Всесвітня історія

3.5.3. СРСР у середині 60-х — першій половині 80-х pp.

При вивченні даної теми необхідно чітко з´ясувати причини так званого «застою» в розвитку СРСР цього періоду.

По-перше, це нове посилення адміністративно-командних важелів в економіці після десятиліття хрущовських реформ і неосталінізму в ідеології.

По-друге, нездатність нового керівництва відреагувати на виклик часу, коли увесь світ вступав у нову фазу НТР.

По-третє, надприбутки, що потекли до СРСР у вигляді «нафто-доларів» після підвищення світових цін на нафту, дозволяли йому деякий час не тільки «латати дірки» у своїй економіці, а й змагатися з США у військовій промисловості і в боротьбі за «третій світ».

Деякий час після приходу до влади Л.І. Брежнєва здійснювалася економічна реформа по переведенню підприємств на госпрозрахунок, необхідність якої відстоював голова уряду О.М. Косигін. Але поступово реформа втратила поступальність, а після придушення реформаторів «празької весни» 1968 р. у Чехословаччині від неї залишилася одна назва.

На всіх рівнях партійно-державного керівництва наростали самозаспокоєність, байдужість, формалізм та парадність. Л.І. Брежнєва турбували лише переважно кадрові проблеми, необхідність збереження на посадах вірних режимові сліпих виконавців. В ідеологічному житті, де неподільно відчувався вплив М. А. Суслова, знову велася боротьба з інтелігенцією, що намагалася відстояти право на свободу творчості, ширилося втручання в культурне життя з метою нав´язати старі ідеологічні штампи часів «сталінщини».

Після смерті Л.І. Брежнєва деякий час на чолі країни стояв Ю.В. Андропов, а потім К.У Черненко. Криза охоплювала всі сфери життя. Потреби країни дедалі менше забезпечувалися за рахунок «нафтодоларів». Зниження цін на нафту і природний газ на міжнародному ринку завдало нищівного удару по радянській економіці. Великих коштів і ресурсів вимагало також вторгнення радянських військ до Афганістану в 1979 р.

Далі відкладати реформи стало просто неможливо.

У цей же час активізується так званий дисидентський рух, що перетворювався в політичну опозицію правлячому режимові. Його виникнення слід віднести ще до початку 60-х pp., коли в умовах хрущовської «відлиги» інтелігенція дізналася правду про злочини сталінського режиму й отримала більше можливостей для знайомства з передовими ідеями Заходу.

Для дисидентського руху було характерне поширення «самви-даву» — безцензурного друку, в основному машинописних текстів заборонених владою творів учених, прозаїків і поетів. Регулярно видавалася «Хроника текущих событий», яка потім переправлялася за кордон.

Серед лідерів дисидентського руху найбільш відомими діячами були А. Сахаров, О. Солженіцин, В. Буковський, А. Марченко, О. Гінзбург Л. Богорад та ін. У грудні 1965 р. на Пушкінській площі в Москві відбулася перша демонстрація дисидентів правозахисної спрямованості, у серпні 1968 р. сім дисидентів вийшли на демонстрацію на Красну площу Москви на знак протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини.

1968 р. на Заході вийшов роман О. Солженіцина «В круте первом», за який йому була присуджена Нобелівська премія. Автор був виключений зі Спілки письменників і облитий брудом у радянських засобах масової інформації. Однак Солженіцин продовжував працювати над творами, що викривали радянську дійсність і в 1973 р. вийшов 1-й том його знаменитого «Архипелага ГУЛАГ». Уже в лютому 1974 р. письменника було примусово виселено за кордон.

На початку 70-х pp. академік А. Сахаров кілька разів звертався до радянського керівництва з листами і записками, які містили широкомасштабні пропозиції по проведенню реформ радянської системи. Однак Брежнєв і правляча верхівка ніяк не відреагувала на пропозиції видатного вченого, авторитет якого був надзвичайно високим у цивілізованому світі. За виступ проти радянського вторгнення в Афганістан у 1979 р. Сахарова було вислано з Москви у місто Горький.