Всесвітня історія

2.4. Радянська Росія в 1917-1920 pp. Утворення СРСР. СРСР у 20-х-30 pp.

Громадянська війна в Росії 1918-1920 pp. Три роки точилася запекла і жорстока громадянська війна за долю колишньої імперії. Одночасно народи Росії боролися за свою суверенність і державність.

Основні причини громадянської війни:

1. Боротьба за владу різноманітних політичних сил: партій, які виявились у своїй більшості нездатними до компромісів та угод і схилялися до насильницьких, військових методів.

2. Політичний екстремізм і авантюризм більшовицької партії, яка розігнала в січні 1918 р. Установчі збори, намагалася поширити на інші країни «світову революцію» і запроваджувала політику «військового комунізму» (продрозкладка, одержавлення всіх засобів виробництва, ліквідація товарно-грошових відносин, централізація управління, «червоний терор»).

3. Як російські капіталісти і поміщики, так і західні підприємці намагалися повернути втрачені в Росії власність, багатства, економічні та політичні позиції.

4. Російські шовіністичні сили, серед яких були як більшовики, так і монархісти, виступили проти національно-визвольних рухів колишніх національних окраїн і прагнули відновити «єдину, неподільну» імперію.

Різні політичні сили, що діяли в Росії, домагалися влади, виражаючи інтереси тих чи інших класів та верств населення. Але громадянська війна мала свої нещадні закони. Вже 21 червня 1918 р. Радянська влада відновила скасовану в жовтні 1917 р. смертну кару. Від самого початку війну супроводжували жорстокі розправи численних військ і влад, що існували на території Росії.

Основні періоди громадянської війни:

1. JIimo-осінь 1918 р. Початок громадянської війни, період так званої «демократичної контрреволюції». Основні противники більшовиків — есери та меншовики.

2. Листопад 1918 р. квітень 1919 р. Посилення інтервенції з боку Антанти. Більшовики зупиняють на Сході наступ Колчака.

3. Квітень-грудень 1919 р. Червона Армія здобула вирішальну перемогу над Колчаком і Денікіним.

4.1920 р. Радянсько-польська війна. Боротьба більшовиків з білогвардійськими військами Врангеля та їхній розгром.

Хід військових дій та основні події під час війни:

I період

25 травня 1918 р. у містах Поволжя та Сибіру почався анти-радянський виступ Чехословацького корпусу.

Липень — есерівські повстання в центральних районах Росії та в Москві (6 липня).

Серпень-жовтень 1918 р. — Наступ Червоної Армії у Поволжі і на Уралі.

II період

Листопад 1918 р. — Радянський уряд скасував Брестський мирний договір. Червона Армія розпочала наступ на Україну, Білорусію та Прибалтику.

18 листопада 1918 р. — В Омську встановлена військова диктатура адмірала Колчака, якого проголошено верховним правителем Росії.

Кінець листопада — висадка військ Антанти на чорноморському узбережжі.

Грудень 1918 р. — успішний наступ Колчака проти червоних військ у районі Пермі.

Січень 1919 р. — перемога Червоної Армії над Донською армією генерала Краснова.

Березень 1919 р. — наступ армій Колчака на Східному фронті.

Квітень 1919 р. — Чорноморське повстанця на французькому флоті, в результаті якого французькі кораблі залишили Чорне море.

III період

28 квітня 1919 р. — початок наступу Червоної Армії проти військ Колчака.

Травень 1919 р. — наступ білогвардійських військ на Петроград і перемога Денікіна в Донбасі.

Червень — жовтень 1919 р. — війська Денікіна наступають на Москву.

11 жовтня — початок контрнаступу Червоної Армії проти військ Денікіна.

21 жовтня — контрнаступ червоних військ проти армії Юденича під Петроградом.

4 січня 1920 р. — у результаті перемоги Червоної Армії в Сибіру Колчак відмовився від звання «верховного правителя» і передав владу на Далекому Сході атаману Семенову.

IV період

4 квітня 1920 р. — на чолі білогвардійських військ у Криму став генерал Врангель.

25 квітня — початок наступу польської армії та військ УНР проти Червоних армій в Україні.

Травень-серпень 1920 р. — наступ більшовицьких армій Білорусії та Україні проти польських військ та їх вихід на підступи до Варшави.

14 серпня 1910 р. — контрудар польських військ під Варшавою, який призвів до поразки більшовицьких армій.

Вересень-жовтень 1920 р. — наступ Врангеля на півдні України.

12 жовтня — в Ризі укладено попереднє перемир´я з Польщею.

28 жовтня — початок контрнаступу Червоної армії проти військ Врангеля.

17 листопада 1920 р. — червоні війська повністю оволоділи Кримом.

Які були причини перемоги більшовиків в громадянській війні?

Абітурієнтові слід звернути увагу на те, що більшовицька партія на той час була найбільш дисциплінованою й організованою силою Росії. Завдяки мобілізації і залученню на службу військових спеціалістів була створена багатомільйонна боєздатна Червона Армія.

Колчак формував свої перші підрозділи повністю з царських офіцерів, як згодом і Денікін. Але самих офіцерів для створення чисельних збройних сил було замало. І Колчак, і Денікін були змушені вдатися до мобілізації серед селян. Але селяни з великою неохотою ішли у ці армії. Частіше всього вони створювали власні партизанські загони. У 1919 р. більшість середнього селянства, яке становило тоді переважну частину сільського населення, воювало в Червоній Армії. До більшовиків їх підштовхнули самі білогвардійці, які стали відновлювати на завойованих землях поміщицьке землеволодіння. Це був вирішальний фактор, який забезпечив перемогу Червоної Армії.

Громадянська війна була трагедією, що призвела до величезних людських втрат, виснаження сил народів Росії, які вже до цього зазнали немало лиха від Першої світової війни та революції. За різними даними, кількість жертв громадянської війни сягає 12-15 млн осіб.

Війна відбувалася в умовах голоду, епідемій, вкрай зруйнованої не тільки війною, а й комуністичними експериментами економіки. Разом з рештками білогвардійських військ за кордон виїхало понад 2 млн емігрантів, де серед них були не тільки поміщики, капіталісти, а й значна частина інтелігенції, що було для Росії непоправною втратою.

Перемоги більшовиків посилювали серед їхніх лідерів надії на швидку світову пролетарську революцію. За авантюризм більшовицьких лідерів народи Росії заплатили дорогою ціною: радянські республіки опинилися у міжнародній ізоляції і не могли сподіватися на підтримку з-за кордону. У відбудові економіки їм довелося покладатися лише на власні сили.

Радянська країна в 20-ті pp. Світова та громадянська війни завдали населенню та економіці Росії величезної шкоди. Нестача харчів, палива і загальне безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. У 1921-1922 pp. територію Південної Росії та України охопив страшний голод, що забрав життя ще 1,5 млн селян в Україні й ще більше у Поволжі. Політика «військового комунізму», коли забирали все, що можна було забрати, терпіла крах, викликаючи заворушення, повстання, страйки робітників і селян. Катастрофічне становище в економіці та невдоволення робітничо-селянських мас призвели до того, що В.І. Ленін змушений був визнати провал політики «військового комунізму» і піти на поступки, особливо селянам. Під його впливом X з´їзд правлячої партії — РКП (б) проголошує курс на нову економічну політику (НЕП). Дозволялася певна лібералізація і децентралізація економіки, вільний ринок, що сприяв розвиткові приватної ініціативи. НЕП сприяв поліпшенню життя робітників і селян. Селянин платив державі натуральний податок, а решту продукції мав право продавати на вільному ринку, мала промисловість перейшла у приватні руки на правах оренди у держави. Лібералізація економіки викликала пожвавлення національно-культурного життя.

Разом з тим посилювалася централізація управління радянськими республіками. Зрештою ЗО грудня 1922 р. вони були об´єднані в єдину державу федеративного типу — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але фактично була його позбавлена. За республіками залишилися ділянки внутрішніх і земельних справ, освіти, юстиції, охорони здоров´я, соціального забезпечення. На практиці навіть ці сфери суспільного життя управлялися як не прямо, то опосередковано завдяки єдиній партійній структурі з Москви. Тимчасові поступки були здійснені лише в сфері розвитку національної мови та культури. XII з´їзд РКП (б) (квітень 1923 р.) проголосив політику коренізації. Вона мала сприяти формуванню національних кадрів, запровадженню рідної мови в системі освіти, дерусифікації державного апарату і навіть створенню в окремих республіках національних військових формувань. В УРСР ця політика отримала назву «українізації».

У середині 20-х pp. нова економічна політика привела до політичних зрушень у народному господарстві. Успішно йшла відбудова промисловості, вже в 1927 р. промислове виробництво перевищило рівень 1913 р. У 1923 р. почала здійснюватися грошова реформа завдяки введенню в обіг нової грошової одиниці — червінця з золотим забезпеченням. Один новий карбованець обмінювався на 50 тис. «совзнаків». Одночасно встановлювався збалансований бюджет і активний зовнішньо-торгівельний баланс.

Відбувається також залучення іноземного капіталу у вигляді концесій. Хоча великого поширення цей процес не набув, він свідчив про активний пошук нової економічної моделі розвитку.

У сільському господарстві з 1923-1924 pp. вводився єдиний податок, який міг вноситися грішми. Унаслідок цього товарно-грошові відносини значно розширили сферу дії. Виникла ціла низка банків для обслуговування державних і кооперативних організацій: Торговельно-промисловий банк, Електробанк, Всеросійський кооперативний банк та ін.

Разом з тим, у здійсненні нової економічної політики виникли суперечності, що призводили до кризових явищ. Хоча в економіці НЕП викликав співіснування різних економічних укладів — державного, кооперативного, приватного, політична надбудова залишалася такою самою, як і в часи «військового комунізму». Партійні функціонери бачили у зміцненні приватного сектору «реставрацію».

Особливо гострими були суперечності, пов´язані з диспропорціями у розвитку господарства. На середину 20-х pp. успішно були відбудовані легка промисловість, сільське господарство. У важкій промисловості відбувалося відставання, рівня 1913 р. вона ніяк не могла досягнути. За цих умов серед партійного керівництва виникло бажання штучно прискорити індустріалізацію сільського господарства.

Перша така спроба зазнала невдачі ще в 1923 р. Однак у 1925-1926 pp. деякі партійні лідери (Л. Троцький, Г. Зінов´єв, Л. Каменев) знову вимагали «надіндустіралізації», задля якої пропонувалося обкладати селян надвисоким податком. Найбільш гострою була хлібозаготівельна криза 1927-1928 pp., коли селянство масово відмовлялося здавати державі хліб за зниженими цінами.

У цих умовах за вимогою Сталіна до селян застосовувалися надзвичайні годи (конфіскація хлібних надлишків), що означало по суті повернення до продрозкладки. Проти такої політики виступали видатні партійні діячі, у тому числі М. Бухарін, О. Риков, М. Томський. Однак їхня позиція була засуджена як «правий ухил», і в 1929 р. вони були зняті з керівних посад.

Поразка Бухаріна та його групи означала по суті поразку прихильників нової економічної політики в партійному керівництві. Більшовицька партія перетворювалася Сталіним в «орден мечоносців», який повинен був лише чітко виконувати розпорядження зверху.

Одночасно із заходами в сільському господарстві відбувалося згортання непу в промисловості. З метою посилення темпів розвитку великої індустрії директивно-командним методом відбувалася перекачка коштів з легкої у важку промисловість. Ліквідувалися ринкові відносини, приватні підприємства примусово перетворились на державні.

Протягом 1928-1929 pp. непівська модель розвитку Радянської країни практично в усіх галузях була замінена адміністративно-командною.

Соціально-економічний та політичний розвиток СРСР наприкінці 20-х та у 30-ті pp. Наприкінці 20-х pp. сталінське керівництво відмовилося від непу і розгорнуло «наступ соціалізму по всьому фронту».

Уже 1 жовтня 1928 р. розпочалася перша п´ятирічка, в той час як п´ятирічний план ще не був навіть затверджений. Держплан розробив два варіанти п´ятирічного плану: відправний та оптимальний. Передбачалося, що обидва варіанти будуть визначати основні пропорції в розвитку економіки, причому відправний — за найменш сприятливих умов п´ятирічки, а оптимальний — навпаки, за найбільш сприятливих. Однак у 1929 р. сталінське керівництво стало розглядати відправний варіант як «капітулянтський» і взяло на озброєння лише оптимальний. Більше того, незабаром були переглянуті і значно підвищені основні контрольні цифри оптимального варіанту плану.

Отже, в 1929 р. сталінське керівництво намагалося здійснити справжній «стрибок» в індустріалізацію. У своїй основі «стрибок» був авантюристичним, оскільки цифри, що були переглянуті, бралися «зі стелі», вони не були підкріплені відповідними ресурсами, сировиною, виробничими потужностями.

При здійсненні індустріалізації широко застосовувалися методи позаекономічного примусу. Формувалася нова система управління економікою, в результаті чого виникла велика кількість галузевих наркоматів. Кожен наркомат перетворився на повного хазяїна своєї галузі, в своєрідну «надмонополію». Сталінська пропаганда твердила, що робітник перетворився в хазяїна своєї країни, а насправді він був повністю відчужений від засобів виробництва.

Завдання індустріалізації були дійсно грандіозні і пропаганда зробила свою справу: серед широких верств робітничого класу справді існував непідробний ентузіазм. Якщо ж знаходилися в робітничому середовищі інші настрої, їх вважали наслідком роботи «класово-ворожих елементів». Проти них застосовувалися репресивні заходи.

За роки першої п´ятирічки в СРСР були побудовані такі промислові гіганти, як Сталінградський, Челябінський, Харківський тракторні заводи, автомобільні заводи в Нижньому Новгороді і Москві, металургійні комбінати в Магнітогорську і Кузнецьку, створені нові галузі промисловості, виникли нові промислові міста та індустріальні райони.

Однак через надмірне форсування індустріалізації, через той самий «стрибок», здійснення якого почалося без врахування економічних реалій, економіка зазнала значних втрат і збитків. У доповіді на об´єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП (б) 7 січня 1933 р. Сталін оголосив п´ятирічку виконаною за 4 роки і 3 місяці, хоча це було не так. По багатьох показниках важка промисловість так і не вийшла на той час на рівень, передбачений навіть початковим варіантом першого п´ятирічного плану, а легка промисловість і сільське господарство були «принесені в жертву» важкій індустрії. Значно погіршилася робота транспорту, знизилися реальні доходи і рівень життя населення.

Знаючи реальні результати першої п´ятирічки, сталінське керівництво було змушене в 1933-1934 роках значною мірою ско-ригувати другий п´ятирічний план. Він був більш збалансований: капіталовкладення направлялися переважно на завершення початих раніше побудов.

У сільському господарстві партійне керівництво перейшло в 1929 р. до політики «суцільної колективізації» — тобто силового насадження зверху системи колгоспів. Колгоспи мали стати зручною формою експлуатації села, оскільки через них селянство можна було легко тримати в покорі.

Наприкінці 1929 р. почався також процес «розкурку-лення» — позбавлення заможних селян їхньої власності та переселення у віддалені райони Півночі та Сибіру. В ході розкурку-лення почали вперше застосовуватися позасудові репресії, коли справи розглядали так звані «трійки»: перший секретар райкому партії, голова райвиконкому і начальник місцевого відділення ДПУ Число розкуркулених доходило до 15% селянських господарств. До 20% становили ті, кого позбавили виборчих прав.

З початку 1930 р. «суцільна» колективізація почала здійснюватися форсованими темпами. Виникло «соціалістичне змагання» між окремими районами, дехто збирався вже навесні того ж року відрапортувати про виконання завдання партії. Виникла велика кількість нежиттєздатних колгоспів-комун з усуспільненням навіть домашньої птиці, колгоспів-гігантів з десятками тисяч гектарів орних земель.

У відповідь на ці заходи селяни почали масовий забій худоби, аби тільки вона не потрапила у колгоспи. Багато було повідомлень про підпали, терористичні акти, масові селянські виступи. Виникла загроза зриву весняної сівби.

Тому 2 березня 1930 р. у газеті «Правда» з´явилася стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій вказувалося на серйозні помилки на селі, а саме: принципу добровільності при вступі до колгоспів і відмова від врахування різноманітності обстановки в різних регіонах. У помилках «вождь» звинуватив лише місцевих партійних керівників.

Стаття й опублікована після неї постанова ЦК партії були не чим іншим, як тактичним ходом сталінського керівництва. Селяни сприйняли нові установки однозначно — як сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 p., порівняно з березнем, рівень колективізації впав з 58% до 24%. Але після XVI з´їзду партії почалася нова хвиля колективізації. СРСР був розбитий на спеціальні зони по темпам здійснення колективізації. Селяни-одноосібники були обкладені непосильними податками і всілякими обмеженнями, які б мали примусити їх вступити до колгоспів. Однак рівень колективізації зростав помірно. 1932 року він досяг лише 61-62%

Новим ударом по селу в 1932-1933 pp. був голод, який охопив Поволжя, Північний Кавказ та Україну. 7 серпня 1932 р. був прийнятий «Закон про охорону соціалістичної власності», який вводив за розкрадання колгоспного майна вищу міру — розстріл з конфіскацією майна, а за пом´якшуючих обставин — позбавлення волі на строк не менше 10 років з конфіскацією майна. Амністія по таких справах заборонялася. У народі його назвали «законом про п´ять колосків».

Отже, репресії на селі посилювалися, в той час як голод уже охопив значну кількість зернових районів. Він був викликаний штучно через встановлення непомірних планів хлібозаготівель, виконання яких намагалися здійснити примусово з винятковою жорстокістю. В Україні число жертв голоду становило 7-10 млн осіб, у Казахстані — близько 2 млн.

Колективізація, що принесла народам СРСР стільки страждань і горя, була завершена лише наприкінці 30-х pp. На 1937 р. колгоспи об´єднали 93% селянських господарств. Командно-бюрократична система управління колгоспами, прикріплення колгоспників до села шляхом невидачі їм паспортів, втрата найбільш здібних селян під час розкуркулювання — все це було наслідком сталінської колективізації.

Одночасно у 30-ті pp. в СРСР формується політична тоталітарна система, серцевиною якої був партійно-бюрократичний апарат на чолі зі Сталіним. Удосконалюються репресивні органи, під діяльність яких була підведена «теоретична основа». Починаючи з 1928 р. Сталін обґрунтовує тезу про загострення класової боротьби в процесі будівництва соціалізму. Своє класичне формування вона одержала на лютнево-березневому Пленумі ЦК ВКП (б) 1937 року в розпал масових репресій.

Уперше у 1928-30 pp. ДПУ сфабрикувало низку процесів над «ворогами народу», таких як «Шахтинська справа», справа «Пром-партії», «Трудової селянської партії».

З 1930 р. створюється система власних концентраційних таборів ДПУ Вона підпорядковується новоствореному управлінню таборів, незабаром перейменованому в Головне управління таборів (ГУЛАГ). За 10 років чисельність в´язнів ГУЛАГу виросла більше ніж у 15 разів.

З 1934 р. репресії значно ширше, ніж раніше, торкнулися партії. Сигналом стало вбивство 1 грудня 1934 р. у Ленінграді члена Політбюро ЦК, секретаря ЦК і Ленінградського міському партії С.М. Кірова. Того ж дня у Москві була ухвалена постанова Президії ЦВК СРСР про порядок розгляду звинувачень у підготовці або здійсненні терористичних актів. На слідство відводилося не більше 10 днів. Справи розглядалися без прокурора та адвоката. Оскарження і помилування не допускалися. Вирок до вищої міри покарання виконувався негайно. Пізніше на пропозицію Л.М. Кагановича справи з політичними звинуваченими стали розглядатися в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання.

У 1937-38 pp. хвиля репресій вдарила по військових кадрах та вищій і середній ланці партійно-державного керівництва.

За неповними даними загальна кількість жертв репресій часів сталінізму становить близько 40 млн осіб.