Дидактика

§ 1. Про суть законів, принципів і правил навчання

Поняття закону, принципу і правила навчання. У філософії поняття "закон" визначається як філософська категорія для позначення об´єктивних, істотних, необхідних, повторювальних, загальних, стабільних зв´язків явищ, предметів, процесів дійсності. Практична значущість закону визначається його прогностичними функціями. Тобто, оскільки в законі відображається стабільність, повторюваність зв´язків між явищами, то він може служити основою для реалізації однієї з найважливіших функцій наукової теорії - наукового передбачення перебігу явища, його результату.

"Принцип" - термін латинського походження (ргіпсіріит - основа, першоначало), він означає основоположення, керівну ідею, основне правило поведінки, діяльності. Принцип — це загальна керівна норма дії, а правило — це норма дії, що має конкретне робоче значення. Якщо принципи і правила — це норми діяльності, що встановлені людьми, то закони — це об´єктивно діючі зв´язки.

Отже, за своїм походженням принцип і закон — це різні поняття, проте, як це видно з самого визначення закону і принципу, вони за своєю суттю - закономірності, тільки один з них (принцип) виявляє більше нормативну дію, а інший (закон) — прогнозуючу, передбачу-вальну.

Таким чином, педагогічний закон — це такий компонент логічної структури педагогічної науки, який відображає об´єктивні, внутрішні, істотні і відносно стійкі зв´язки педагогічних явищ, сприяє науковому управлінню навчальною і виховною діяльністю,передбаченню результатів управлінського рішення, спрямованого на оптимізацію змісту форм і методів цієї діяльності, а принципи - це загальна керівна норма
Дії [26;27].

Системний підхід до аналізу природи і суті принципів навчання. З погляду системного підходу [3] принципи навчання розглядаються як загальні вимоги, які ставить середовище системи навчання (суспільство, природа, людина) до самої системи. Ці вимоги окреслюють простір функціонування цієї системи і будучи за своєю суттю її зовнішніми зв´язками та її середовища, вони визначають, а, точніше, вказують на спрямованість процесу навчання. Таким чином, виокремлені положення створюють основу для руху учня, в ході якого зміст навчання перетворюється на його індивідуальне надбання. Вони відображають зв´язки між чинниками, що створюють умови функціонування системи навчання.

Усі принципи навчання виражають закономірності процесу навчання і кожен з них є формою, в якій виявляється та чи інша конкретна закономірність, хоча, можливо, може бути і так, що сама суть цієї закономірності поки-що і невідома. Отже, принцип навчання — це форма вираження закономірності навчання, але це ще не закон.

За законами пізнання людина пізнає в першу чергу явище, форму і лише потім розкриває саму суть явища. Філософи стверджують, що пізнання відбувається в напрямі від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Якщо взяти до уваги, що закон — це етап у пізнанні явища, а рух, динаміка, розвиток пізнання відбувається у напрямі від вивчення зовнішніх характеристик явища до встановлення принципу, а далі — до закону, то принципи навчання — це етап у пізнанні механізму і процесу функціонування системи навчання. Зміна статусу закономірності (перехід принципу у закон) визначається мірою заглиблення і розкриття даного боку функціонування системи навчання. Принципи не є раз і назавжди встановленими категоріями. Виражаючи певні закономірності, вони постійно поглиблюються і видозмінюються.

Перехід від форми до сутності - процес історичний. Розкриваючи дедалі глибше і повніше принципи навчання, ми все більше наближаємося до розкриття суті закономірностей, формою яких вони є. Оскільки пізнання відбувається від явища (форми) до суті, то й не дивно, що людина спочатку зафіксувала форму зв´язку між чинниками процесу навчання у вигляді вимог, практичних правил до самого процесу навчання, його змісту, форм і методів.

Розглянемо природу принципів і законів навчання під кутом зору системного підходу. Система навчання функціонує в середовищі, до якого належать природа, суспільство і людина, які створюють зовнішні зв´язки для даної системи. Ці зв´язки можуть бути настільки міцними, що спроможні навіть зруйнувати систему. У нашому випадку зв´язки — це вимоги, які висуває середовище до навчальної системи. Вони окреслюють простір її дії.

Однак, виходячи тільки з природи середовища ці вимоги не можуть бути визначені. Вони є результатом взаємодії системи навчання і її середовища. Але взаємодія - система, отже має характерні для неї її атрибутивні ознаки. Однією з таких ознак є наявність системотвірного чинника, яким є відповідність усіх зовнішніх впливів на учня його психологічній природі, власне — це і є принцип природовідповідності як своєрідна аксіома педагогіки, який гармонізує взаємодію навчальної системи і середовища. Означений принцип є тим положенням, яке породжує, корегує, задає і спрямовує функціонування системи навчання. І як системотвірний чинник, він взаємодіє з кожним компонентом системи навчання, її зв´язками та системною властивістю.

Таким чином, принципи навчання є вимогами середовища навчальної системи до вчителя, до учнів, до дидактичної системи, до зв´язків між цими трьома компонентами системи.

Які ж вимоги висуває суспільство і природа до вчителя як до компонента навчальної системи? Очевидно, вчитель має бути не тільки носієм досвіду, який передається молодшому поколінню, а й володіти досвідом організації такої передачі, тобто, бути професіоналом. У цьому досвіді головною вимогою є вміння діяти згідно з природою учня і його інтересами. Ця вимога розкриває характер природовідповідного та особистісно-орієнтованого навчання, вона і становить суть принципу врахування індивідуальних особливостей учнів, їхніх вікових відмінностей та закономірностей розвитку.

Кожен учень має тільки йому притаманні особливості пам´яті, мислення, уяви, має свій характер, темперамент, свої нахили, задатки, здібності, свої закономірності розумового розвитку. І неврахування їх у виборі всіх характеристик навчального процесу сприятиме створенню некомфортних психологічних умов для даного конкретного учня, а це означає, що сподіватися на високу ефективність у засвоєнні ним навчального матеріалу не доводиться.

Кожен віковий період у розвитку дитини характеризується такими психічними новоутвореннями, які відрізняють його від інших періодів. Якщо, наприклад, у молодшому шкільному віці найвищого розвитку набуває образна пам´ять, у середньому - логічна, а старший шкільний вік тяжіє до системного мислення, то неврахування цих рис розумового розвитку під час організації навчальної діяльності учня не сприятиме виникненню гармонізованих психологічних умов для навчання. А Це означає, що вимога врахування індивідуально-типологічних якостей учня, особливостей його вікової групи випливає з принципу природовідповідності у навчанні, отже, цим принципом вона і пояснюється і є практичним керівництвом в організації навчальної діяльності учнів.

Наступний принцип — принцип цілеспрямованості і цілісності у навчанні, який є результатом дії середовища навчальної системи на компонент дидактичної системи "Цілі навчання". Оскільки ми виділяємо чотири групи цілей: освітню, виховну, розвивальну і політехнічну, то вимога цілеспрямованості діє одночасно з вимогою єдності і цілісності навчання. Якби завдання вчителя полягало у тому, щоб забезпечити тільки засвоєння конкретного навчального матеріалу з того чи іншого шкільного предмета, то це не становило б для нього особливих проблем, що переконливо довела шкільна практика. Завдання ж полягає у тому, щоб використовуючи можливості того чи іншого навчального предмета, того чи іншого змісту навчання отримати максимально можливий розвиток розумових та емоційно-чуттєвих сил учня. А це можливо тільки тоді, коли навчання, розвиток і виховання будуть відбуватися як цілісний, єдиний процес.

Вимоги суспільства, природи, людини до змісту навчання зводяться до того, що зміст навчання має бути науковим, відповідати сучасному рівню розвитку науки та віковим можливостям особистості, він має бути організований в систему, відповідно проструктурований. У змісті навчання повинна бути відображена і вимога зв´язку навчання з життям, практикою, виробництвом. Тому ця вимога знаходить своє відображення у принципах науковості, доступності та системності та зв´язку навчання з життям. Оскільки історія впровадження названих принципів у теорію і практику навчання становить важливу і цікаву сторінку історії педагогіки як науки, то вони будуть розглянуті нижче.

Дія середовища системи навчання на елемент дидактичної системи "Методи навчання" веде до появи таких вимог: методи навчання мають відповідати природі учня, його віковим особливостям і можливостям, доповнювати один одного, діяти в комплексі, забезпечуючи найвищу ступінь досягнення конкретної мети навчання. Це — принцип врахування вікових особливостей учнів у виборі методів навчання та їх оптимального поєднання.

Наступний компонент дидактичної системи — засоби навчання. Вимоги, які формулює середовище навчальної системи до нього, зводяться до такого: оптимальне з точки зору досягнення конкретної мети навчання поєднання різних засобів навчання. Тому цей принцип навчання визначається як принцип оптимального вибору засобів навчання. Взаємодія середовища з організаційними формами навчання веде до появи вимоги оптимального поєднання індивідуальної та групової форм організації навчання. Цей принцип ми називаємо принципом оптимального поєднання індивідуальної та групової форм організації навчання.

Очевидно, оптимальне поєднання методів і засобів навчання та індивідуальної і групової форм організації навчання для найвищого досягнення конкретної мети навчання становить суть окремого принципу навчання — принципу оптимізації.

Зауважимо, що оптимальний — це не просто найкращий, це найкращий за даних умов і за даним критерієм. Розглянемо такий приклад. Нехай нам потрібно якимось чином прибути з Рівного до Києва. До Києва з Рівного можна прибути потягом, долетіти літаком, автобусом, доїхати велосипедом, мотоциклом, автомобілем, нарешті можна вибрати такий екстравагантний спосіб переміщення як пройти пішки чи прокатитися на підводі (мабуть, наші далекі предки колись так і робили). То який же спосіб переміщення нам вибрати? Все залежатиме від критерію, який ми покладемо в основу вибору. Якщо за такий критерій вибрати мінімум часу, що витрачається на дорогу, то, напевно, варто вибрати літак, цей вибір буде оптимальним за умов даної задачі за означеним критерієм.

Якщо ж нас цікавить мінімум коштів, які потрібно буде використати на дорогу, то напевно варто вибрати піший хід, якщо ж нас цікавитиме отримання максимальної інформації про забудову та благоустрій сіл і міст Рівненської, Житомирської та Київської областей, то варто вибрати автобус. Цей вибір за умов даної задачі і за даним критерієм є оптимальним.

Як свідчить теорія і практика навчання є сенс виділити два критерії, на основі яких можна оцінювати варіанти вибору дидактичної системи, це — ступінь досягнення мети навчання і час, що витрачається на забезпечення досягнення цієї мети.

Принцип оптимізації у навчанні передбачає, таким чином, такий вибір методів, засобів і організаційних форм навчання, який забезпечує максимально можливе досягнення конкретної мети навчання за мінімально можливий час навчання.

Які вимоги формулює суспільство до кожного конкретного учня?
Щоб учень хотів і був спроможний за своїм рівнем розвитку засвоювати матеріал, щоб мав певний інтерес до навчання. Цей принцип можна
поділити на два: принцип доступності та принцип формування пізнавального інтересу учнів. Принцип доступності буде предметом окремого розгляду, а стосовно принципу формування пізнавального інтересу в учнів, то варто зазначити таке.

Завдання наукового пізнання підказується потребами розвитку суспільства, життям. Саме тому, розуміючи життєву важливість своїх досліджень, учені працюють творчо, з великим підйомом душевних сил. Щоб учнівське пізнання мало місце, учень повинен хотіти вчитися. Відомо, що основними мотивами будь-якої діяльності є потреби та інтереси. Для того, щоб в учня виникло бажання вчитися, він повинен відчувати потребу у знаннях та інтерес до них Інтерес до навчання може бути пов´язаний з майбутньою професією, з тим видом діяльності, до якої в учня є нахили, задатки і здібності, з осмисленням значущості знань, з бажанням знайти самостійну відповідь на поставлене запитання, самостійно вирішити проблему. Підтримання і розвиток пізнавального інтересу до навчання — необхідна умова високої ефективності навчання.

Вимоги середовища до зв´язку "вчитель-дидактична система" зводяться до такого: учитель розробляє і реалізовує тільки таку дидактичну систему, яка найвищою мірою відповідає можливостям, задаткам і здібностям учня, тобто його природі, розвиває і виховує. Тому цей принцип можна було би назвати принципом розвивального і виховального навчання. Він, як бачимо, ставить певні вимоги не до одного якого-небудь компонента навчальної системи, а до функціонування всієї системи навчання, тобто до усіх компонентів навчальної системи та до зв´язків між цими компонентами. Однак закономірності розвитку і виховання на основі здійснення конкретного навчального процесу досить добре вивчені, тому цей принцип (а, точніше, два принципи) набувають статусу законів навчання: закон єдності навчання і розвитку та закон єдності навчання і виховання.

Зв´язок "дидактична система — учень" означає, що кожному учневі має відповідати своя дидактична система, тобто, що середовище вимагає індивідуалізувати систему навчання. Ця вимога зауважена у принципі врахування індивідуальних особливостей учнів, їхніх вікових відмінностей та закономірностей розвитку та у принципі систематичності і послідовності.

Зв´язок "учень — учитель" передбачає постійне отримання учителем об´єктивної інформації про навчальні досягнення учня та реалізацію корекційних заходів на основі порівняння реального ступеня досягнення цілей навчання з запланованим. Керування навчальним процесом на основі оцінки ступеня досягнення мети навчання є необхідним атрибутом навчального процесу як з погляду учителя, так і з погляду та в інтересах учня. Цей принцип навчання має назву принципу контролю і корекції знань учнів.

Емерджентною (системною) властивістю системи взаємодії "середовище — навчальна система" є така навчальна система, яка побудована на засадах гармонійності дій учителя й учня в інтересах максимально можливого ступеня досягнення цілей навчання. Вимоги середовища до такої взаємодії передбачають активність обох суб´єктів взаємодії на основі конкретної дидактичної системи. Цей принцип варто було б назвати принципом активності та поєднання освіти і самоосвіти учня, розвитку й саморозвитку, виховання і самовиховання. Це фактично два різні принципи. Стосовно принципу активності, то варто зазначити, що закономірності реалізації активного начала у навчанні науці добре відомі, тому можна стверджувати про закон активності у навчанні. Його суть буде розкрита нижче.

Зважаючи на те, що вимоги щодо норм діяльності в процесі навчання в деяких принципах повторюються, виділимо, узагальнимо і впорядкуємо їх у певну систему, яка виглядатиме так:

- принцип врахування індивідуальних особливостей учнів, їхніх вікових відмінностей та закономірностей розвитку;

- принцип цілеспрямованості й цілісності навчання;

- принципи науковості;

- принцип зв´язку навчання з життям;

- принцип доступності;

- принцип системності;

- принцип оптимізації;

- принцип формування в учнів пізнавального інтересу;

- принцип контролю і корекції знань учнів;

- принцип систематичності і послідовності;

- принцип поєднання освіти і самоосвіти, розвитку і саморозвитку, виховання і самовиховання.

Ці принципи складають систему принципів навчання, адже всі вони описують цілісне, системне педагогічне явище, яким є процес навчання. Компонентами цієї системи є перелічені вище принципи.

У кожній системі, як відомо, є два і більше системотвірних чинників: зовнішній та внутрішній. Як видно з побудови даної системи зовнішнім системотвірним чинником є принцип природовідповідності у навчанні (суспільство, природа, людина задають саме таку вимогу до навчання), внутрішнім — ідея доповненості. Намагання вчителя мати якомога меншу кількість різних вимог, правил, які потрібно врахувати, щоб побудувати цілісний навчальний процес на науковій, об´єктивній основі приводить до необхідності врахувати ідею доповненості: один принцип так доповнює всі інші, щоб усі вони разом повно окреслили той простір, в якому цілеспрямовано й ефективно функціонуватиме система навчання.

Щодо структури цієї системи, то вона, як видно, виглядає так: базовим і таким, який є своєрідним джерелом для всіх останніх принципів і має пояснювальну силу, є принцип природовідповідності, його уточнюють принципи науковості, доступності і системності, а розширюють усі інші принципи.

Емерджентна властивість даної системи полягає у тому, що одночасне дотримання і врахування всіх принципів забезпечує таке ціле рямоване функціонування навчальної системи, яка у максимально можливій мірі забезпечує досягнення конкретних цілей навчання за мінімально можливий час навчання.

Підсумок. Принцип означає основоположення, керівну ідею. Це — загальна керівна норма дії, вона встановлюється людьми. Правило — це норма дії, що має конкретне робоче значення. Закон — це компонент логічної структури педагогічної науки, який виражає істотні об´єктивно діючі зв´язки. Оскільки у законі відображаються стабільні повторювальні, істотні зв´язки, то він виконує передбачувальну, прогностичну функцію.

Принципи не є раз і назавжди прийнятими категоріями, виражаючи певні закономірності, вони постійно поглиблюються і видозмінюються. З погляду системного підходу принципи - це вимоги, які створює середовище системи навчання до самої системи. її системотвірним чинником є принцип природовідповідності. Елементами системи є такі: принципи цілеспрямованості і цілісності навчання, науковості, доступності, системності, оптимізації, формування в учнів пізнавального інтересу, контролю і корекції знань учнів, систематичності і послідовності, поєднання освіти і самоосвіти, розвитку і саморозвитку, виховання і самовиховання. Нижче деякі з названих принципів розглянемо детальніше.