Всесвітня історія

3.2. Міжнародні відносини у другій половині XX ст.

Характеризуючи найголовніші події міжнародних відносин цього періоду, можна визначити 4 основних періоди:

50-60-mi pp. — ескалація «холодної війни», регіональних конфліктів, гонки озброєнь;

70-ті pp. — поворот до розрядки в міжнародних стосунках;

Перша половина 80-х pp. — нове загострення міжнародних відносин, посилення конфронтації;

Друга половина 80-х pp. — початок 90-х pp. — завершення «холодної війни», утвердження у міжнародних стосунках нового мислення.

Наприкінці 40-х pp. у світі виникла низка регіональних конфліктів: у Кореї, Індокитаї, на Близькому Сході. їхнє загострення в результаті втручання Радянського Союзу та США серйозно ускладнило міжнародну обстановку.

У Кореї, яка була розділена по 38-й паралелі на американську та радянську зони окупації, у 1948 р. було проголошено Республіку Корея з центром у Сеулі та Корейську Народно-Демокра-тичну Республіку (КНДР) зі столицею у Пхеньяні. Збройний конфлікт між двома корейськими державами почався 25 червня 1950 р. У результаті наступу армії КНДР південнокорейські війська зазнали поразки. Однак президент США Г. Трумен послав їм на допомогу американський десант на чолі з генералом Макарту-ром. Зроблено це було з санкції ООН. Уже в жовтні того ж року американські і південнокорейські війська перейшли 38 паралель і вступили на територію КНДР У відповідь на допомогу північно-корейському режиму прийшла китайська армія на чолі з Пен Дехуаєм. Радянський Союз направив у КНДР дві авіадивізії під командуванням генерала І. Кожедуба. Після цього китайські і пів-нічнокорейські війська переходять у наступ. Обстановка навколо корейського конфлікту ще більше загострилася.

30 листопада 1950 р. президент Г Трумен заявив, що США готові використати в ході конфлікту всі військові засоби, включаючи ядерну зброю. Уперше виникла небезпека переростання локального конфлікту в ядерну війну. І все ж здоровий глузд виявився сильнішим від військових та політичних амбіцій. Переконавшись у безперспективності подальшої ескалації конфлікту обидві сторони у 1951-1952 pp. роблять кілька спроб перейти до мирних переговорів. 27 липня 1953 р. було укладено перемир´я, за яким уздовж 38-ї паралелі встановлювалася демілітаризована зона шириною 4 км, створювалася комісія із представників нейтральних країн для спостереження за дотриманням перемир´я.

В Індокитаї з 1946 р. тривала колоніальна війна Франції проти національно-визвольного руху народів В´єтнаму, Лаосу та Камбоджі. На початку 50-х pp. в´єтнамська армія звільнила значну частину своєї території від колонізаторів. У 1954 р. французькі війська зазнали поразки біля фортеці Дьєнб´єнфу, і Франція була змушена піти на поступки. У липні 1954 р. у Женеві були укладені угоди про перемир´я та про принципи врегулювання конфлікту в Індокитаї. В´єтнам, Лаос та Камбоджа визнавалися незалежними державами, в них мали відбутися вільні вибори.

Однак протистояння двох наддержав в Індокитаї після цього ще більше посилилося. Після повного виводу в 1956 р. з цього району французьких військ США активізували підтримку уряду Південного В´єтнаму. У серпні 1964 р. між американським флотом, що знаходився біля в´єтнамських берегів, та північно-в´єтнамськими кораблями виник збройний конфлікт. СІЛА направляють до Індокитаю армію чисельністю більше 500 тис. солдат і офіцерів та розпочинають масові бомбардування в´єтнамської території. Водночас посилюється підтримка Північного В´єтнаму з боку СРСР. Однак нарощування військової сили в регіоні не привело до бажаних для СІЛА результатів. Американська армія зазнавала дедалі більш відчутних втрат у В´єтнамі. Проти втручання СІЛА активно виступили громадські рухи, політичні партії багатьох країн світу, одночасно посилився антивоєнний рух у самій Америці.

У 1969 р. США, переконавшись у неефективності своєї військової присутності в Індокитаї, розпочали поступове виведення своїх військ. У січні 1973 р. у Парижі були укладені угоди про припинення війни і відновлення миру у В´єтнамі. Американські війська мали повністю залишити Південний В´єтнам.

Після цього північнов´єтнамська армія активізувала наступ проти Південного В´єтнаму і 30 квітня 1975 р. вступила у його столицю — місто Сайгон. У результаті південнов´єтнамський режим, підтримуваний США, було ліквідовано. На всій території країни у 1976 р. була проголошена Соціалістична Республіка В´єтнам.

На Близькому Сході у відповідності з рішенням ООН на палестинській землі мали утворитися арабська та єврейська держави. Однак у результаті арабо-єврейського протистояння виникла війна 1948-1949 pp., яка призвела до захоплення Ізраїлем половини території, відведеної для арабської держави.

Нова війна на Близькому Сході виникла у 1956 p., коли президент Єгипту Г. Насер, заручившись підтримкою СРСР, оголосив про націоналізацію Суецького каналу.У жовтні 1956 р. англійські, французькі та ізраїльські війська вдерлися на єгипетську територію. 6 листопада СРСР направив урядам Великобританії та Франції ультиматум з вимогою припинити військові дії. У результаті операція, що дістала назву «Три мушкетери», провалилася.

Близькосхідний регіон, де існували численні міжнаціональні релігійні та соціальні протиріччя, ускладнені суперництвом між наддержавами, постійно залишався вибухонебезпечною зоною.

5 червня 1967 р. ізраїльська армія раптовим ударом завдала поразки єгипетським військам на Сінайському півострові та сирій-ським військам, які обороняли Голанські висоти. У результаті ізраїльського наступу за 6 днів був здійснений прорив до Суецького каналу й окупований західний берег ріки Йордан.

У відповідь Єгипет та Сирія, ретельно підготувавшись до війни, 6 жовтня 1973 р. розпочали наступальні операції проти ізраїльських військ. Незважаючи на перші успіхи єгипетської армії, якій вдалося форсувати Суецький канал і прорвати лінію ізраїльської оборони, подальший розвиток військових дій набрав для арабів несприятливого характеру. Частина єгипетської армії потрапила в оточення. Рада Безпеки ООН на своєму засіданні 22 жовтня ухвалила рішення про негайне припинення військових дій, з чим змушені були погодитися обидві сторони.

Спроба врегулювати близькосхідний конфлікт була зроблена на Женевській конференції у грудні 1973 p., співголовами якої стали США та СРСР. Однак небажання обох сторін іти на компроміси завело конференцію у безвихідь.

У 1979 р. Єгипет та Ізраїль за посередництва США уклали мирний договір, але він не зміг стабілізувати становища на Близькому Сході. До сьогодні цей регіон залишається вогнищем постійних конфліктів. Ситуація значно ускладнилася в результаті агресії Іраку проти Кувейту.

2 серпня 1990 р. іракська армія окупувала Кувейт, після чого іракський президент Саддам Хусейн оголосив його частиною Іраку. Агресія була рішуче засуджена світовим співтовариством. Рада Безпеки ООН встановила кінцеву дату виведення військ агресора з окупованої території — 15 січня 1991 р.У разі відмови Іраку виконати рішення ООН було санкціоновано застосування воєнної сили.

Оскільки Ірак не відреагував на вимогу ООН, 17 січня 1991 р. війська США та інших країн, що приєдналися до антиіракської коаліції, завдали удару по іракській армії. До кінця лютого Ірак зазнав повної поразки і відмовився від будь-яких претензій на територію Кувейту. Ефективне приборкання агресора стало можливим лише в умовах припинення конфронтації між США та СРСР.

В Європі на початку б0-х pp. різке загострення обстановки було пов´язано з «Берлінською кризою». У зв´язку з масовою втечею німців зі Східної Німеччини до ФРН, уряд НДР за підтримки СРСР та його союзників побудував у ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. навколо Західного Берліну бетонну стіну висотою до 3 м і встановив контрольно-пропускні пункти на кордоні. Реакція західних країн на таку акцію була надзвичайно різкою. В Європу почали перекидатися підкріплення для американських військ на території ФРН та Західного Берліну. Найбільш напружена обстановка склалася в Берліні внаслідок кількох спроб зруйнувати стіну і прорватися через контрольно-пропускні пункти (КПП).

27 жовтня до КПП Фрідріхштрассе були підтягнуті американські танки, з протилежного боку кордону на відстані 200 м від них зупинилися радянські. У військових гарнізонах залунав сигнал бойової тривоги. «Танкове» протистояння тривало цілу добу. Світ знову знаходився на межі ядерної війни. Наступного дня М. Хрущов наказав радянським танкам відійти від кордону, американці також залишили КПП. Однак напружена обстановка в місті зберігалася ще довгий час, доки не була укладена чотиристороння угода про Західний Берлін.

Менше ніж через рік світ знову опинився на межі ядерної катастрофи у зв´язку з Карибською кризою. СРСР у 1962 р. почав розміщувати на Кубі ракети середнього радіусу дії. їх виявила аерофоторозвідка з американського літака «У-2». Радянський представник в ООН намагався заперечити факт наявності на острові радянських ракет, після чого американці влаштували там фотовиставку.

Частина американських військових вимагала рішучих дій для нанесення ракетно-бойового удару по Кубі. Однак президент Дж. Кеннеді, один з найбільш прагматичних політиків того часу, вирішив обмежитися встановленням карантину навколо Куби з 24 жовтня 1962 р. Одночасно радянські та американські війська були приведені у бойову готовність. Ніколи раніше небезпека ядерної війни не ставала настільки реальною, як у ці дні.

Здоровий глузд у цей критичний момент знову взяв гору над амбіціями. 27-28 жовтня в результаті обміну посланнями між Дж. Кеннеді та М. Хрущовим обидві сторони пішли на компроміс. СРСР погодився на евакуацію з острова ракет в обмін на скасування США карантину та надання гарантій безпеки Кубі.

Карибська криза мала серйозні політичні наслідки.

Вона реально показала, що в умовах ядерно-ракетного протистояння неможливо гарантувати безпеку будь-якої держави лише військовими засобами, а також підтвердила необхідність нового політичного мислення для тих, від кого залежить доля всієї планети у критичні моменти історії.

Провідні вчені світу — Б. Рассел, Ф. Жоліо-Кюрі, Е. Бурон, А. Ейнштейн ще в 1955 р. обґрунтували необхідність нового політичного мислення в ядерну епоху. Ці думки вони виклали у спеціальному маніфесті. Однак політики усвідомили це далеко не відразу. Карибська криза була для них своєрідною «шоковою терапією».

Уже через рік 5 серпня 1963 р. у Москві міністри закордонних справ СРСР, США та Великобританії підписали Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. Ще раніше, ЗО червня 1963 p., між СРСР та США була досягнута угода про встановлення лінії прямого зв´язку для використання її головами урядів у надзвичайних ситуаціях. Важливе значення мав також ухвалений у 1968 р. Генеральною Асамблеєю ООН Договір про розповсюдження ядерної зброї, підписаний одночасно в Москві, Лондоні та Вашингтоні.

У 70-х pp. у міжнародних відносинах настає період розрядки. До основних причин його слід віднести:

—між США та СРСР на межі 70-х pp. було встановлено військово-стратегічний паритет;

—в результаті низки гострих політичних криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалося у згубності «балансування» на грані війни.

Розрядка почалася з нормалізації відносин у Європі. У 1970-1973 pp. була укладена низка договорів між ФРН, СРСР, Польщею, Чехословаччиною, НДР про визнання повоєнних кордонів у Європі і встановлення нормальних міжнародних стосунків. З вересня 1971 р. країни-переможниці у Другій світовій війні уклали Чотиристоронню угоду по Західному Берліну, за якою він отримав особливий статус. Західний Берлін не повинен був належати ФРН, його зв´язок з навколишнім світом нормалізувався.

Послаблення напруженості в центрі Європи відкрило можливості для підготовки наради по безпеці і співробітництву на континенті. Нарада відбувалася в Гельсінкі у три етапи:

1-й — 3-7 липня 1973 р. — нарада міністрів закордонних справ, яка виробила порядок денний і визначила основні напрями роботи;

2-й — з 18 вересня 1973 р. по 21 липня 1975 р. — робота експертів з підготовки основних документів наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем;

3-й — з 30 липня по 1 серпня 1975 р. — керівники 33 європейських держав, а також США і Канада підписали заключний акт Наради, серцевиною якого є Декларація принципів, якими дер-жави-учасниці будуть керуватися у взаємних відносинах. Декларація включає такі принципи:

—повага до суверенітету;

—незастосування сили чи загрози силою;

—непорушність кордонів;

—територіальна цілісність держав;

—мирне врегулювання спорів;

—невтручання у внутрішні справи;

—повага прав людини й основних свобод;

—рівноправність і право народів розпоряджатися власною долею;

—співробітництво між державами;

—добросовісне виконання зобов´язань по міжнародному праву.

Крім Декларації було прийнято такі документи, як «Співробітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища». «Співробітництво у гуманітарних та інших областях», «Питання безпеки і співробітництва у Середземномор´ї», «Документ про заходи зміцнення довіри і деякі аспекти безпеки і роззброєння» та ін.

Гельсінська нарада 1975 р. стала переломною подією періоду розрядки, заклавши принципи нових міждержавних відносин. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х pp. не змогло перекреслити значення гельсінського процесу.

Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулася нормалізація радянсько-американських відносин. У травні 1972 р. відбувся візит президента США Р. Ніксона до СРСР, у ході якого були прийняті «Основи взаємовідносин між СРСР та США», Договір про обмеження системи протиракетної оборони. Уперше дві наддержави уклали угоду про заходи щодо обмеження стратегічних і наступальних озброєнь (ОСО-1). Під час візиту Л. Брежнєва до США у червні 1973 р. керівники двох держав підписали угоду про запобігання ядерної війни. Важливе значення мало укладення у червні 1979 р. у Відні договору ОСО-2, за яким встановлювалися обмеження на сумарну кількість стратегічних наступальних озброєнь (міжконтинентальні балістичні ракети, балістичні ракети підводних човнів та ракети повітряного базування на бомбардувальниках). Однак ратифікація договору в США була зірвана у зв´язку з новим загостренням міжнародного становища наприкінці 70-х pp.

На початку 80-х pp. у міжнародних відносинах знову посилюється конфронтація між СРСР та США. В Європі обидва блоки здійснюють модернізацію ракет середньої дії і додатково розміщують нові пускові установки (Радянський Союз — СС-19, СС-20, США — «Першінги» та «Томагавки»). У грудні 1979 р. радянські війська здійснюють вторгнення в Афганістан, що призвело до значного падіння міжнародного авторитету СРСР. Радянсько-американське суперництво посилюється в Анголі, Ефіопії, Кампучії, Сальвадорі, Нікарагуа, на Близькому Сході.

У 1983 р. президент США Р. Рейган оголосив про так звану стратегічну оборонну ініціативу — початок створення над Америкою «космічного щита». Радянський Союз назвав її «програмою зоряних воєн» і зі свого боку також активізував космічні військові дослідження. Стосунки ще більше ускладнилися після збиття над Сахаліном за наказом радянського командування корейського пасажирського літака «Боїнг-747» 1 вересня 1983 р. (загинуло 269 осіб).

У другій половині 80-х pp. міжнародна обстановка почала поступово змінюватися. У Радянському Союзі нове керівництво на чолі з М. Горбачовим проголосило політику перебудови, зокрема у зовнішніх відносинах, а також необхідність утвердження нового мислення у міжнародних стосунках. Найважливіше значення мало визнання політиками в Кремлі пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими. Американська адміністрація Р. Рейгана належним чином оцінила зміни в радянській зовнішній політиці. У результаті кількох зустрічей на найвищому рівні та інтенсивних переговорів у 1987 р. було укладено перший договір про ліквідацію ядерних озброєнь — ракет середньої та малої дальності. Одночасно у низці «гарячих точок» (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки розв´язання спірних питань за столом переговорів.

14 квітня 1988 р. у Женеві була укладена угода про врегулювання конфлікту в Афганістані. Афганістан та Пакистан заявили про невтручання у внутрішні справи один одного, про відмову від інтервенції та про добровільне повернення біженців. СРСР і США підписали Декларацію про міжнародні гарантії угоди та меморандум взаєморозуміння. 315 травня 1988 р. по 15 лютого 1989 р. тривав вивід радянських військ з Афганістану.

1990 р. знаменував собою остаточне закінчення періоду «холодної війни». Уже на початку року в лютому країни-переможниці в Другій світовій війні домовилися про створення переговорного механізму 2+4 - (ФРН, НДР) + (СІЛА, СРСР, Великобританія, Франція) для вирішення проблем об´єднання Німеччини.У результаті переговорів 12 вересня 1990 р. у Москві було укладено Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини, за яким:

—кордонами об´єднаної Німеччини визнаються кордони ФРН та НДР;

—Німеччина не має ніяких територіальних претензій до своїх сусідів;

—Німеччина відмовляється від ядерної, біологічної, хімічної зброї;

—збройні сили Німеччини скорочуються за 3-4 роки до 370 тис;

—радянські війська мають бути виведені з Німеччини на кінець 1994 p.;

—СРСР погожується на входження об´єднаної Німеччини у НАТО.

19-21 листопада 1990 р. відбулася зустріч країн-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) на найвищому рівні, що проходила в Парижі. У ході зустрічі прийнято Паризьку хартію для нової Європи, де знову підтверджено необхідність дотримання країнами-учасницями НБСЄ гельсінських принципів. Вирішено проводити регулярні політичні консультації, створити постійні органи загальноєвропейської взаємодії (секретаріат НБСЄ, бюро по вільних виборах, центр по відверненню конфліктів). Члени двох військово-політичних блоків — НАТО та Варшавського Договору — підписали Спільну декларацію, в якій проголосили, що вони більше не вважаються ворогуючими. Укладено було угоду про радикальне скорочення звичайних збройних сил в Європі.

Одночасно з розвитком загальноєвропейського процесу відбувались переговори між СРСР та США про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО). В кінці травня — на початку червня 1990 р. під час візиту М. Горбачова до США були погоджені основні положення цього договору, а також укладено договір про ліквідацію переважної частини хімічної зброї і відмову від її виробництва.

Після розпаду СРСР учасниками договору СНО-1 стали Росія, Україна, Казахстан і Білорусь, які уклали 23 травня 1992 р. в Лісабоні угоду про те, що за 7-річний строк на території трьох останніх з перерахованих держав не повинно взагалі існувати ніякої ядерної зброї. На основі цих домовленостей президент Росії Б. Єльцин та США Дж. Буш у Вашингтоні в червні 1992 р. підписали текст договору СНО-1, за яким СІЛА та держави колишнього СРСР скорочують стратегічні наступальні озброєння на 50% (5000-6000 одиниць зарядів) протягом 7 років. З січня 1993 р. в Москві Б. Єльциним та Дж. Бушем був укладений новий договір СНО-2 про скорочення удвічі стратегічних наступальних озброєнь до рівня договору СНО-1. Учасниками цього договору були лише Росія і США, оскільки передбачалось, що після виконання домовленостей СНО-1 Україна, Казахстан та Білорусь стануть без´ядерними державами.

Важливе значення в сучасних міжнародних відносинах має прискорення західноєвропейської інтеграції. Початок цьому процесу поклало підписання у 1957 р. Францією, ФРН, Італією, Бельгією, Голландією та Люксембургом Римського договору про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Цілями ЄЕС проголошувалися:

—поступова ліквідація всіх обмежень у торгівлі між краї-нами-учасницями;

—введення загального митного тарифу для торгівлі поза межами «Спільного ринку»;

—ліквідація перепон для пересування людей, капіталів і послуг між державами ЄЕС;

—спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства;

—уніфікація податкових систем держав ЄЕС;

—наближення законодавств країн «Спільного ринку»;

—розробка принципів узгодженої економічної політики.

У лютому 1992 р. у голландському місті Маастріхт 12 країн-учасниць ЄЕС підписали Договір про створення Європейського Союзу, який передбачає постійне поглиблення європейської інтеграції та Заключний акт про фінансово-валютний союз. Згідно з угодою, з 1 січня 1993 р. в рамках «Спільного ринку» передбачалося вільне пересування товарів, послуг, капіталів та громадян. Одночасно створювалася загальноєвропейська інфраструктура у сфері транспорту, енергетики, телекомунікацій. ЄС працює над розробкою спільної оборонної політики в галузі безпеки та запровадженням єдиного європейського громадянства, Європарламент перетворився на повноцінного учасника законодавчого процесу. .У 1999 р. завершилося створення економічного та валютного союзів. Після вирівнювання показників інфляції було засновано єдиний Європейський банк. З 1 січня 1999 р. 11 держав Європейського Союзу (крім Великобританії) запровадили єдину європейську валюту евро. У 2000 р. у цих державах відбулася заміна національних державних одиниць на євро.

З метою підтримки розвитку ринкової економіки східноєвропейських країн у 1990 р. було створено Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Упродовж 1994-1996 pp. на вступ до ЄС подалі офіційні заяви ще 10 країн колишньої соціалістичної системи. Після останнього розширення 1 травня 2004 р. до складу Європейського Союзу входить 25 держав, серед яких 3 колишні республіки СРСР: Литва, Латвія, Естонія.

У 90-х pp. змінилася військово-політична стратегія Північноатлантичного блоку. У 1994 р. США в рамках НАТО запровадили програму «Партнерство заради миру», що передбачає поступове зближення з країнами Східної Європи. У 1999 р. до НАТО були прийняті Польща,Чехія,Угорщина, а в 2004 р. ще ряд країн східноєвропейського регіону.

Отже, у 90-х pp. XX ст. — на початку XIX ст. у міжнародних відносинах відбулися радикальні зміни:

—назавжди відійшла в історію «холодна війна» і конфронтація між СІЛА та СРСР;

—почався реальний процес роззброєння, як ядерного, так і інших його видів;

—відбувається врегулювання цілої низки регіональних конфліктів, зростає ефективність миротворчих зусиль ООН у вирішенні цих проблем;

—прискорюється процес міжнародної інтеграції в ряді регіонів світу (Європа, Південно-Східна Азія, Америка) в рамках «великої вісімки».

Проте міжнародна ситуація у посткомуністичну епоху не стала більш стабільною та передбачуваною. Найбільш напруженою і небезпечною сьогодні залишається обстановка на Близькому Сході (Ірак), в колишній Югославії та у ряді держав колишнього Радянського Союзу (Грузія, Вірменія, Азербайджан, Таджикистан та ін.) Для вирішення гострих конфліктних ситуацій та проблем тероризму в цих регіонах необхідні спільні зусилля всіх зацікавлених сторін і міжнародних миротворчих організацій, насамперед ООН.