Історія зарубіжної літератури XVII - XVIII століття

ЗАНЯТТЯ № 9. НЕНАВИСТЬ ДО ДЕСПОТИЗМУ І ПРИСТРАСНЕ ПРАГНЕННЯ ЗМІНИТИ СОЦІАЛЬНИЙ ПОРЯДОК У ДРАМІ Ф. ШІЛЛЕРА "РОЗБІЙНИКИ"

План

1. Сюжет і проблеми драми.

2. Карл Моор. Конфлікт з моральним і державним устроєм феодальної Німеччини.

3. Образи Франца і Амалії.

4. Характеристика розбійників.

5. Республіканський світовий ідеал у драмі.

Завдання для підготовчого періоду

1. Подумайте, до якого морального занепаду приходить Карл Моор.

2. Чи можна виправдати "благородне розбійництво" чи "високу помсту".

Література

1. Тураев С. в. От Просвещения к романтизму. — М., 1983.

2. Хаге Ф. Мыслитель, поэт, драматург — борец за свободу // Зарубіжна література. — 2005. — № 39 (439). — С. 15—17.

3. Шайкевич Б. О. Щоб не "плазувати слимаком". Матеріали до вивчення драми Фрідрі-ха Шіллера "Розбійники" // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2004. — № 7. — С. 39—40.

4. Шіллер Ф. Статьи и материалы. — М., 1966.

Інструктивно-методичні матеріали

Прочитавши новелу Д. Шуберта "До історії людського серця", розміщену в січневому номері журналу "Швабіше магазин" за XVII 75 р., Шіллер вирішив написати драму. Надихнув його не стільки сюжет про ворожнечу двох братів, скільки пролог, у якому письменник з болем в душі звинувачував сучасну німецьку літературу в пасивності, бездіяльності, спотвореному зображенні життя в Німеччині. "Для того, щоб брати персонажів з середовища свого народу, — читав там Шіллер,— потрібно набагато більше свободи, ніж у нас, бідних німців, коли кожне влучне слово, що вислизнуло з-під пера людини з відкритими очима, може прокласти йому шлях в суспільство тюремних жителів". І Шуберт дозволив "будь-якому генію зробити з цієї повісті комедію або роман, якщо тільки він із слабкості не перенесе місця дії в Іспанію чи Грецію замість рідної німецької землі".

Попередження про можливе тюремне ув´язнення не злякало Ф. Шіллера. Навпаки, він прямо сказав близькому другу в академії, що напише книгу, "яка обов´язково буде спалена рукою ката".

Задум трагедії пов´язаний не тільки з новелою Шуберта, де мови нема про розбійників. У ньому простежувався вплив інших джерел. На вразливого Ф. Шіллера впливали образ благородного розбійника Роке з роману Сервантеса "Дон Кіхот", розповідь його наставника Абеля про відомого швабського розбійника Зуневінте Шване, бунтарські драми "буремних геніїв".

Як зазначав В. Г. Бєлінський, ця драма — "пламенный, дикий дифирамб, подобно лаве исторгнувшейся из глубины юной энергической души".

Насправді Ф. Шіллер близько п´яти років довго і завзято працював над трагедією. Творити йому доводилося в тяжких умовах академічної казарми, де заборонялася будь-яка вільна творчість, де навіть листи ретельно переглядалися. Писав їх під час нудних занять або в лазареті, прикинувшись хворим, іноді ночами під час обов´язкового чергування, а написані сцени ховав в різних меди-цинських книгах.

Даючи читати рукопис друзям, драматург вимагав неуперсдженого висловлення думок. Судячи зі спогадів друзів, він вносив до написаного багато поправок. Оскільки перший рукопис втрачено, як і перше книжне видання драми, то нам невідомо, в чому полягали ці зміни.

Лише у XVIII 81 році своїм коштом анонімно Ф. Шіллер друкує "Розбійників" — 800 примірників. Найдешевше з усіх можливих видань призвело до миттєвих хвилювань серед читачів. Письменник звернув увагу на себе з боку одного з найкращих німецьких театрів— Мангеймського. Шіллер щасливий: драматична сцена — єдина трибуна "в океані безправ´я", з якої можна дієво проповідувати, повчати, надихати. На прем´єру своєї п´єси до "іншої держави" полковий лікар пробирався таємно. Найкращі актори, в тому числі незрівнянний Август Вільгельм Іф-ланд, були зайняті у виставі.

Друге видання "Розбійників" вийшло вже з ім´ям автора і віньєткою на титульному листі, що зображувала розгніваного лева, з написом латиною: "На тиранів!"

Це було гасло глибоко сприйнятої революційності, що зухвало сповідалася. Це був голос і вимога передової думки того часу, що осмислила необхідність боротьби з феодальними князями, з тиранією, під гнітом якої знемагав німецький народ.

В драмі паралельно розвивалися дві сюжетні лінії: Франца Моора в колі Його рідних та мешканців замку (старий граф Моор, Амалія, слуги) і Карла Моора в оточенні розбійників.

Перша сюжетна лінія — це лінія інтриги Франца. Читачі стали свідками, як поступово, крок за кроком, він наближався до своєї мети — стати повновладним господарем замку. Спочатку шляхом наклепу та обману прибрав зі свого шляху Карла (бо той, як старший брат, мав всі права спадкоємця), намагався зганьбити його перед нареченою Амалією; потім погрозою змушував її до шлюбу; брехливою звісткою про смерть Карла призвів старого батька до тяжкої хвороби; нарешті, запроторив немічного графа до вежі, де на того чекала голодна смерть. Коли ж він упізнав у загадковому відвідувачеві замку брата Карла, то дав слузі таємний наказ вбити його. Ця лінія закінчила смертю самого інтригана.

Друга сюжетна лінія — це лінія Карла Моора і розбійників. Через підступність Франца Карл залишався без засобів до існування. Його переслідували жандарми. У відчаї він пристає на пропозицію друзів і став отаманом ватаги розбійників. Далі ця лінія розвивалася своєрідно: глядач не бачив на сцені актів розбою чи розплати, а дізнався про них з розповідей дійових осіб. Так, у сцені з патером Карл Моор розповів про кожен з чотирьох перснів на його руці: вони колись належали жорстоким та безчесним людям, яких наздогнала відплата. Це і розповідь Шпігельберга про свої цинічні витівки та безчинства, і розповідь Роллера про те, як розбійники підпалили з усіх боків місто, щоб допомогти йому втекти з-під шибениці. Сюди ж відносилася трагічна розповідь Косинського про його безчестя. Вислухавши цю розповідь, Карл Моор негайно поринув мститись, але самої помсти в творі не показано. Епізод штурму замку Моорів також не показаний розгорнуто. Справа тут не тільки в тому, що на сцені важко показати масові епізоди. Авторський задум глибший: Ф. Шіллер намагався перш за все зазирнути в душу персонажів, показати їхнє ставлення до подій та до власних вчинків. Ось чому у творі багато монологів, перш за все головних антагоністів — Карла і Франца. Характеризували герої також через пісні, які співали. Це пісня Амалії про прощання Гектора з Андромахою, пісня Карла про Брута і Цезаря, пісня розбійників. Розкриття характерів, внутрішнього світу персонажів дало змогу авторові винести на розгляд глядача певні моральні проблеми.

"Розбійники" задумані як соціально-психологічна драма. Соціальні начала розкривалися в прагненні персонажів посісти певне місце в суспільстві. В цій драмі намагалися утвердитися всупереч моралі (Франц), інші — намагаються повернути собі це право справедливою силою (Карл), треті прагнули відстояти це право як своє законне (Амалія), ще інші втрачали його внаслідок слабкості та пасивності (граф Моор). Розбійники оголосили війну суспільству, а себе ставили поза ним.

Психологічне начало розкривалося дуже широко — через показ переживань, думок, життєвих позицій персонажів. Особливо це стосувалося трьох головних персонажів — Карла, Франца і Амалії.

Відзначимо, що в основу композиції твору покладено принцип контрасту. Це не лише контрастне чергування сцен, а й протиставлення образів-персонажів. Протиставлялися два брати — Карл і Франц, один з яких чесний і порядний чоловік, інший — негідник. Розбійники протиставлялися їхньому ватажку — Карлу Моору, який дуже відрізнявся від побратимів характером і мотивами вчинків: він праг справедливості, в той час, як вони з метою пограбування шукали небезпечних пригод. Серед розбійників одні викликали відразу, як цинічний Шпігельберг, інші — симпатію, як Косинський. В замку Моорів безвільний, легко схильний до чужих впливів старий граф різко відрізнявся від вольової та розсудливої Амалії.

На початку п´єси Карл постав перед читачами як студент Лейпцизького університету. Це людина невпинної енергії та світлого розуму. Його улюблений письменник — Плутарх, відомий автор героїчних біографій людей античності. Однак у сучасному житті Карл не бачить ні таких героїв, ні можливостей здійснювати героїчні вчинки. Тому енергія юнака знайшов вияв у студентських легковажних витівках. При цьому він ніколи не принижував людської гідності, не обманював простодушних, не кривдив бідняків. Йому неприємно вислуховувати цинічну оповідь Шпігельберг про його підлі вчинки.

За отриманий борг герою довелося відсидіти у в´язниці. Відтоді жандарми стежать за ним та його друзями.

Карл вирішив покінчити з минулим. Він надіслав батькові листа, де щиро каявся у своїх помилках. Відповідь, написана рукою брата, неначебто від імені батька, вразила його. За якусь мить він виявився викинутим з суспільства і відірваним від рідних. Йому не залишалося нічого іншого, як пристати на пропозицію своїх товаришів і стати отаманом ватаги розбійників. Карл оголосив війну суспільству, де віднині для нього не було місця.

Карл. "Мій дух прагне подвигів, душа свободи. Убивці, розбійники— цими словами закон кинуто мені під ноги... Люди заступили мені людство, коли я волав про людяність. То ж геть від мене співчуття і людське милосердя! Немає в мене більше батька, немає більше любові — хай кров і смерть навчить мене забути все, що було колись мені дороге!"

Отже, Карл хотів забути про все, що пов´язвувало його з минулим життям. Для нього віднині не існувала і церкви: як могла вона втішити людину, коли зіпсована сама?

Карл. "Вони проповідують любов до ближнього і з прокльоном відганяють від своїх дверей вісімдесятирічного сліпця. Постають проти зажерливості, а самі винищують населення Перу задля золотих злитків... Сушать собі голови, як це могло статися, що природа породила Іуду Іскаріота, а навіть не найгірший з них продав би святу трійцю за десять срібняків... о, Бодай на вас загибель, фарисеї, фальшу вальни ки істини, мавпи божества!"

Але так само Карл далекий і від розбійників, про що свідчили його слова і слова одного з його товаришів.

Рацман. "Він не вбиває, як ми, задля пограбунку. Про гроші він, видно, не дбає... І навіть ту третину здобичі, яка по праву йому належить, роздає сиротам, або платить за навчання бідних, але талановитих юнаків. А коли треба пустити кров поміщикові, який дере шкуру зі своїх селян, або провчити негідника в золотих галунах, який перекручує закони і сріблом замилює очі правосуддю, або якогось іншого панка тієї ж масті — отут, хлопче, він у своїй стихії і шаленіє, як чорт, немов кожна жилка в нього фурією стає."

Таким чином, Карл Моор залишився зовсім самотнім у світі. Розбійницьке життя не заспокоїв і не загоїв його душевних ран. Він страждав від внутрішнього розладу, бо усвідомлював, що пролита кров не підносить людини у власних очах, а тим більше не робить її героєм в очах ближнього. Спостерігаючи за величним заходом сонця, говорив:

"Так вмирає герой. Хочеться схилитися перед ним... коли я був ще хлопчиком, моєю улюбленою мрією було так жити і так померти (з прихованим болем). Дитячі мрії."

Так наскільки він далекий від своїх кумирів — героїв Плутарха.´ Якими нікчемними перед масштабом історії видалися його кривди і вчинки! Замість забуття, про яке він мріяв, — нові тривоги й страхи. Новому члену ватаги Косин-ському він сказав: "Хочеш мати гучне ім´я і почесті? Хочеш підпалами й убивствами купити безсмертя? Запам´ятай, юначе, не для вбивць і пзліїїв зеленіють лаври! Не тріумфи переможців чекають на бандитів, а прокльони, небезпека, смерть та ганьба".

Та найстрашніше — це муки сумління за невинно пролиту кров: "А звідки тобі відомо, шо я не бачу жахливих снів? Або що я не зблідну на смертному ложі?"

А розірвавши всі зв´язки з суспільством, Карл Моор втратив опору в житті, сенс існування: "Хто буде мені порукою? Усе навколо таке похмуре... Заплутані лабіринти., ніякого виходу... немає зірки провідної".

В монолозі п´ятого акту, який за своєю вагомістю наближався до знаменитого монологу шекспірівського Гамлета, герой розмірковував про смерть як про єдиний вихід з ситуації, що склалася, але що чекав на нього після смерті.

Карл. "А що як ти закинеш мене самого у якийсь спопелілий світ, що від нього ти відвернув свої очі і де тепер попереді мною не було нічого, крім ночі в самотині вічної пустелі."

Чи не буде виявом легкодухості його добровільна втеча з життя?! Ні, він готовий нести відповідальність за свої вчинки вже тут, на землі:

Лише дізнавшись в замку правду про батька і брата, знайшов, нарешті, гідну мету: помсту за безчестя батька.

Однак, людська кров — завжди кров і навіть справедливе вбивство — страшне вбивство, і ось Карл із жахом почав розуміти, що і це вбивство— таке ж злочинне, як всі попередні. Воно не міг очистити його. Адже, віддаючи наказ вбити Франца, він не рахував з батьківськими почуттями старого графа, позбавляючи батька сина. Навіть злочинець залишався сином для батька. Так мимоволі додав Карл ще один злочин до попередніх.

Коли герой дізнався, що помста здійснена, але не розбійниками, а рукою самої долі (Франс убив сам себе), він сприйняв це як знак неба. Безкінечний ланцюг убивств та злочинів нарешті перервано. Відтепер царюватиме милосердя. Карл залишив своє страшне ремесло. Але невблаганна доля приготувала йому останній, найжорстокіший удар. Настав час розплати за скоєні злочини і для благородного розбійника.

Розбійники ввели Амалію, яку вони вважали воєнною здобиччю. Дізнавшись, хто перед ним, любляча Амалія простила Карлу його злочинне ремесло. Він воскрес серцем. Але в ту мить, коли життя наповнилося для нього новим високим змістом почуття щастя, розбійники стали вимагати від нього найвищої жертви — життя

Амалії.

Карл почував себе приреченим. Порушити присягу він не міг. Минуле чіпко тримала його у своїх руках. Мабуть, він великий грішник, і вже ніколи йому не буде спасіння. З гіркотою відвернуться від Амалії. Дівчина, щойно знайшовши коханого, знову втратила його, цього разу вже назавжди. Життя для неї не мало сенс. Вона попросила Карла, щоб він її вбив. Хтось з розбійників вже здіймав рушницю, але Карл власноручно вбив кохану. Так він довів вірність присязі, що дав колись розбійникам, але залишитися з ними після скоєного вже не міг. Тепер він думав про те, що змусить сам себе покарати за все — і за всі злочини в богемських лісах, і за смерть батька, і за загибель Амалії.

Весь цей заключний епізод— блискучий зразок Шіллерового трагізму. Карл Моор подібний до героїв давньогрецьких трагедій, сам визначив свою долю і сам обрав смерть. Але й тут він думав про людське, земне: хоче, щоб за його голову одержав нагороду бідняк — батько одинадцятьох дітей.

Шіллер у своїй драмі не тільки схвалив благородний протест Карла (про це нагадує епіграф до твору — "На тиранів"), а одночасно показав хибність індивідуального протесту. Здійнявши руку помсти, нехай навіть з благородних міркувань, людина рано чи пізно зруйнує своє власне життя та життя своїх близьких.

Розкриваючи тему протесту і волелюбства, драматург порушив в драмі й інше не менш важливе питання: якщо проти насильства боротися знову ж таки насильницькими методами, то чи не перетвориться і сам благородний месник на злочинця.

Так виникла тема моральної відповідальності кожної людини за свої вчинки. Згідно із задумом автора, розплата неминуча для кожного, хто порушив моральний закон.

У драмі відтворено протистояння двох братів— Карла і Франца, синів ірафа Моора, носіїв двох протилежних світоглядів. Карл ненавидив убозтво навколишнього життя, ставився з презирством до тих, хто улесливо корився володарям, утис-кавє злидарів. Він не хотів жити за такими законами, завдяки яким так добре жилося лицемірам, пройдисвітам, лихварям. "Чи ж втиснути мені своє тіло в корсет, чи ж зашнурувати законом волю?" закон примушує плазувати слимаком те, що повинно літати орлом". Герой у глибині душі чистий, добрий юнак. Дізнавшись про рішення батька позбавити його спадку, він впав у відчай, особисту образу сприйняв як прояв несправедливості, шо вже стала нормою в людських стосунках. Він із товаришами ховався в богемському лісі, став ватажком розбійників. Карл почав грабувати багатих, вельможних, тих, хто мав владу і допомагав знедоленим та гнаним.

Зовсім протилежних ідей та принципів дотримувався його брат Франц. У цьому образі Шіллер показав людину цинічну, без честі, сумління, жорстокого егоїста. Облудно виставляючи в чорних фарбах студентське життя брата Карла, він ганьбив його перед батьком, домагався, щоб увесь батьківський спадок перейшов до нього. Більше того, він претендував на руку нареченої Карла — Амалії. Мета життя Франца — задоволення власних пристрастей. Він виправдовував будь-який свій злочин, вважав, що честь, сумління потрібні лише простолюду. Франц прагнув влади і грошей і вважав, що не існувало такої перешкоди, яка б завадила йому домогтися свого.

Рідного батька він переховував у вежі і прирікає на голодну смерть. Тим часом Франца почали переслідувати жахливі видіння, які можна назвати муками зневаженого сумління, — розплата за жорстокість та злочини. Своєю бездушністю він прикрашав навіть власний герб: "Блідість злиднів і рабського страху —-ось кольори мого герба". Франц не в змозі подолати докорів сумління, жаху перед неминучою карою. Зрештою, наклав на себе руки, одначе, не переміг і Карл. У фіналі драми його охопило сумнів: чи вірний шлях він вибрав і зрозумів, що не тим шляхом він пішов. За свої злочини розплатився смертю батька та нареченої Амалії, прийшов висновку, що в природі не існувало благородного вбивства чи високої помсти. Він побачив користолюбство, жорстокість розбійників, які робили його справу несправедливою і вирішив здатися владі, "по дорозі сюди мені довелося розмовляти з одним бідняком. У нього одинадцятеро дітей. Тисячу луїдорів обіцяно тому, хто приведе живим великого розбійника. Цьому бідоласі можна допомогти".

Без честі й слави загнув розбійник Шпігельберг. Розбій пробуджував у ньому тільки ниці почуття. Він полюбляв цинічно вихвалятися своїми підлими та жорстокими вчинками. У глибині душі ненавидів Карла за його гуманність та шляхетність і чекав лише нагоди, щоб убити його. Проте його самого викрили і скарали розбійники.

Промовистою здалася загибель розбійника Швейцера. Він у душі карався і мучився через грабунок та вбивства і бажав звершити по-справжньому героїчний, шляхетний вчинок. Карл Моор доручив саме йому вбити негідника Франца, здійснивши акт справедливої помсти. Цим вчинком Швейцер сподівався очистити душу від скверни гріха. Однак, як відомо, Франц сам себе покарав. Швейцер зрозумів, що доля відбирає у нього можливість очиститися душею і залишає його нерозкаяний грішником. У відчаї він заколовся кинджалом.

Найтрагічніша у п´єсі доля Амалії. З боку моралі це бездоганна особистість. Вона відразу ж розгадала злочинну натуру Франца, весь час гуманно ставилася до старого графа, зберігала вірність Карлу і простила йому, коли дізналася, що він розбійник. її смерть від руки нареченого — трагічна, бо несправедлива: адже ніякої провини ні перед Карлом, ні перед людьми за нею не було, її загибель сприймалася не як спокута, а як жадане звільнення від тягаря трагічної долі.

У "Розбійниках" Ф. Шіллер показав суперечність між правом людини на протест, з одного боку, та злочинністю будь-якого насильницького протесту — з іншого. Це протиріччя відтворене в драмі як трагічне, бо воно, на думку Шіллера, в реальному житті нерозв´язне.

Різні варіанти сюжету про "благородного месника" знаходимо у творчості Дж. Г. Байрона ("Корсар"), В. Скотта ("Роб Рой", "Айвенго"), О. Пушкіна ("Дубровський"), М. Старицького ("Розбійник Кармелюк"). Моральна проблематика "Розбійників" справила великий вплив на творчість Ф. Достоєвського і Л. Толстого.

Тема розбійництва підказана Ф. Шіллеру не тільки літературою, а й конкретними обставинами в Німеччині в середині XVIII сторіччя, коли "спільне невдоволення набувало часто форми анархічних, бунтарських виступів". Розбійницькі шайки з´являлися то в одному місці, то в іншому, деякі з них переслідували соціальну мету. Банда розбійників, представлена Ф. Шіллером, слугувала наочною ілюстрацією трагічності передових прошарків німецького суспільства того часу. Вона формувалася з усіх чим-небудь невдоволених. Природно, що лише незначна частина її прониклася ідеями Моора, а більша — захопилась прямим розбоєм. Та маса, на яку хотів спертися Карл Моор, опинилася — і не могла іншою виявитися— нездатною до сприйняття його ідеалів, і опора ця повинна була рухнути.