Всесвітня історія

2.2. Міжнародні відносини у 1918-1939 pp.

Утворення Версальсько-Вашингтонської системи. У результаті Першої світової війни на світовій арені відбулися значні зміни. З одного боку перестала існувати Німецька імперія як держава світового рангу, з іншого США активно взяли курс на посилення свого впливу на світову економіку і політику. За період війни США не лише розрахувалися із заборгованістю іншим країнам, а й перетворилися на світового кредитора — лише європейським державам США надали 10 млрд доларів. Американські пропозиції про «свободу морів і торгівлі», врегулювання колоніальних питань мали на меті не допустити посилення влади Англії, Франції і Японії. Одночасно США намагалися зберегти сильну Німеччину на противагу Великобританії та Франції. Вони апелювали до світової громадськості, намагаючись провести відповідні рішення через Лігу Націй. Проте Англія і Франція виступили єдиним фронтом проти спроб США встановити новий світовий порядок.

Великобританія вийшла з війни в ореолі слави держави-переможниці. Однак її економіка, на відміну від американської, переживала депресію. Незважаючи на це, стратегічні позиції Англії залишилися могутніми, як ніколи у XX ст. Німеччина вже не була для неї конкурентом на світових ринках і на морях. Великобританія прагнула закріпити за собою договірними відносинами все, що вже фактично мала: німецькі колонії в Африці, турецькі володіння на Близькому Сході, гегемонію в Європі.

Франція в економічному плані також знаходилася у складному становищі. Значна частина країни була розорена, однак її військова могутність значно зміцніла. Французька армія, що винесла на собі основний тягар війни на Західному фронті, не поспішала демобілізуватися. У Парижі прагнули розділити Німеччину на ряд невеликих держав, розширити кордони в Європі, захопити частину німецьких і турецьких колоній, отримати понад 50% репарацій від Німеччини.

Італія та Японія, які в ході війни не відігравали помітної ролі, тепер теж виступили з претензіям на низку територій. Італія домагалася закріплення за собою територій на Балканах; Японія вимагала передачі їй німецьких володінь у Китаї і на Тихому океані.

Питання післявоєнного устрою вирішувалися в умовах гострого суперництва між державами-переможницями. Щоб урегулювати розбіжності, у Парижі 18 січня 1919 р. була скликана мирна конференція. У її роботі взяли участь більше 1000 делегатів з 27 держав, які воювали на боці Антанти. Уряди переможених країн та охоплена громадянською війною Радянська Росія не були допущені до роботи в конференції. Працювали такі органи конференції як Рада десяти (голови держав та міністри закордонних справ Великобританії, Франції, США, Італії, Японії). На Раді існувала ще так звана «Велика четвірка» у складі британського прем´єр-міністра Д. Ллойд- Джорджа, американського президента В. Вільсона, французького прем´єр-міністра Ж. Клемансо, італійського прем´єр-міністра В. Орландо. Саме на засіданнях цих органів, без присутності журналістів і стенографів, вирішувалися умови післявоєнного врегулювання. Міжнародні угоди, укладені на Паризькій мирній конференції, прийнято називати «Версальською системою».

28 червня 1919 р. після тривалих дискусій конференція ухвалила Версальський мирний договір з Німеччиною. Він містив 15 розділів (440 статей). Це був головний документ післявоєнного врегулювання. За умовами Версальського договору Франції поверталися Ельзас і Лотарингія, Данії — Північний Шлезвіг-Гольштейн, Бельгії — округи Ейпен, Мальмеді та Морене. Польща отримувала райони Померанії, частину Верхньої Сілезії, Познань, частину Східної Пруссії та інше. Німеччина відмовилася від прав на Мемель (Клайпеду), яка в 1923 р. передавалася Литві, та від Данцига (Гданська), який оголошувався «вільним містом» під егідою Ліги Націй. Ліга Націй встановила своє управління Саарською областю, саарські вугільні підприємства продавалися Франції. Лівий берег р. Рейну та смуга територій на правому березі до 50 км вглиб ставали демілітаризованою зоною. Німеччина позбавлялася всіх своїх колоній, а також прав і привілеїв у Китаї. У Німеччині скасовувалася загальна військова повинність, чисельність найманої армії обмежувалася 100 тис. чоловік. Вводилася заборона на такі види озброєнь як танки, військова авіація, важка артилерія, підводні човни. Німеччина та її союзники були оголошені відповідальними за розв´язання світової війни і завдані нею збитки. На них були накладені репарації для відшкодування всіх витрат, завданих союзникам.

Конференція не змогла вирішити питання репарацій. Франція вимагала таку суму репарацій від Німеччини, яку Великобританія і США вважали надмірною. Після тривалих дискусій вирішення цього питання було доручене особливій репараційній комісії. Сума репарацій буде встановлена пізніше на Лондонській конференції 1921 р. і становитиме 132 млрд золотих марок.

Складовою частиною Версальської системи стало прийняття Статуту Ліги Націй — міжнародної організації, метою діяльності якої був розвиток співробітництва між народами і гарантування миру та безпеки. Проголошувалася відмова від війни, встановлювалося визначення агресора і його жертви, передбачалися санкції до агресора та інше. Статут підписали 44 держави. Керівними органами Ліги були Асамблея, Рада та Постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ліги Націй. Спочатку Рада Ліги Націй складалася з 4-х постійних членів (Великобританія, Франція, Італія, Японія) та 4-х непостійних, що обиралися на певний термін. Усі ухвали Асамблеї і Ради Ліги Націй могли бути прийняті лише одноголосно. У структурі Ліги Націй були міжнародні організації, різні комісії тощо. Штаб-квартира Ліги Націй розміщувалася в Женеві (Швейцарія).

Чільне місце в роботі конференції посідали питання, пов´язані з проблемами колишньої Російської імперії. У день відкриття Паризької конференції був ухвалений документ «Про необхідність інтервенції союзників у Росію».

У цілому ж Паризька конференція, робота якої тривала до 21 січня 1920 р. завершилася на користь Великобританії та Франції і не виправдала сподівань США на утвердження свого лідерства у міжнародних справах. Сенат США в листопаді 1919 р. відмовився від ратифікації Версальського договору і контроль над Лігою Націй, ініціатором заснування якої були США, тепер належав Великобританії і Франції.

Версальський мирний договір зафіксував післявоєнне розста-шування сил у світі та заклав основи післявоєнної системи мирного регулювання.

Крім договору з Німеччиною упродовж 1919-1920 pp. були підписані мирні договори з її союзниками.

10 вересня 1919 р. було підписано Сен-Жерменський договір з Австрією, в якому був зафіксований розпад Австро-Угореької монархії та утворення нових держав: Чехословаччини, Польщі, Югославії, Австрії та Угорщини. Цей договір заклав основи незалежності Австрії, заборонивши «аншлюс» (приєднання) до Німеччини, вводилися обмеження на армію (ЗО тис. осіб), флот передавався союзникам і накладалися зобов´язання по сплаті репарацій. З провідної сили в колишній монархії Австрія перетворилася в невелику республіку, охоплену економічною розрухою.

27 листопада 1919 р. в м. Нейї було підписано договір з Болгарією. Вона втрачала частину території на користь Югославії та Румунії, Західна Фракія передавалася Греції, що позбавляло Болгарію виходу до Егейського моря. Чисельність болгарської армії встановлювалась у 20 тис. осіб. Накладалися репарації, економічні та військові санкції.

4 червня 1920 р. був укладений Тріанонський договір з Угорщиною, її територія скорочувалася втричі, великі території передавалися Югославії, Румунії, Чехословаччині. Заборонялась військова повинність, чисельність її армії обмежувалась 35 тис. чоловік. На Угорщину були накладені репараційні виплати на користь союзників.

10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір. Він оформив розділ Османської імперії. Туреччина втратила 80% довоєнних володінь — Палестину, Ірак, Сирію, Ліван, Трансйорданію та інші території, що перейшли під контроль Великобританії та Франції. Чорноморські протоки оголошувалися відкритими для всіх суден у будь-який час.Туреччина обмежувалася частиною півострова Мала Азія і смугою європейської території зі Стамбулом була перетворена на напівколонію.

Отже, система договорів, укладених протягом 1919-20 pp., закріпила нове розташування сил у повоєнному світі. Вона не могла бути стійкою і тривалою, оскільки санкціонувала нерівність у відносинах між «великою трійкою» та рештою держав-переможниць. Серед самої «великої трійки» існували численні суперечності. Крім того, переможені держави були поставлені Версальською системою у принизливе становище, що сприяло відродженню у них реваншистських настроїв.

На початку 20-х pp. важливого значення набула також проблема сфер впливу в районі Тихого океану та Далекого Сходу. У період світової війни, доки інші великі держави були зайняті протиборством у Європі, Японія значно посилила свої позиції у Китаї. Після Паризької конференції США та Великобританія претендували на встановлення «морської першості» і домагалися реалізації принципу «відкритих дверей» і «рівних можливостей» у Китаї. їх стривожила активізація Японією гонки морських озброєнь і економічна експансія в Китаї.

З метою обмеження гонки морських озброєнь та врегулювання далекосхідних проблем 12 листопада 1921 р. у Вашингтоні почала роботу конференція за участю 9 держав (США, Великобританії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голландії, Португалії, Китаю). На Вашингтонській конференції було підписано 3 угоди. 13 грудня 1921 р. США, Великобританія, Японія, Франція підписали «Трактат чотирьох держав», який гарантував його учасникам збереження влади над островами Тихого океану. 6 лютого 1922 р. був ухвалений «Трактат п´яти держав» (США, Великобританія, Японія, Італія та Франція) про обмеження морських озброєнь. Між державами були встановлені пропорції у співвідношенні військово-морського флоту 5: 5: 3:1,75:1,75.Учасники пакту зобов´язувалися не будувати лінкори тоннажністю більше 35 тис. тонн. Заборонялося створення нових військово-морських баз і посилювати берегову оборону, за винятком США і Великобританії.

Таким чином, Великобританія змушена була відмовитися від давнього принципу «морської першості» і визнала паритет свого військово-морського флоту з флотом США. Договір означав велику перемогу США в її боротьбі з Великобританією та Японією за панування у Тихому океані. У Японії договір назвали «вашингтонською ганьбою», оскільки японці змушені були піти на істотні поступки.

Того ж дня (6 лютого) був підписаний «Трактат дев´яти держав», який проголошував принципи територіальної цілісності і суверенітету Китаю. Японія відмовлялася від монопольного становища в Китаї і зобов´язувалася повернути йому колишні німецькі концесії в Шаньдуні, а також вивести звідти свої війська.

У результаті укладання цих трактатів Версальська система повоєнного врегулювання була доповнена розв´язанням далекосхідних проблем. Однак на Вашингтонській конференції разом з тим був покладений початок перегляду домовленостей, укладених у Версалі. США отримали важливу перемогу: реалізували принцип «свободи морів», потіснили Великобританію у традиційних сферах впливу, дістали визнання свого паритету у ВМФ, утвердили принцип «рівних можливостей» у Китаї. Японія змушена була поступитися перед такими могутніми суперниками, проте вона зберегла досить сильні позиції на Далекому Сході й Тихому океані, і не відмовилася від своїх претензій на панування в Азії. її політика жорсткого протистояння англо-американським інтересам у цьому регіоні призведе до військових конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система мирних договорів була лише тимчасовим компромісом між великими державами, не була життєздатною і породила нові протиріччя між переможницями і переможеними.

Міжнародні відносини в 20-х pp. На початку 20-х pp. протиріччя між європейськими державами загострилися, що привело до створення нових воєнно-політичних союзів. У 1922 р. з ініціативи Франції була організована Мала Антанта у складі Румунії, Чехословаччини та Югославії, яка повинна була не допустити перегляду результатів Першої світової війни.

Складною була проблема виплати репарацій Німеччиною. Лондонська конференція в 1921 р. встановила суму виплат у 132 млрд золотих марок. Проте Німеччина переживала глибоку економічну кризу і не могла проводити виплату репарацій. У відповідь на це Франція і Бельгія в січні 1923 р. ввели свої війська в Рурську область, що викликало гостру міжнародну кризу. У конфлікт втрутилися Великобританія та США, які не бажали посилення Франції в Європі і примусили її піти на поступки в репараційному питанні. У 1924 р. Лондонська конференція прийняла «план Дауеса», який передбачав надання Німеччині великих позик переважно американських) для стабілізації економічного становища. Франція погодилася з цим планом і евакуювала свої війська з Руру. Після 1929 р. план Дауеса був замінений планом О. Юнга, який суттєво знизив обсяг щорічних виплат і скасував певні фінансові обмеження. Цей план діяв лише два роки. В умовах світової економічної кризи Німеччина знову підняла питання про припинення виплат. На Лондонській конференції в 1932 р. Німеччина фактично була звільнена від сплати репарацій, що означало провал одного з важливих положень Версальського договору.

Для розроблення проблеми господарського відновлення Центральної та Південно-Східної Європи у січні 1922 р. Верховна рада Антанти у Каннах ухвалила рішення про скликання міжнародної конференції з запрошенням Радянської Росії.

Конференція відкрилася 10 квітня 1922 р. У її роботі брали участь 29 держав. Радянська делегація вже на початку висунула широку програму врегулювання європейських проблем в економічній галузі, пропозиції по скороченню озброєнь. Західні держави звернулися до делегації з вимогою визнання всіх фінансових зобов´язань царського і Тимчасового урядів, повернення націоналізованих підприємств та скасування монополії зовнішньої торгівлі.

У відповідь радянські експерти підготували контрпретензії — компенсувати збитки і втрати в результаті іноземної інтервенції 1918-1920 pp. (царські борги становили 18,5 млрд золотих карбованців, інтервенція та блокада завдали Радянській Росії, за підрахунками експертів, збитків на 39 млрд золотих карбованців). Після цього переговори зайшли у безвихідь.

У цих умовах 16 квітня 1922 р. в Раппало, поблизу Генуї, було укладено договір між Німеччиною та РРФСР, що привів до нормалізації відносин між обома країнами і встановлення тісного співробітництва. Англія та Франція відразу ж після цього направили Німеччині ноти з вимогою розірвати Раппалський договір. Переконавшись у безперспективності політики тиску на Радянську Росію, західні держави ухвалили перенести розгляд невирішених у Генуї питань на Гаазьку конференцію, що відбулася в червні-липні 1922 р. Однак і в Гаазі виникла та ж сама ситуація.

Незважаючи на відсутність конкретних результатів, конференція все ж мала важливе значення. Уперше за столом переговорів більшовики і західні країни розпочали розгляд спірних питань. У Генуї почався шлях до нормалізації двосторонніх відносин між Радянською Росією та великими європейськими державами.

Восени 1922 р. була скликана конференція в Лозанні (Швейцарія) для укладання нового мирного договору з Туреччиною та регулювання режиму чорноморських проток. Великобританія за підтримки Франції та Італії домоглася збереження над протоками міжнародного контролю і відкриття для воєнних кораблів усіх держав. Туреччина добилася повернення деяких територій, ліквідації режиму капітуляцій та фінансового контролю. Лозаннська конвенція не була ратифікована СРСР.

У середині 20-х pp. знову постала проблема європейської безпеки. Франція прагнула забезпечити собі домінуючу роль у Європі. Для цього створювалися військові союзи, розроблялися заходи щодо об´єднання Європи (у пан-Європу) та обмеження озброєнь. Великобританія прагнула протиставити Німеччину Франції, зробивши її повноправним членом Ліги Націй, та гарантувати непорушність кордонів Німеччини з Францією та Бельгією. На конференції в Локарно (Швейцарія) в жовтні 1925 р. був прийнятий Рейнський гарантійний пакт, який забезпечував недоторканість кордонів між Німеччиною, Францією та Бельгією. Головним гарантом угоди стали Великобританія та Італія. Франція підписала договори з Польщею і Чехословаччиною про допомогу їм у разі нападу Німеччини. Безпека східних кордонів Німеччини не була гарантована, що створювало проблеми у відносинах між нею і східноєвропейськими державами. Конференція засвідчила, що Німеччина досягла рівноправності у відносинах з іншими європейськими країнам та зробила перший крок на шляху до ревізії Версальського договору.

Активна дипломатична співпраця європейських держав у 20-х pp. XX ст. не внесла стабільності у міжнародні відносини. Великі держави через постійну конкуренцію не бажали поступатися політичними, економічними та ідеологічними амбіціями. Важливе значення для поліпшення відносин між СРСР і великими європейськими державами мав багатосторонній пакт Бріана-Келлога (27 серпня 1928 р.). Пакт засуджував війну як засіб вирішення міжнародних конфліктів, містив зобов´язання про відмову від війни як знаряддя національної політики, вимагав вирішити всі конфлікти мирними засобами.

Міжнародні відносини в 30-х pp. Версальсько-Вашингтонська система договорів мала на меті встановлення таких норм міжнародного життя, що гарантували б вирішення конфліктів без застосування сили. Проте збалансувати інтереси учасників, забезпечити мир і міжнародну безпеку вона не змогла. Уже на початку 20-х pp. гострі суперечності між європейськими державами почали її розхитувати, а згодом складові частини Версальського договору перестали діяти або були скасовані.

На початку 30-х pp. розпочинається різке посилення напруженості в міжнародних відносинах, пов´язане з агресивними діями Японії в Китаї, гострим протистоянням у Європі між Німеччиною та Італією, з одного боку, і Францією та Великобританією — з іншого. Усе більш інтенсивною і небезпечною ставала гонка озброєнь, загрожуючи перерости у збройний конфлікт. Версальсько-Вашингтонська система безпеки фактично розпалася. Керівництво Ліги Націй намагалося вирішити проблеми шляхами укладання нових договорів і угод.

2 лютого 1932 р. у Женеві розпочала роботу Міжнародна конференція з питань роззброєння, у якій взяли участь 57 держав. На
засіданнях точилися суперечки, зумовлені різними підходами до
проблеми. Держави займались переважно пропагандою власних
поглядів на роззброєння, а не пошуком можливостей для укладання відповідних договорів. У 1933 р. німецька делегація залишила конференцію й оголосила про вихід з Ліги Націй. Конференція припинила свою роботу в 1934 р., не прийнявши жодного рішення.

Усе частіше Німеччина безкарно порушує умови Версальського договору: у 1935 р. вводить загальну військову повинність, 7 березня 1936 р. вермахт вступає у демілітаризовану Рейнську зону. Створюються могутні військова авіація і флот.

3 жовтня 1935 р. італійські війська напали на Ефіопію. Санкції, вжиті Лігою Націй проти агресора, виявилися неефективними. Навесні 1936 р. уся Ефіопія була захоплена фашистами. У тому ж році Німеччина та Італія розпочали активно допомагати заколотникам в Іспанії, направляючи туди військові з´єднання «добровольців», авіацію і флот. Співробітництво Німеччини та Італії у допомозі заколоту Ф. Франко сприяло їх новому взаємному зближенню. У жовтні 1936 р. у Берліні між Італією та Німеччиною було укладено договір, за яким учасники домовилися про розподіл сфер впливу на Балканах і в Дунайському басейні.

25 листопада 1936 р. Німеччина та Японія уклали так званий Антикомінтернівський пакт, в офіційній частині якого вказувалося, що учасники будуть вести боротьбу проти Комінтерну в тісному співробітництві і що в разі війни з СРСР однієї зі сторін інша буде займати доброзичливий нейтралітет. 6 листопада 1937 р. до Антикомінтернівського пакту приєдналася Італія. Пакт був направлений не тільки проти СРСР, а й проти Англії, Франції та СІЛА.

7 липня 1937 р. японські війська перейшли до широкомасштабної агресії в Китаї. Вони захопили північні райони країни, зокрема Пекін, пізніше — значну частину центральних районів, зокрема й місто Шанхай.

12 березня 1938 р. німецька армія увірвалася до Австрії. Наступного дня було оголошено про «аншлюс» Австрії, тобто про приєднання її до Німеччини.

Правлячі кола Великобританії та Франції намагалися все новими і новими поступками агресорам відвернути загрозу війни і вирішити конфліктні ситуації мирними засобами. Однак чим більше було поступок, тим більше зростали й «апетити» агресорів.

Навесні 1938 р. Гітлер зажадав передати Німеччині Судетську область Чехословаччини, більшість населення якої становили німці. Коли Чехословаччина відхилила вимогу, німецькі війська стали зосереджуватися на її кордонах. У відповідь Чехословаччина почала часткову мобілізацію.

Між Чехословаччиною, СРСР і Францією з травня 1935 р. існував договір про взаємодопомогу, за яким Радянський Союз мав допомогти Чехословаччині лише у разі аналогічної допомоги з французького боку. Пізніше Радянський Союз заявив, що він згоден прийти на допомогу Чехословаччині навіть без Франції. Однак чехословацький уряд більші надії покладав на допомогу західних держав. Англія і Франція умовили Чехословаччину піти на поступки Гітлеру, обіцяючи дати їй гарантії недоторканості нових кордонів.

29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені була укладена угода між Великобританією, Францією, Німеччиною та Італією про передачу Судетської області Німеччині. Мюнхенська угода сприяла подальшій ескалації фашистської агресії. У березні 1939 р. профашистські сили у Словаччині захопили владу і проголосили її незалежною державою. 15 березня вся Чехія була окупована гітлерівською армією. 21 березня Німеччина звернулася до Польщі з вимогою передати їй місто Данциг (Гданськ). Одночасно фашистська армія окупувала литовську територію з містом Клайпеда (Мемель). У квітні італійські війська окупували Албанію.

Англія і Франція, стурбовані непередбаченим ними розвитком подій, виступили з заявою про гарантії допомоги низці європейських держав (Польща, Румунія, Бельгія, Голландія, Швейцарія та ін.).У середині квітня 1939 р. вони звернулися до Радянського Союзу з пропозицією надати аналогічні гарантії Польщі та Румунії. У відповідь СРСР запропонував укласти пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією і Радянським Союзом з одночасним наданням гарантій всім прикордонним з СРСР державам. Однак переговори, що почалися з цього питання, виявилися непростими через взаємну недовіру між учасниками і небажання сторін іти на компроміси.

Переговори відносно укладення тристороннього пакту тривали з 15 червня по 2 серпня і зайшли у безвихідь. Великобританія основне значення переговорів бачила для себе не в їхньому результаті, а в їхньому використанні як засобу тиску на Німеччину.

Переговори військових делегацій щодо укладення військової конвенції також виявилися малоефективними. Не вирішеним залишалося питання про згоду Польщі на перебування на її території радянських військ у разі війни з Німеччиною.

Крім того, СРСР усе більше схилявся до союзу з Німеччиною. У середині серпня 1939 р. радянська дипломатія, все ще продовжуючи переговори у Москві з англо-французькою стороною, вступає одночасно в контакт з Німеччиною. Гітлер, якому потрібно було забезпечити успіх запланованої на 1 вересня операції проти Польщі, пропонував терміново укласти пакт про ненапад. Одночасно він обіцяв сприяти покращанню радянсько-японських відносин, загострених у результаті конфлікту на р. Халхін-Гол.

20 серпня Гітлер знову звернувся до Сталіна, підкреслюючи, що готовий задовольнити ті вимоги, які висуне на переговорах радянська сторона. Після цього переговори з англійською і французькою делегацією були остаточно перервані.

23 серпня нарком іноземних справ В. Молотов та міністр іноземних справ Німеччини І. Ріббентроп підписали пакт про ненапад строком на 10 років. У секретній частині договору йшлося про розподіл сфер впливу СРСР і Німеччини між Балтійським та Чорним морями.

До радянської сфери належали Фінляндія, Естонія, Латвія, Західні Україна і Білорусія, що входили на той час до складу Польської держави, а також Бессарабія, котра належала Румунії. Отже, в результаті підписання договору Гітлер досяг бажаного результату і забезпечив підтримку загарбання фашистськими військами Польщі з боку Радянського Союзу. У перспективі договір також гарантував Німеччині надійний тил на сході для здійснення наступальних операцій у Західній Європі.

Мюнхенський договір і пакт Молотова-Ріббентропа були ланками одного ланцюга, який відкрив фашистам можливість безперешкодно розв´язати агресію і втягнути людство у Другу світову війну.