Історія зарубіжної літератури XVII - XVIII століття

2. Внесок письменника у розвиток жанру балади

Жанр балади відродили Гете і Шіллер, які вступили в дружнє змагання у його створенні.

Балади Шіллера сприймалися як відгомін тих давніх часів, коли різного роду повір´я і перекази, живучи поряд з реальним життям, зливалися в примхливі фольклорні образи. У баладах найчастіше йшла мова не про якийсь конкретний історичний час, а про старовину як таку. Балади приваблювали і водночас лякали своїми дивовижними жорстокими сюжетами, вражали нез´ясованими таємницями природи.

Так, у баладі "Івікові журавлі" поет порушив питання про невідворотність відплати за вчинене лихо. Якщо не було серед людей свідків скоєного, то сама природа карала, а злочинець неодмінно видавав себе.

Ніхто не мав права піддавати життя героя тяжкому випробуванню, не можна двічі спокушати долю — такий очевидний висновок балади "Нурець", що стала відомою після перекладу В. Жуковського і отримала паралельну назву "Кубок".

У більшості балад стрижнем сюжету стало випробування героя — перевірка його мужності, рішучості, відваги, (наприклад, балада "Рукавичка").

Баладу "Рукавичка" Шіллер написав 1707 року. Цього часу він та Гете немовби змагалися у написанні балад.

На відміну від Гете, який любив використовувати для своїх балад фольклорні або чарівні сюжети, Шіллер черпав сюжети з історії — античної ("Івікові журавлі") чи середньовічної ("Келих". "Лицар Торенбург").

Балада "Рукавичка" дало змогу поринути у житія середньовічної Європи. Це була доба лицарства, розквіт якого припадає на XII XIV століття.

Лицарі витворили власну культуру, як розвивалася під впливом християнства: церква, що потребувала воїнського захисту, створила "військо Христове" лицарство, а воїн-християн присягався дотримуватися кодексу лицарської честі, який передбачав передусім захист слабких, бідних, боротьбу зі злом та Із невірними.

Минав час і життя лицарства ставало іншим: військові походи змінювалися мирним житіям, де переважали розваги. Королі, імператори, багаті феодали влаштовували змагання турніри, де перед очима численних глядачів лицарі змагалися один з одним - сам на сам і цілими загонами. Хоча при цьому використовували тупі мечі, все-таки турніри частенько закінчувалися тяжкими пораненнями чи навіть смертю їх учасників. Лицарі-переможці отримували нагороди, і змагання закінчувалися пишними бенкетами.

У мирний час кодекс лицарської честі поповнювався новими правилами. Від лицаря вимагали вишуканої ввічливості, вміння витончено висловлювати свої почуття до жінки — дами серця. На її честь лицар здійснював доблесні подвиги, шаг а вся на турнірах, прикрашав свій одяг і зброю її улюбленими квітами, їй він присвячував вірші.

Лицар втішався одним лиш поглядом чи усмішкою дами серця, загубленими нею хустиною, рукавичкою, які потім ставали священною для лицаря любовною реліквією.

Однак людські взаємини не можуть завжди бути постійними з часом вони теж зазнають змін. Так, і звичай сліпо схилятися перед дамою серця, беззаперечно виконувані будь-яку її примху уже до середини XVI століття почав вироджуватися.

Настав час простих, природних стосунків між чоловіком і жінкою; взаємин, побудованих на рівних правах обох закоханих. Французькі хроніки, що достовірно змальовували події при дворі короля Франциска І (XVI ст.), оповідали таку історію:

"Одного разу, коли Франциск І обирався дивитися на борню левів, якась дама впустила свою рукавичку і мовила закоханому в неї лицареві Делоржу: "Якщо ви хочете справді переконати мене, що так палко кохаєте, як оце щоденно в цім присягаєтесь, то підніміть рукавичку". Делорж спустився униз, узяв рукавичку, що лежала посередині між цими жахливими звірами, повернувся на трибуну і кинув дамі в обличчя. Відтоді він уже не хотів її ніколи бачити, попри неодноразові запрошення та натяки з її боку".

Шіллер використав цей сюжет для написання своєї балади.

У баладі "Полікратій перстень" уяву поета тривожить ідея невідворотності долі.