Всесвітня історія

3.4.1. Великобританія після Другої світової війни

Унаслідок Другої світової війни економічні та політичні позиції Великобританії були підірвані. Людські втрати становили близько 375 тис. осіб, а матеріальні збитки перевищили 25 млрд фунтів стерлінгів. Великобританія стала боржником своїх домініонів і США. Починається розпад найбільшої у світі Британської колоніальної імперії, в якій проживала чверть населення світу. Великобританія відігравала значну роль у повоєнному світі. Вона стала третьою ядерною державою після США та СРСР, зберігала сильні позиції у колишніх колоніях Британської імперії.

У повоєнний період при владі в Англії, змінюючи одна одну, знаходилися Лейбористська та Консервативна партії. 5 червня 1945 р. на виборах перемогли лейбористи й уряд У Черчілля змушений був піти у відставку. Новий прем´єр-міністр К. Еттлі проголосив своєю метою курс на «демократичний соціалізм». У результаті реформ, проведених лейбористами, були націоналізовані вугільна, газова, металургійна промисловість, електроенергетика, зв´язок, транспорт, Англійський банк. Власниками підприємств сплачувалася компенсація — 2,5 млрд фунтів стерлінгів. Згодом темпи націоналізації були знижені, лейбористам стало зрозуміло, що держава не спроможна взяти на себе занадто багато. Було проголошено курс на «змішану економіку».

Лейбористський кабінет став більше уваги приділяти питанням програмування економіки, регулювання зайнятості, екс-порту-імпорту та ін. За планом Маршалла Великобританія отримала близько 2,5 млрд доларів, що сприяло структурній переорієнтації британської економіки, водночас посилило її залежність від США.

Лейбористи здійснювали також програму соціальних реформ: скасування антипрофспілкових законів, розширення безкоштовної системи охорони здоров´я та розширення житлового будівництва.

Широкий комплекс заходів, що здійснювали лейбористи, призвів до непомірного зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту бюджету. Фінансові труднощі сприяли у 1951 р. перемозі консерваторів на чолі з У Черчіллем. Була здійснена часткова денаціоналізація, скорочено соціальні програми.

Консерватори прагнули зберегти вплив Великобританії у «традиційних» для імперії регіонах (Близький Схід, Південна Африка, Центральна і Південно-Східна Азія). З цією метою під егідою Англії створюються низка військових блоків (Багдадський пакт, СЕНТО), здійснюється ряд військових операцій (найбільшою була інтервенція в Єгипет у 1956 p.). Консерватори намагалися зберегти в сфері британського впливу колишні колонії, створивши Співдружність націй. Для зміцнення своїх позицій у Європі Великобританія у 1958 р. створює Європейську асоціацію вільної торгівлі, що була своєрідною противагою «Спільному ринку», заснованому без участі Англії.

Повернення до влади лейбористів (1964 р.) привело до відновлення націоналізації, встановлення контролю за квартплатою, цінами, підвищувалися пенсії та інші соціальні виплати, створювалося Національне управління по цінах і доходах. Незважаючи на певне економічне піднесення (темпи приросту виробництва становили 2,3% щорічно), Англія у 60-і pp. поступилася за рівнем промислового виробництва ФРН та Японії.

Нові реалії примусили її шукати вихід у посиленні інтеграції зі «Спільним ринком». 1 січня 1973 р. Великобританія стала членом Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Однак економічні труднощі у 70-ті pp. поглибилися, зростало безробіття, інфляція, постійно падали темпи розвитку. Одночасно загострилася і проблема Ольстеру (Північної Ірландії), де відбувалися зіткнення між ірландською католицькою меншістю та англійськими протестантами. Лейбористські уряди Г. Вільсона, Д. Кал-лагена не змогли ефективно вирішити назрілі проблеми.

Ситуація змінилася після перемоги на виборах консерваторів, в результаті якої 4 червня 1979 р. був сформований кабінет на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, які, на думку М. Тетчер, повинні були оздоровити англійську економіку та фінанси. Вони багато в чому були схожі на ті, які в США пізніше отримали назву «рейганоміка».

До основних напрямів внутрішньої політики уряду М. Тетчер можна віднести:

— жорсткі заходи у боротьбі з інфляцією (скорочення державних витрат, апарату, соціальних програм та соціального захисту);

—підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування;

—приватизація нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості;

—запровадження антипрофспілкових заходів (обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, що були визнані незаконними і т. д.).

Політика кабінету М. Тетчер відзначалась твердістю і рішучістю, вона враховувала реальні потреби часу. Наприклад, приватизація відбувалась не «обвально», а в кілька етапів: 1-й — 1979— 1984 pp. (майбутнім власникам продавалися активи компаній, частина їх перетворювалася на «публічні» корпорації, 2-й — 1984-1989 pp. — акціонерами колишніх державних компаній стали індивідуальні власники; 3-й — почався з 1989 p., коли головна увага стала зосереджуватися на економічній ефективності приватизованих підприємств.

М. Тетчер рішуче виступила проти так званого «егоїзму» профспілок — страйків, що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної плати і, як наслідок, до зростання темпів інфляції. Від березня 1984 р. по березень 1985 р. тривав страйк британських шахтарів, що закінчився поразкою. У 80-ті pp. у країні значно послабився профспілковий рух, чисельність Британського конгресу тред-юніонів скоротилася у півтора рази.

Водночас позитивний вплив на економічний розвиток все помітніше давав зростаючий видобуток нафти у Північному морі (близько 100 млн т щорічно), що повністю задовольняло потреби Великобританії.

Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження інфляції, скорочення безробіття, темпи розвитку британської промисловості знову зросли. Покращився добробут значної частини населення, особливо середніх верств.

15 листопада 1985 р. була укладена англо-ірландська угода про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в управлінні північною частиною острова. Однак проблема тероризму для Британії залишилася, оскільки прихильники Ірландської республіканської армії (ІРА) продовжували свою діяльність.

У зовнішній політиці М. Тетчер здобула широку популярність у країні після успішного завершення конфлікту з Аргентиною навколо Фолклендських островів (1982 p.). Аргентинські війська, які захопили острови, були розгромлені англійським десантом за підтримки військово-морського флоту. Підтримкою англійців користувався і зовнішньополітичний курс «залізної леді» на нормалізацію відносин з Радянським Союзом, на послаблення європейської напруженості і військового протистояння.

Однак наприкінці 80-х pp. уряд М. Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем. Однією з них була проблема європейської економічної інтеграції, яку на Даунінг-стріт зустріли досить прохолодно. Іншим питанням, яке викликало хвилю протестів, було введення «подушного» податку. У Лондоні проти цього заходу зібралося більше 200 тис. демонстрантів, частина яких вчинила справжню битву з поліцією.

У керівництві Консервативної партії загострилися суперечності, особливо після того, як колишній міністр кабінету М.Тетчер М. Хазелтайн виступив з рішучою критикою її політики. М.Тетчер вирішила у листопаді 1990 р. піти у відставку.

Новим прем´єр-міністром Великобританії став її соратник по партії Джон Мейджор. Новий уряд прагнув зберегти найкращі досягнення тетчеризму. Проте на початку 90-х pp. економічне становище країни погіршилося, зменшилися темпи зростання виробництва. Уряд консерваторів почав втрачати популярність, невирі-шеними залишалися економічні проблеми, соціальні суперечності, зростав сепаратизм у Шотландії,Уельсі, Ольстері тощо. На позачергових парламентських виборах 2 травня 1997 р. перемогла Лейбористська партія на чолі з Ентоні Блером, прихильником «неолібералізму». Лейбористи реформували партійну програму, відкинувши традиційні соціалістичні принципи. Уряд Блера проголосив курс на підйом економіки, стримання інфляції та безробіття. Лейбористи відмовилися від ідеології націоналізації, зробивши ставку на розвиток системи освіти і створення нових робочих місць. У 2001 р. лейбористи знову отримали перемогу на парламентських виборах і сьогодні продовжують реформаторську діяльність.

Основні опорні матеріали

І. Правляча династія

Саксен-Кобург-Гогпська та Віндзорська династія 1936-1952 pp. - ГеоргVI 1952 — до теперішнього часу — Єлизавета II

II. Прем´єр міністри Великобританії

1940-1945 pp. — Уїнстон Черчілль (коаліційний) 1945-1951 pp. — Клемент Еттлі (лейбористи) 1951-1955 pp. — Уїнстон Черчілль (консерватори) 1955-1957 pp. — Ентоні Іден (консерватори) 1957-1963 pp. — Герберт Макміллан (консерватори) 1963-1964 pp. — Алекс Дуглас-Х´юм (консерватори) 1964-1970 pp. — Гаральд Вільсон (лейбористи) 1970-1974 pp. — Едвард Хіт (консерватори) 1974-1976 pp. — Гаральд Вільсон (лейбористи) 1976-1979 pp. — Джеймс Каллаген (лейбористи) 1979-1990 pp. — Маргарет Тетчер (консерватори) 1990-1997 pp. — Джон Мейджор (консерватори) 1997 — до теперішнього часу — Ентоні Блер (лейбористи)