніж на 300 дрібних держав, у яких влада була зосереджена в руках князів та дворян. Німецькі князівства боролися між собою, ведучи постійні руйнівні війни, тягар яких лягав на народні маси. Ці війни однозначно сприяли підвищенню рівня могутності реакційно-мілітаристської Пруссії.

Глибока економічна відсталість і політична роздробленість робили фактичними господарями Німеччини іноземні "великі держави", насамперед Англію і Францію.

У той час як Англія та Франція в період XVI—XVII століть створили власну національну літературу, література німецької знаті і бюргерства була відірвана від народу, від національних традицій. Лише в романі Гріммельсгаузена "Пригоди Симпліциссимуса" (1668) у високо оцінених Лессінгом епіграмах поета-сатирика Лотау (1604—1655) та в деяких інших надбаннях того часу було правдиво відображено страждання, що їх переживали протягом XVII століття народні маси Німеччини.

Незважаючи на все зазначене вище, в цій похмурій та затхлій атмосфері уже виникали прогресивні демократичні прагнення. Яскравим вираженням цих прагнень була літературна діяльність Г. Е. Лессінга.

Готхольд Ефраім Лессінг народився 22 січня 1729 року у містечку Каменц, що у Саксонії, в родині лютеранського пастора. Він був найстаршим із дванадцяти дітей.

Ще юнаком відчув ворожнечу до мертвої схоластичної науки. Відправлений батьком до Лейпцигського університету для занять богослов´ям, молодий Лессінг замість цього захоплюється філософією, філологією, театром. Доволі рано виявивши, що читання книг дає небагато для знання життя, сімнадцятирічний Лессінг з притаманною молодості жадобою насолод поринув у світ цього дивовижного міста, яке було на той час "маленьким Парижем".

Незважаючи на подив своїх благочестивих батьків, він проводив вільний час у товаристві лейіщигських акторів, що належали до трупи відомої на той час німецької актриси XVIII століття, послідовниці класицизму, Кароліни Нейбер.

Пристрасть до театру породила у Лессінга бажання стати "німецьким Мольером". У 1748 році трупа Нейбер з успіхом поставила юнацьку комедію майбутнього відомого драматурга "Молодий учений", що висміювала традиційний для Німеччини того часу тип ученого-педанта.

Лессінг-старший викликав сина додому і дозволив повернутися до Лейпцигу тільки за умови відмови від театру; єдиною поступкою, на яку погодився батько, був дозвіл перейти на медичний факультет.

Незабаром після повернення Лессінга до Лейпцига трупа Нейбер розпалася, залишивши його з підписаними ним неоплаченими векселями. Сплативши борги зі своєї стипендії, він виїхав з Лейпцига.

Лессінг, як і більшість просвітників, надавав великого значення театру, розглядав його як найдієвіший з усіх видів мистецтва. Переймаючись жалюгідним станом театральної справи в Німеччині, Лессінг не лише глибоко вивчав сучасні англійський та французький театри, а й його витоки й традиції. Критик ставив перед собою завдання вивести німецький театр із жалюгідного стану та виховати справжнього глядача. Тому він організував один за одним низку театральних журналів, за допомогою яких намагався оновити репертуар театру.

Наприкінці 1751 року Лессінг вступив до Віттенберзького університету на медичний факультет, де вже через рік одержав ступінь магістра.

Потім повернувся до Берліна і наступні три роки завзято працював, утверджуючи за собою репутацію проникливого літературного критика і талановитого письменника, намагаючись заробити на життя пером.

У феодальній Німеччині часів Лессінга письменник із середовища бюргерства міг розраховував и на скільки-небудь забезпечене становище лише відмовившись від незалежності і поступивши на службу до одного з німецьких чи іноземних князів. Навіть найсміливіші "розуми" Німеччини XVIII століття повинні були миришся з ним принизливим статусом.

Молодий Лессінг повстав проти сталого порядку. Замість кар´єри професора одної о з німецьких університетів, що цілком залежали від сваволі князів, чи становища придворного поста пін віддав перевагу напівголодному, але незалежному існування професійної о літератора.

У Берліні драматург звертався переважно до написання віршів, епіграм, байок, комедій. У своїх критичних статтях він викривав плазування німецьких письменників перед владою і титулом, засуджував відірвану від житія "цехову" ученість, неуцтво і педантизм.

У 1755 році створив драму в прозі - "Міс Сара Сампсон" першу в німецькій літературі "міщанську" драму. Створена за зразком "Лондонського куння" Дж. Лілло, ця сентиментальна п´єса втілювала переконаність Лессінга в тім, що, наслідуючи більш природніший англійський театр, німці зможуть створити по-справжньому національну драму. Ця п´єса мала значний вплив на розвиток німецької драматургії, хоча застаріла вже через два десятки років.

Незважаючи на те. що Лессінг незабаром здобув славу першого критика і журналіста Німеччини свого часу, тому постійно доводилося боротися з пес татками. Крім того, маючи нестримний потяг до практичної діяльності, до спілкування з людьми, він не міг задовольнитися виключно літературною діяльністю.

Неможливість створити у Німеччині придатні для життя умови змусила критика у 1755 році думати про поїздку до Москви, де він міг розраховувати на місце професора при щойно відкритому Московському університеті. У 1759 році вийшли друком у Берліні байки Лессінга.

11 листопада 1760 року письменник був обраний членом - кореспондентом Берлінської Академії наук. Однак, ця звістка не застала його у столиці, У 1760 році під час Семилітньої війни Лессіні прийняв пропозицію губернатора Сілезії, генерала Таусіщина, стати його секретарем. Роки, проведені Лессінгом на службі у Бреелавлі (1760 1765). були для нього школою практичного життя і разом з тим роками напруженої роботи і теоретичних міркувань.

Протягом цього часу Лессінг створив два твори, що мали вагоме значення для розвитку німецької національної літератури, трактат "Лаокоон, або ІІро межі малярства та поезії" (опублікований 1765 року) і драму "Мінна фон Барнхельм, або "Солдатське щастя".

Однак, життя у столиці деспотичної Пруссії не задовольняло Лессінга. Йому був добре зрозумілим мілітаристський характер монархічної влади Фрілріха II і щодо неї він не плекав жодних ілюзій.

Прагнення знайти для себе суспільну трибуну, з якої він міг би звернути свій голос не лише до вузького кола освіченої о бюргерства, а й до більш широких верств населення, змусило Лессінга у квітні 1767 року переїхати до Гамбурга. Драматург намагався саме тут втілити свою мрію про національний театр.

До цього часу в Німеччині були тільки мандрівні театральні трупи і новий театр задумувався як перший стаціонарний національний театр.

Підсумком цього періоду життя Лессінга став театральний журнал "Гамбурзька драматургія" (1767 1769). Беручись за видання журналу, письменник ставив перед собою завдання ознайомити публіку з п´єсами поточного репертуару, мав на меті їх критичний огляд та аналіз гри акторів. Однак, зберегти регулярність випусків виявилося неможливим.

У повному вигляді "Гамбурзька драматургія" побачила світ навесні 1769 року. У ній Лессінг проаналізував п´єси, які йшли на сцені театру впродовж 52 вечорів (від 22 квітня до 28 липня 1767 року).

З гіркотою говорив Лессінг про крах задуму створити національний театр на останніх сторінках "Гамбурзької драматургії": "Спало на думку наївне бажання заснувати для німців національний театр, тоді як ми, німці, ще й не нація".

Після краху гамбурзького театру, що проіснував менше двох років, Лессінг змушений був прийняти запрошення брауннівського герцога, що запропонував йому посаду бібліотекаря у Вольфенбюттелі (починаючи з іракця 1770 року і до кінця життя).

Перебування у Брауншвейзі було, мабуть, найважчим періодом у житті Лессінга.

Лише на короткий час йому вдалося вирватися до Італії (1775), він відвідав Рим, Флоренцію, Мілан, а на зворотному шляху відвідав Відень. Тут у 1776 році взяв шлюб із Свою Кепіг, з якою був заручений ще з 1771 року. Родинне щастя Лессінга було нетривалим. Через рік Сил померла, забравши з собою у могилу єдиного сина.

Повільно згасало житія драма турі а Готхольд Ефраім Лессінг помер 15 лютого 1781 року у Брауншвейзі.

Вищий сенс свого життя Лессінг вбачав в оновленні німецького національного театру, головне призначення якого, як у давньогрецьку давнину, мало б полягати у формуванні досконалої людини і громадянина. Театр мав пробуджувати всі духовні сили людини, що закладені в ній самою природою. Вищій моралі відповідала свідома установка людини на самореалізацію (реалізацію своєї родової сутності), а не страх порушити заборону чи бажання заслужити винагороду. Засобом такого виховання маг стати театр.

Наслідком поглиблених студій у царині теорії й історії мистецтва став трактат "Лаокоон, або Про межі малярства та поезії", центральним питанням якого стало з´ясування меж між живописом та поезією, їхньої специфіки та своєрідності художньої мови.

У зазначеній теоретичній праці Лессінг поділяє всі види мистецтва на просторові (до них належить живопис, оскільки зображує предмети, що перебувають поруч) та часові (поезія зображує події в русі, тобто в їхній часовій послідовності). Подібний підхід орієнтував митців слова не на описовість, а на проникнення у психологію, зображення почуттів і пристрастей.

У трактаті знаходимо втілення ідеї боротьби за нові шляхи розвитку як самої Німеччини, так і її мистецтва. Цим зумовлена полеміка Лессінга на сторінках твору з "концепцією прекрасного" И. Вінкелімана, котрий вважав наявність "ефекту спокою" найважливішою ознакою краси і відповідно своєю теорію мистецтва закликав людей до смирення та покори. Лессінг же дотримувався просвітницької концепції людини у мистецтві — драматург, навпаки, виступав прибічником рішучих дій громадян як в реальному житті, так і у творах мистецтва: "Герої на сцені повинні виявляти свої почуття, виражати відкрито свої страждання і не перешкоджати вияву природних нахилів".

Естетика театру Лессінга

• динамізм характеру і дії; його він знаходив у Шекспіра. У збірці статей "Гамбурзька драматургія"" Лессінг піддавав критиці театр Корнеля і Вольтера за наслідування готових зразків, за типовість і шаблонність образів та нав´язливий дидактизм, а головне — за статичність. Рух, внутрішній неспокій, постійна готовність до самореалізації віднині це найважливіші положення для німецької естетичної і філософської думки;

• значна роль уяви; у художньому творі, на думку драматурга, "вагомим с тільки те, що залишає вільне поле для уяви. Чим більше ми вдивляємося в об´єкт, тим більше наша думка мусить мати можливості додати від себе до побаченого, а чим напруженіше праних наша думка. тим активніша наша уява". Підносячи роль уяви у сприйнятті реальності, Лессінг характерним чином заперечував англійський емпіризм: "Немає нічого більш оманливого, аніж загальні закони наших чуттів";

• вважав естетично повноцінним лише драматичний характер; це не той узагальнений характер, що проявляється в буденній ситуації, коли всі сторони особистості співіснують у байдужій гармонії, а той характер, який виковується в процесі життєвих змагань, коли людина потрапляє в екстремальну, не передбачену її офіційним статусом ситуацію. Саме тоді певні сутнісні сторони особистості "актуалізуються", самовиявляються для подолання зовнішньої перешкоди. Відбувається становлення характеру, часом у несподіваному для нього самого напрямку;

• підкреслюючи значення типового, розумів, що без живих індивідуальних рис поетичні характери перетворювався на абстрактні уособлення. Саме через це він критикував героїв Корнеля та інших представників класицизму, а також Д. Дідро за його тяжіння в теорії й художній практиці до "ідеальних характерів";

• сформував цілісну концепцію драми в боротьбі проти класицистичної драматургії і теорії драми. Фальшива, з точки зору Лессінга, сама форма класицистичної драматургії. І це виявлялося не тільки в симулюванні єдності часу і місця, недосяжного і непотрібного, але і у всій структурі п´єс — в побудові дії і діалогу, у неприродній, манерній мові героїв. Герої подібних творів — не люди, а машини. Такими їх зробили придворні звичаї та смаки. Неприйняття форми диктувалось неприйняттям змісту. Лессінг заперечував ідейні й моральні принципи класицизму - - знищення особи в ім´я державних інтересів, відмову від радощів життя тощо;

• ідеал драматурга— характери мужні, сильні, що живуть законами гармонії розуму і почуття;

• утверджуючи головним принципом драми реалістичне зображення дійсності, Лессінг. як усі просвітники, виступав переконаним прихильником вчення про суспільну роль мистецтва:

• трагедії стародавніх грецьких поетів, а також Шекспіра — це істинна вершина драми. Вони були вірні природі, людській вдачі, пристрасті їхніх героїв знаходили вираження в дії, із дії ж. строго логічної й доцільної, випливає і їхній моральний урок.

Висновок. У Лессінга багато взяли для своєї естетики Кант, зокрема про роль уяви; ранні романтики про роль внутрішнього, духовною руху; "веймарські класики" — про духовну повноту існування людини як повернення до природи, але на новому вищому рівні: і всі разом — про те. то людина мас реалізувати своє високе життєве призначення, яке закладене в самій людині

Соціально-моральні проблеми філософської трагедії "Натан Мудрий"

Останньою п´єсою Лессінга стало трагедія "Натан Мудрий" (1779). На відміну від усіх попередніх творів, ця драматична поема написана білим віршем. Дія твору відбувалася наприкінці XII століття в Єрусалимі, в епоху хрестових походів. В основу твору покладена думка про те що фундаментом будь-якої релігії було моральне почуття, а догматичний зміст мав плинний характер і жодною мірою не свідчив про вищість однієї релігії над іншою.

Три головні герої — арабський султан Аллалін, багатий єрусалимський купець єврей Натан і християнський линар-храмовник (член середньовічного лицарського ордену тамплієрів), котрий прибув до Єрусалиму з військами хрестоносців. — належали до трьох різних націй і релігій. За холом розвитку драми Лессінг змусив своїх героїв забути упередження, які вони поділяли, усвідомити братерство, що поєднувало людей.

У центрі твору — трагічний образ Натана Мудрого, глибини особистості якого розкривалися у міркуваннях та вчинках. Після єврейського погрому загинула вся його родина (дружина і семеро дітей). Він три дні і три ночі лежав у поросі і попелі та віднині клявся нещадно мстити всім християнам без винятку.

Але потім до Натана повернувся розум. І коли йому принесли християнську дівчинку Леху. він удочерив її і виховав не згідно з єврейськими переконаннями, а в дусі діяльної любові, яку він сам має у своїй душі.

Моральна висота людини — у прояві діяльної любові, вищості загальнолюдської моралі над штучними догмами. Ці думки були дорогими Лессінгу. Не випадково в одному з нарисів драми він записав: "спосіб мислення Натана ... завжди був моїм способом мислення".