Всесвітня історія

1.5. Міжнародний робітничий та соціалістичний рух у другій половині XIX — на початку XX ст.

Промисловий переворот і завершення формування індустріального суспільства привело докорінних змін у соціальній структурі країн Європи та Північної Америки. Найчисельнішою групою населення стають наймані робітники, які, на відміну від селян і ремісників, не володіли засобами виробництва. Вони існували лише за рахунок продажу своєї робочої сили і були постійною жертвою економічних криз. Масовий робітничий рух був народжений прагненням забезпечити певні гарантії своєї соціальної стабільності. Ідеологією руху став соціалізм — вчення про модель справедливого суспільства, де буде досягнуто суцільної соціальної рівності людей. Щодо шляхів встановлення нового суспільства соціалісти поділялись на дві групи: 1) прихильники мирного (реформаторського) шляху; 2) прихильники насильницького (революційного) шляху. Перші теоретичні основи такого суспільства були зроблені англійським філософом Р. Оуеном та французькими філософами Ш. Фур´є і А. Сен-Сімоном. Згодом на цьому філософському ґрунті К. Маркс розробив теорію пролетарської революції та побудови нового комуністичного суспільства. Марксизм став основною ідеологією робітничого руху в другій половині XIX — на початку XX ст.

І Інтернаціонал. Інтернаціоналізація промислового виробництва в умовах формування індустріального суспільства створювала передумови для міжнародної солідаризації робітничого руху. Уже в середині XIX ст. робітники поряд із профспілками почали створювати політичні організації. З метою налагодження зв´язків між представниками різних національних організацій було підготовлено проведення 28 вересня 1864 року в Лондоні установчих зборів Міжнародного товариства робітників, які згодом стали називати І Інтернаціоналом. До складу товариства увійшли представники британських тред-юніонів, французькі анархісти (прудоністи), італійські мадзіністи, представники німецького, польського, ірландського робітничих рухів. Керівним органом товариства була Генеральна рада, фактичним керівником якої став К. Маркс. Вищими органами цієї робітничої організації були конгреси Інтернаціоналу, між якими діяла Генеральна рада. Основним програмним документом І Інтернаціоналу був «Установчий маніфест», написаний К. Марксом. До І Інтернаціоналу приймалися організації різного типу і спрямування — профспілки, кооперативні об´єднання, політичні організації і т. п. Ці організації утворювали секції І Інтернаціоналу різного типу. І Інтернаціонал досить швидко перетворився на керівний міжнародний робітничий центр, а його програмні і тактичні засади стали основою для подальшого робітничого руху.

На початку 70-х pp. XIX ст. політично-економічне становище в Європі стабілізувалося. Робітники почали відходити від організованого І Інтернаціоналом робітничого руху. Після розгрому в 1871 р. Паризької комуни становище І Інтернаціоналу стало особливо тяжким. Уряди європейських країн усвідомили небезпеку соціалістичної ідеології, що ставила під загрозу існування державної влади і приватної власності. Було здійснено низку заходів проти соціалістів. Одночасно посилився вплив на робітничий рух політичних організацій, які не приймали ідей І Інтернаціоналу (тред-юніони, анархісти, християнські організації).У країнах світу виникли робітничі організації, що намагалися обмежити боротьбу лише потребами національного пролетаріату, з´явилися самостійні національні робітничі партії. У зв´язку з тим, що організаційні структури перестали задовольняти робітничий соціалістичний рух, І Інтернаціонал у 1876 р. припинив своє існування.

II Інтернаціонал. Кінець XIX — початок XX ст. характеризується мирним розвитком робітничого руху. Проте умови праці залишалися тяжкими, робочий тиждень становив 70-72 години. Посилення експлуатації внаслідок інтенсифікації виробництва, низький життєвий рівень, відсутність соціального законодавства вимагали подальшої боротьби трудящих за свої права і свободи. Поглиблюється тенденція до міжнародної солідарності в робітничому русі під час подій у Чикаго (1886 p.), страйків шахтарів Руру (Німеччина) та докерів Лондона (1889 p.). Масовими організаціями у всіх індустріальних країнах стають робітничі і соціалістичні партії. Якщо на початку 70-х pp. робітнича партія існувала лише в Німеччині, то в другій половині 90-х pp. робітничі партії існували вже в 21 країні. Необхідність об´єднання соціалістичних та робітничих партій для координації своїх дій стала головною передумовою утворення II Інтернаціоналу.

14 липня 1889 р. у Парижі зібрався міжнародний соціалістичний конгрес. Рішення про створення нової міжнародної робітничої організації на зразок І Інтернаціоналу не було прийнято. Новий Інтернаціонал розвивався у вигляді періодичних інтернаціональних конгресів. Він поставив за мету своєї діяльності боротьбу за соціальні права трудящих, поліпшення умов життя. Конгрес прийняв рішення про щорічне проведення робітничих маніфестацій солідарності 1 травня — в роковини подій у Чикаго 1886 р.

Конгреси II Інтернаціоналу збиралися раз на два-три роки (всього їх відбулось 9) і розробляли конкретну програму боротьби за поліпшення становища трудящих. Діяльність II Інтернаціоналу свідчила про перетворення робітничого і соціалістичного руху на впливову політичну силу XIX — початку XX ст. Офіційною ідеологією II Інтернаціоналу став марксизм. Ті робітничі організації, які не визнавали марксизму, продовжували існувати за межами II Інтернаціоналу.

Проте подальше загострення соціальних протиріч призвело до ідейної боротьби у міжнародному соціалістичному русі з питань тактики, стратегії, теорії, оцінки нових явищ і процесів у економіці та державній політиці. УII Інтернаціоналі постійно виникали ідеї про необхідність переглянути (ревізувати) ідеї К. Маркса у відповідності з потребами часу. У кінці XIX ст. ідейні протиріччя в Європейській соціал-демократії набули непримиренного характеру і призвели до кризи в II Інтернаціоналі. На початку XX ст. утворилося дві течії: радикальна (революційна) і поміркована. Представники першої продовжували наполягати на необхідності революційної боротьби і побудові держави диктатури пролетаріату (В.Ульянов (Ленін)). Друга течія була більш поміркованою. Німецький соціал-демократ Е. Бернштейн дійшов висновку про помилковість марксистського положення про подальше загострення класової боротьби та наявність передумов для побудови соціалістичного суспільства. Він твердив, що до соціалізму можна прийти шляхом державного регулювання товарно-ринкової економіки, реформуванням політичного суспільства легальними методами, через парламентську боротьбу. Ці висновки будуть підтверджені майбутнім.

Напередодні Першої світової війни II Інтернаціонал був впливовою політичною силою. Партії, що перебували під його впливом, об´єднували 10 млн осіб, кооперативи — 7 млн.