Дидактика

§ 1. Загальна характеристика процесу навчання

У стислій описовій формі навчання можна охарактеризувати як шлях освіти, як передачу людині знань, умінь, навичок. Навчання — це педагогічний процес, у ході якого учні оволодівають не лише різноманітними знаннями, вміннями і навичками, а й розвивають свої розумові сили, проходять шлях від незнання до знання. Таке розуміння процесу навчання саме по собі важливе, але для глибокого і повного визначення навчання як дидактичної категорії потрібні інші, конструктивніші підходи.

Автори підручників і посібників з педагогіки про процес навчання. У підручниках і посібниках з педагогіки наведено різні визначення навчання. Проте^ не будемо шукати в кожному з них більш чи менш вдалого, просто пам´ятатимемо, що різні автори в центр уваги ставлять різні аспекти навчання, різні його боки, вважаючи їх визначальними. Цей факт свідчить про складність означуваного поняття і про складність у спробі відобразити всі його боки одночасно, однаковою мірою підкреслюючи важливість кожної з них. Наприклад, Ю.Бабанський визначив навчання як цілеспрямовану взаємодію викладача й учнів, яка послідовно змінюється, в ході якої розв´язуються завдання освіти, виховання і загального розвитку учнів [3,124]. Отже, в центрі уваги вченого думка про те, що навчання - це цілеспрямована взаємодія вчителя та учнів, яка послідовно змінюється.

І.Харламов у своєму підручнику "Педагогіка" під навчанням розуміє "цілеспрямований педагогічний процес організації і стимулювання активної навчально-пізнавальної діяльності учнів з оволодіння науковими знаннями, уміннями і навичками, розвитку творчих здібностей, світогляду і морально-етичних поглядів і переконань"[17,49]. Автор акцентує увагу на тому, що навчання — це педагогічний процес організації і стимулювання активної навчально-пізнавальної діяльності учнів.

У підручнику "Педагогіка" за ред. М. Ярмаченка навчання розглядається як специфічна форма пізнання об´єктивної дійсності [12,110] На наш погляд, вдале визначення навчання дав видатний український психолог Г.Костюк, охарактеризувавши його як керування засвоєнням учнями суспільних цінностей, вироблених попередніми поколіннями людей [8,52], як складну систему способів здійснюваного в сім´ї, дитячих садках, школах та інших навчальних закладах керування навчальною діяльністю молодого покоління [там само, с.84]. Таким чином, смислове навантаження у його визначенні навчання припадає на твердження, що це управління навчальною діяльністю учнів, керування засвоєнням учнями суспільних цінностей. Такий самий наголос на управлінні навчальною діяльністю робить І.Підкасистий у своєму підручнику з педагогіки [13,89].

Отже, різні автори в центр уваги ставлять різноманітні боки навчання як процесу, проте всі одностайні в тому, що навчання — це спільна діяльність учителя й учнів. Діяльність учнів називають учінням, а діяльність учителя — викладанням, хоч є термін, який, на нашу думку, точніше відображає суть діяльності вчителя — це научування. Навчання — це не проста сума двох діяльностей, учіння і викладання, це їхня органічна єдність.

Ми вважаємо, що навчання — це процес організації і управління засвоєнням учнями системи знань про суспільство, природу, людину і розвиток на цій основі їх пізнавальних сил, наукового світогляду та позитивних людських якостей.

Процес навчання в історії педагогіки. З історії розвитку світової педагогічної думки відомо, що педагогів і психологів у процесі навчання в першу чергу цікавила діяльність учня — учіння, його структура, природа, механізми здійснення. Тому психологічна і педагогічна науки мають велику кількість поглядів на учіння.

Я.Коменський розглядав учіння як придбання знань із різних наук і умінь розв´язувати різноманітні завдання й виконувати дії з використанням знань. Знання розглядались частково як чуттєві уявлення, а особливо як поняття і їх системи. Головними компонентами учіння, за Я.Коменським, є розуміння, заучування напам´ять, мовна і зовнішня маніпулятивно-ручна дія. Розуміння він уявляв як пізнання, в якому виділялося два ступені: чуттєвий і раціональний. На чуттєвому ступені використовуються відчуття, сприймання, уявлення. Раціональний ступінь ґрунтується на мисленні. Структура розуміння включає такі компоненти як сприймання предметів, уявлення їх, мислення, яке здійснює порівняння, аналіз, узагальнення та оцінку. Запам´ятовування більшою мірою залежить від розуміння і вправ.

Великий вітчизняний педагог К. Ушинський (1823-1872) розрізняв два види учіння: учіння з одержанням знання від учителя та учіння шляхом розв´язання проблеми. У першому виді він виділяв такі чинники учіння: свідомість, самостійність, наочність, послідовність, систематичність, готовність, повторення і вправи.

Німецький філософ і педагог Й.Гербарт розрізняв учіння як засвоєння знань і умінь та розвиток як удосконалення загальних пізнавальних процесів (увага, пам´ять, мислення). Процес учіння ним трактувався як активна взаємодія психічних елементів — уявлень.

А.Дістервег розрізняв процеси учіння і процеси розвитку, які відбуваються в учінні. Учіння дає матеріальний ефект навчання — знання, уміння, навички. Розвиток — за ним, це тренування і вдосконалення мислення, мови, довільної уваги, здібностей. "Засвоювати і досліджувати предмет за допомогою розуму" — це і є, власне розвиток, на думку А. Дістервега. Розвиток дає формальний ефект навчання. На той час уявлення А. Дістервега про учіння як про процес, який залежить від методу навчання, були надзвичайно передові. Вони і сьогодні мають винятково важливе значення. Він виділяв два методи навчання: повідомляючий метод (науковий) і елементарний (розвивальний) метод. Під час навчання за допомогою першого методу учитель викладає матеріал, учні його сприймають рецептивно, включаючись, дотримуючись думки учителя. Як бачимо елемент пасивності в діяльності учнів дуже великий.

Другий метод виглядав так. Учні виходять із певних положень, досліджуючи їх, або те, що випливає з них, і одержують істину шляхом власних роздумів, дослідження, вивчення. Побудова новоутворення є активним процесом, самодіяльністю і вона проходить шляхом об´єднання раніше засвоєних елементів минулого досвіду в нові зв´язки, які відповідають новим знанням і умінням.

Певний внесок у розроблення теорії учіння зробили відомі зарубіжні педагоги, зокрема, такі як американський філософ і педагог Дж. Дьюї (1859-1952), та німецький педагог В. Лай (1862-1926). Дж. Дьюі розглядав структуру учіння, ототожнюючи його з компонентами процесу мислення (виникнення проблеми — спостереження і розгляд фактів для з´ясування проблеми — утворення гіпотези — перевірка гіпотези в спостереженнях і експериментах). Він звертав увагу нате, щоу Й. Гербарта відсутній ступінь виникнення затруднення (суперечність, яка є одним із головних компонентів мислення, а не побічною умовою в отриманні інформації). Визнаючи таке учіння, за якого відсутня проблемна ситуація, цілком можливим, він, однак, уважав його неефективним, пов´язаним із зниженням активності учнів. Отже, Дж. Дьюї вважав, що учіння — принципово активний процес. На його думку, новоутворення будуються аддитивно з елементів минулого досвіду.

В.Лай розглядав учіння як активний процес побудови новоутворень з елементів чуттєвого і мислительного змісту при необхідній участі зовнішніх рухів.

Значний інтерес становлять погляди відомого швейцарського психолога Жана Піаже. Вучінні він виділяв дві фази: асиміляцію й акомодацію. Асиміляція — включення нового об´єкта в старі схеми, а також розширення сфери застосування наявних окремих схем у різних відношеннях. Акомодація — пристосування актуалізованих вихідних схем до нових об´єктів дій шляхом зміни структури останніх. Навчання полягає у підвищенні самостійності учнів у цьому процесі. Необхідною умовою становлення суперечностей як рушійної сили навчання є сумісність пізнавальних сил учня з величиною самої суперечності. Якщо суперечність така, що потенційні сили учня дають можливість її розв´язати з деякою незначною допомогою вчителя, то вона стає чинником розвитку пізнавальних сил учня.

Методологічна основа процесу навчання і його рушійні сили. Методологічною основою дидактики є теорія пізнання і теорія відображення, діалектика, системний підхід як метод пізнання дійсності. Єдність логічного та історичного, закони діалектичного мислення вимагають всебічно вивчати педагогічні процеси, явища, факти, розкривати наявні зовнішні і внутрішні взаємозв´язки, розглядати педагогічний процес у русі, динаміці, розвитку, бачити в ньому перехід кількісних змін у якісні, вивчати внутрішні суперечності цього процесу, встановлювати єдність протилежностей і на цій основі встановлювати його рушійні сили, керуватися законом заперечення заперечень, аналізувати в єдності теорію і практику, оскільки практика є не лише джерелом пізнання, а й критерієм істини.

Внутрішньою рушійною силою процесу навчання є суперечності між вимогами, які висуваються до знань умінь і навичок учнів і реальними можливостями учнів з їх виконання. Ця суперечність стає джерелом розвитку процесу навчання, якщо висунуті вимоги відповідають можливостям учнів і, навпаки, вона не служить позитивному перебігу процесу, якщо вимоги виявляються дуже важкими або дуже легкими, тобто не перебувають у зоні найближчого розвитку учня. Ось чому для правильної організації процесу навчання необхідно дуже глибоко вивчати учня, добре знати його пізнавальні можливості.

Підсумок. Таким чином, за всієї різноманітності поглядів різних учених на природу і структуру учіння всі вони одностайні в одному: учіння — процес активний, а навчання — це спільна діяльність учителя й учнів, це не просто сума двох діяльностей, це їх органічна єдність. Методологічною основою дидактики є теорія пізнання і теорія відображення, діалектика, системний підхід як метод пізнання дійсності. Внутрішньою рушійною силою процесу навчання є суперечності між вимогами, які висуваються до знань, умінь і навичок учнів, та реальними можливостями учнів з їхнього виконання.