Всесвітня історія

1.6. Національно-визвольна боротьба народів світу наприкінці XIX — на початку XX ст.

Оскільки відбувся територіальний поділ світу, то практично всі країни Азії та Африки стали колоніями чи напівколоніями. У Латинській Америці більшість країн знаходилася в економічній і політичній залежності від передових індустріальних держав. Однак народи колоній і напівколоній не бажали миритися з пануванням імперіалістичних держав, що спиралося у цих країнах на відсталі феодальні порядки. Ідеологом національно-визвольних рухів у залежних країнах стала переважно національна інтелігенція, що усвідомила необхідність боротьби за незалежність і демократичне перетворення. Вони намагалися пристосувати до умов своїх країн передовий досвід європейських народів. Оголошена ними національно-визвольна боротьба в різних регіонах світу мала свої особливості. У Китаї вона проходила під гаслом боротьби із західним впливом. В Індії національні сили боролися проти порушення колонізаторами національних традицій, за створення нової сучасної держави за умови широкого використання європейського досвіду. В Ірані та Туреччині боротьба проти європейського колоніалізму проходила одночасно з вимогами відновлення ісламських традицій. У Латинській Америці визвольна боротьба зводилася до створення власних національно-культурних основ ефективного економічного і соціально-політичного розвитку.

У національно-визвольному русі визначалися дві основні течії — ліберально-реформаторська та радикальна. Ліберально-реформаторська течія не виходила за межі поміркованого реформізму: вона виступала за розвиток національної промисловості, проведення соціальних реформ, усунення іноземного впливу, реформи державних і господарських структур, модернізацію армії та інше. У здійсненні цих реформ національна буржуазія сподівалася на сприяння з боку європейських держав. Радикальна течія вбачала своїм ідеалом республіку і конституційний устрій. У Китаї вона була представлена Сунь Ятсеном, в Індії — Талаком, в Османській імперії — Мустафою Кемалем. У багатьох країнах Сходу існував так званий «третій фронт» — стихійні виступи народних мас проти колонізаторів і феодальних порядків. В Азії на початку XX ст. відбувається кілька національно-визвольних антифеодальних революцій.

Найбільшою революцією була Сінхайська революція в Китаї 1911-1913 pp. Можна виділити наступні причини революції: по-перше, панування іноземного імперіалізму гальмувало розвиток національної промисловості і національного капіталізму. По-друге, феодальний устрій, що насаджувався цінською династією імператорів, прогнив і не давав простору для розвитку Китаю. Китай був фактично напівколонією, хоча формально зберігав незалежність. У країні виникає низка революційних організацій. Серед них найсильнішою був «Союз китайського відродження» на чолі з Хуан Сіном. Провідником національно-визвольного руху виступає демократичне крило національної буржуазії, що прагнуло повалити цінську династію і вирішити аграрне питання.

Улітку 1905 р. майбутній лідер національно-визвольного руху Сунь Ятсен об´єднує кілька революційних організацій, зокрема й «Союз китайського відродження» в «Об´єднану революційну лігу Китаю» (Тун-минхой). Програма «Об´єднаної ліги» передбачала вигнання манчжурів, визволення Китаю, встановлення республіки та націоналізацію земель. Сунь Ятсен висуває так звані «три народні принципи»: націоналізм, народовладдя, народний добробут, завдяки яким, на його думку, Китай обмине капіталізм і буде просуватися до соціалізму.

Правлячі кола в умовах посилення опозиційного руху намагалися маневрувати. У 1906 р. був утворений урядовий комітет на чолі з політиком ліберального напряму Юань Ішікаєм для розробки конституції. Здійснювалася модернізація освіти, було відкрито низку шкіл з європейською системою навчання, скасовувалися привілеї для вихідців з Манчжурії.

Однак у 1908 р. на престолі опинився трьохрічний Пу І і до влади прийшли реакційні сили, які усунули Юань Шікая та лібералів від неї. Проте революційні виступи проти феодально-монархічного режиму продовжувалися. У1910р. та в 1911 р. відбулися підготовані «Об´єднаною лігою» повстання революційних військ у Гуанчжоу. Хоча вони були придушені, того ж 1911 р. почався новий виступ, який вважається початком так званої Сінхайської революції (сінхай — назва року за китайським календарем).

10 жовтня 1911 р. вУчані знову повстали війська. Наступного дня тут було проголошено утворення Китайської республіки. Революційний уряд очолив Хуан Сін. Повсталих підтримало населення 15 провінцій.

Рятуючи імперію, правляча верхівка знову звернулася за допомогою до Юань Шікая, якого призначили прем´єр-міністром і головнокомандуючим. Зміцнивши свою владу, Юань Шікай примусив піти у відставку регента малолітньго імператора Узай Лі.

Революційні провінції зібрали у Нанкіні конференцію. Вона проголосила себе національними зборами й обрала тимчасовим президентом Китаю Сунь Ятсена. На початку 1912 р. перевага сил переходить на бік Юань Шікая. 12 лютого 1912 р. малолітній Пу І зрікся престолу, таким чином Юань Шікай закріпив свій успіх. Не визнаний іноземними державами Сунь Ятсен 14 лютого подав у відставку. Наступного дня національні збори обрали Юань Шікая президентом. У березні 1912 р. приймається Конституція Китайської республіки. Вона проголошує політичні права: свободу громадян, відповідальність уряду перед парламентом.

Однак Юань Шікай спромігся перенести засідання національних зборів з Нанкіна до Пекіна, де його влада була могутнішою. Його позиції зміцнювалися, натомість слабкішим ставало революційне крило. Сунь Ятсен створює в серпні 1912 р. на основі «Об´єднаної ліги» та інших революційних організацій гоміньдан (національну партію). Хоча на виборах до парламенту 1913 р. гоміньдан отримав більшість, Юань Шікай не бажав допускати його до влади. Висунутого гоміньданом у прем´єр-міністри Сун Цзяожена було вбито за таємним наказом Юань Шікая.

У відповідь Сунь Ятсен зажадав відставки Юань Шікая і закликав народ до нової революції. Революційні війська у Південному Китаї повстали у травні 1913 р. Однак до серпня вони зазнали поразки і Сунь Ятсен змушений був залишити Китай. Юань Шікай заборонив діяльність гоміньдану, розпустив парламент і отримав фактично диктаторські повноваження. Юань Шікая активно підтримували імперіалістичні держави.

Найважливішим підсумком революції була ліквідація Ман-чжурської династії, встановлення республіки. Однак панування іноземного імперіалізму зберігалося, як зберігався і феодалізм.

Індія. Наприкінці XIX ст. починається розвиток нового етапу національно-визвольного руху, лідером якого став індійський національний конгрес (ІНК), утворений 1885 р. Помірковані діячі ІНК погоджувалися на автономію в складі Британської імперії, а радикально налаштовані боролися за повну незалежність країни. Одночасно було створено Мусульманську лігу, яка захищала інтереси мусульман Індії.

Поштовхом до розгортання національно-визвольного руху стало рішення віце-короля Д. Керзона про поділ Бенгалії на дві частини. У відповідь на ці дії по всій країні розпочався рух «сва-деші» (своє виробництво) — бойкот британських товарів. У 1907 р. він переріс у рух «свараджі» (самоврядування). Кульмінацією став загальний політичний страйк у Бомбеї (липень 1908 р.) на підтримку Б. Г Тілака — лідера ІНК. Бомбейський страйк змусив колоніальну владу піти на поступки: при віце-королеві створювалися законодавчі ради, в 1911 р. скасовано рішення про поділ Бенгалії і перенесено столицю з Кальтутти в Делі.

Іранська революція 1905-1911 pp. На початку XX ст. Іран потрапив в економічну і політичну залежність від Великобританії та Росії але зберігав своє правління — владу шаха. Шахська адміністрація захищала інтереси найконсервативніших сил у суспільстві. Особливістю Ірану залишається глибокий конфлікт між світською і духовною владами: шиїтське населення не визнавало владу шаха.

Революція почалася у грудні 1905 р. масовими мітингами і демонстраціями в Тегерані. Учасники вимагали створення ісламського шаріатського суду, прийняття конституції, обрання меджлісу (парламенту). Шах змушений був піти на поступки, проголосивши реформи і створення конституційної монархії. Народні маси створили органи революційної влади (енджумени) на місцях. У квітні 1907 р. поширюється рух моджахедів — борців за віру, ідею, справедливість; вони формували збройні загони федаїв. Громадянська війна привела до падіння влади шаха Мухаммеда Алі (1909 p.). Новий шах Ахмед скликав другий меджліс, відновив конституцію, але закріпити завоювання революції йому не вдалося. Наприкінці 1911 р. російські та британські війська придушили її остаточно — меджліс і енджумени розпущено, газети закрито тощо. Незважаючи на поразку революції, в Ірані збереглася конституція.

Младотурецька революція 1908-1909 pp. Туреччина впродовж століть зазнавала європейських впливів. На початку XX ст. це була величезна імперія, що мала володіння в Європі, Азії, Африці. У країні діяла конституція (1876 p.), султаном був Абдул-Хамід II (1876-1909 pp.). На піднесення національно-визвольного руху в Османській імперії вплинули революції в Росії та Ірані.

У липні 1908 р. розпочалося повстання військових частин, розташованих у Македонії. Виступ організували молоді офіцери з товариства «Єднання і прогрес». Султан змушений був скликати парламент і відновити дію конституції. У квітні 1909 р. султан, використовуючи нерішучість младотурків, учинив заколот. Після придушення заколоту младотурки замінили Абдул-Хаміда на його брата Мехмеда V й самі почали керувати країною. Вони провели деякі реформи: реорганізували армію та поліцію. Для зміцнення влади младотурки добивались позик у імперіалістичних держав, роздавали іноземцям концесії, пішли на зближення з Німеччиною. Младотурки керувалися ідеєю «пантюркізму» — збереження єдиної і неподільної Османської імперії, жорстоко придушували страйковий рух робітників, антитурецькі повстання народів.

Младотурецька революція залучила до влади верхівку буржуазії та інтелігенції, сприяла капіталістичному розвитку країни.

У Латинській Америці в цей період також посилюється національно-визвольний рух. Більшість латиноамериканських країн знаходилися ще в початковій стадії капіталістичного розвитку з переважанням феодальних відносин, їхнє господарство було підпорядковане інтересам імперіалістичних держав, серед яких головну роль починають відігравати США. У низці країн національна буржуазія, незадоволена існуючим ладом, очолює боротьбу з феодалізмом, відсталістю і всевладдям імперіалістичних держав. Найбільш характерною щодо цього була революція 1910-1917 pp. у Мексиці. Її причинами стали глибока криза в аграрних відносинах, що набрала особливої гостроти у період реакційної поміщицької диктатури Порфіріо Діаса (1877-1911 pp.) та панування іноземного капіталу, що мав виключні привілеї на експлуатацію надр Мексики, будівництво залізниць, організацію плантацій технічних культур тощо.

Ще до початку революції у Мексиці діяли селянські партизанські загони: на півдні — на чолі з Еміліо Салатою, на півночі — під керівництвом Франциско Вільї.

У революції, що почалася у жовтні 1910 р., взяли участь широкі верстви селянства, національна буржуазія, робітники, частина поміщиків. Повстання проти диктатури очолив лідер ліберальної буржуазії Мадеро. У травні 1911 р. диктатура Діаса була повалена, до влади прийшов буржуазно-демократичний уряд Мадеро. Нова влада намагалася дещо обмежити вплив іноземного капіталу на мексиканську економіку. Однак у лютому 1913 р. реакційні кола за підтримки ззовні здійснили заколот, у результаті якого встановила диктатура генерала Уерти. Проти нового диктатора продовжували боротьбу селяни на чолі з Сапатою та Вільєю. Новий лідер ліберальної буржуазії Карранса очолив повстання і закликав до відновлення демократичного устрою. США відкрито втрутилися у мексиканські події, висадивши у квітні 1914 р. десант у Веракрусі. Однак це не змогло зупинити наступу революційних сил. Вони скинули в липні 1914 р. диктатуру, але тепер загострилися суперечності між основними учасниками цієї боротьби. Селяни вимагали знищення поміщицького землеволодіння, наділення землею на справедливій основі. У серпні сторони вступають у відкритий конфлікт, в якому перемагає Карранса. Зазнала невдачі нова спроба втручання в мексиканські події з боку США у 1916 р. У грудні 1916 р. — лютому 1917 р. скликані законодавчі збори виробили конституцію Мексики. Згідно з конституцією, земля та її надра оголошувалися надбанням нації, різко обмежувалися права іноземців на користування природними ресурсами. Держава конфіскувала все майно церкви. Передбачався частковий поділ поміщицьких садиб, 8-годинний робочий день, мінімальний рівень заробітної плати, громадяни набули право створювати профспілки і проводити страйки. Прийняття конституції знаменувало перемогу революції, яка завдала серйозного удару феодальному землеволодінню, католицькій церкві, послабила позиції іноземних монополій, створила сприятливіші умови для розвитку капіталізму у Мексиці. Однак революція не була завершеною, оскільки вона не знищила повністю феодальні пережитки.

Опір колоніальним експансіям імперіалістичних держав наростав і на Африканському континенті. Великобританія утверджувалася у Південній Африці, що викликало опір з боку місцевого населення. Протягом 1877-79 pp. були захоплені Трансвааль, Зулуленд. Зулуси вчинили запеклий опір, але були розгромлені. Бури, які жили в Трансваалі, в 1881 р. у результаті збройної боротьби домоглися визнання своєї незалежності.

У 90-х pp. XIX ст. напружену боротьбу проти проникнення англійських колонізаторів до Бечуаналенду вели племена мата-беле та машона. Однак до 1899 р. Британська імперія міцно утвердилася на Півдні Африки й оточила з усіх боків своїми володіннями бурські республіки Трансвааль та Оранжеву республіку. У результаті англо-бурської війни 1899-1902 pp. вони були остаточно загарбані. У 1910 р. тут було створено британський домініон — Південно-Африканський Союз.

Одночасно Британська імперія встановлює панування у Північній Африці. У 1882 р. було окуповано Єгипет. У Судані проти колонізаторів почалося повстання, яке очолив Мухамед Ахмед, проголосивши себе «махді» — тобто «посланцем від бога для відновлення істинної віри». Кількість його послідовників-махдістів невпинно зростала. У 1885 р. повсталі прогнали британські війська із Судану. На його території виникла махдістська держава, що проіснувала більше десяти років. У 1898 р. англійська армія знову рушила з Єгипту на Судан, прокладаючи одночасно вздовж Нілу залізницю. У битві під Омдурманом, де вперше були використані кулемети «максим», махдісти були розгромлені. Судан став частиною Британської імперії.

Італійський імперіалізм прагнув захопити колонії у Північно-Східній Африці, передусім Ефіопію. Правитель Ефіопії Менелік II 1889 року уклав з італійцямиУччіальський мирний договір, за яким отримував партію зброї в обмін на низку територіальних поступок. Однак усі спроби Італії нав´язати Ефіопії протекторат Менелік II відкинув. У 1895 р. італійські війська вирушили проти Ефіопської держави. Усе населення країни об´єдналося для боротьби проти агресії. У 1896 р. у битві при Адуа італійські війська були розгромлені. Італія вимушена була визнати незалежність Ефіопії.

Отже, вся Африка була захоплена імперіалістичними державами, за винятком Ефіопії. Ліберія, що була формально незалежною, фактично знаходилася під контролем США.

Але боротьба африканських народів проти колонізаторів не припинялась і після їхньої окупації. У Сомалі двадцять років тривала партизанська війна проти англійських та італійських імперіалістів у вигляді «джихаду» — тобто «священої війни проти невірних», яку очолив Мухамед Абдалла Хасан.

У Німецькій Швденно-Західній Африці 1904 р. повстали племена гереро та готентоти. їх очолювали талановиті вожді Мага-реро, Вітбой, Моренга. З допомогою англійців німецькі колонізатори з великими труднощами придушили повстання.

Одночасно в Африці виникають перші політичні організації, створені представниками африканської інтелігенції. У 1912 р. кілька політичних організацій створили Африканський національний конгрес. Значний вплив на визвольну боротьбу африканського населення мали ідеї Махатми Ганді, який очолив у 1906 р. компанію громадської непокори індійців на Півдні Африки.