Всесвітня історія

3.5.4. СРСР у другій половині 80-х — на початку 90-х pp. та його розпад. Утворення Співдружності Незалежних Держав

У 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС став М.С. Горбачов. Перший пленум ЦК КПРС з новим генсеком традиційно визначав стратегію розвитку країни. Квітневий пленум 1985 р. проголосив курсом партії так зване прискорення соціально-економічного розвитку, яке згодом отримало назву «перебудова». Уже через рік стало ясно, що перебудова звелася до чергової пропагандистської метушні. Лише в одному відношенні партійні форуми цього часу відрізнялися від попередніх: уперше на них стали говорити хоча б частку правди про становище в країні.

У січні 1987 р. на Пленумі ЦК КПРС була проголошена політика гласності. Засоби масової інформації у цих умовах стали вільніше висвітлювати заборонені раніше теми: репресії, діяльність тих чи тих партійних лідерів, «білі плями» в зовнішній політиці та ін. Одночасно посилився опір цій політиці з боку консервативної частини партапарату. Напередодні чергового ювілею — 70-річчя жовтневих подій 1917 р. перший секретар Московського міському КПРС Б. Єльцин виступив з рішучою критикою непослідовності реформ. Гоніння Єльцина, організоване партійним апаратом, було спробою консервативних сил повернутися до старих часів. Однак успіх реакціонерів був лише тимчасовим.

У червні 1987 р. була здійснена спроба розпочати економічну реформу на основі госпрозрахунку, самостійності та самофінансування. Однак незабаром стало ясно, що реформа приречена на провал, державна власність в особі міністерств і відомств зберігала монопольне становище в економіці і гальмувала реформи. Непродумана фінансова політика призвела до посилення інфляції.

3-4 роки на всіх рівнях тривала балаканина про реформи, але насправді нічого не змінилося. Горбачов та його команда зрозуміли, що без реформування політичної системи неможливо сподіватися на істотні зміни. Рішення про реформу політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції 1988 р. Відповідно до них проводилися вибори народних депутатів СРСР на альтернативній основі. На І з´їзді народних депутатів, що відбувся у 1989 p., вперше у СРСР виникла парламентська опозиція. Одночасно в країні виникають політичні партії, народні рухи, фронт, пожвавлюється національно-визвольний рух. У різних районах СРСР вибухнули міжнаціональні конфлікти, що раніше вирішувалися репресивними заходами (Нагірний Карабах, Придністров´я).

У цих умовах політичне банкрутство КПРС ставало дедалі очевиднішим. Партійні структури виявилися настільки заскоруз-лими, що не встигали реагувати на зміни в усіх сферах суспільного життя. Реформаторське крило в КПРС вважало, що вона повинна перетворитися на партію парламентського типу і домогтися скасування законодавчого закріплення її керівної ролі.

Наприкінці 1989 р. — на початку 1990 р. наростали масові виступи з вимогою скасування ст. 6 Конституції про керівну роль КПРС. У цих умовах М. Горбачов сам виступив з пропозицією про скасування цієї статті, одночасно прагнучи зміцнити інститут державної влади. На III з´їзді народних депутатів у березні 1990 р. ст. 6 була скасована і вперше в історії встановлений інститут президентства. Однак обрання президентом М. Горбачова відбулося не всенародно, а самими народними депутатами.

У цей час на виборах у республіках Прибалтики більшість голосів отримали політичні сили, що виступали за відокремлення республік від СРСР. Значні позиції національно-демократичні рухи отримали в парламентах України, Білорусії та інших республік. У результаті 1990 р. у СРСР починається «революція суверенітетів». Першою про відновлення повного державного суверенітету республіки оголосила 1 березня Верховна Рада Литви. Протягом 1990 р. більшість республік прийняли Декларації про державний суверенітет. Головою Верховної Ради Російської Федерації став Б. Єльцин.

В умовах посилення розвалу економіки низка авторитетних вчених під керівництвом С Шаталіна та Г. Явлінського розробили програму переходу до ринкової економіки «500 днів», що передбачала ліквідацію адміністративно-командної системи, роздержавлення і стабілізацію фінансів. Однак ця програма після розгляду її Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилася вихолощеною. Як підсумок, кризові явища в економіці протягом 1990-1991 pp. продовжували наростати,заходи по їхньому подоланню виявилися неефективними.

Оскільки СРСР неухильно наближався до повного розпаду, керівництво на чолі з М. Горбачовим спробувало провести для його зміцнення у березні 1991 р. референдум. Питання референдуму було сформульоване таким чином, щоб його учасники могли проголосувати за Союз як федерацію. Завдяки могутній пропагандистській підготовці 3/4 учасників проголосували за Союз. Однак у референдумі офіційно взагалі не взяли участь республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдова. Він виявився нездатним зупинити розвал СРСР.

Тоді Горбачов вдався до нового тактичного варіанту. Наприкінці квітня 1991р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово йому вдалося підписати угоду з керівниками дев´яти республік про найшвидшу підготовку нового союзного договору.

У цей же час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, значну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту.

У червні 1991 р. на закритому засіданні Верховної Ради СРСР голова Кабінету міністрів В. Павлов, міністр внутрішніх справ Б. Путо, голова КДБ В. Крючков та міністр оборони Д. Язов виступили з вимогою надзвичайних повноважень для Кабінету міністрів.

19 серпня 1991р., коли М. Горбачов відпочивав у Форосі (Крим), названі вище ініціатори запровадження надзвичайних повноважень створили Державний комітет по надзвичайному стану ГКЧП (ДКНС), куди крім них увійшли також О. Бакланов (заступник М. Горбачова по Раді Оборони), А. Тізяков (один із керівників військово-промислового комплексу) та В. Стародубцев (голова Селянського союзу). М. Горбачова було ізольовано у Форосі й оголошено про його буцімто хворобу.

Однак заколотники недооцінили позиції демократичних сил. Всенародно обраний у червні 1991 р. президент Росії Б. Єльцин і Верховна Рада Росії зайняли тверду і рішучу позицію.У своїх указах Б. Єльцин кваліфікував дії ДКНС як державний заколот і віддав наказ арештувати путчистів. Частина вищого командного складу армії перейшла на бік Єльцина, інша фактично саботувала накази гекачепістів.

21 серпня заколот зазнав поразки. Наслідком подій 19-21 серпня була заборона діяльності КПРС як основного ядра заколоту, прискорення розпаду СРСР і проголошення незалежності республік.

М. Горбачов ще раз спробував після цього відновити Союз. 14 листопада у Ново-Огарьово сім республік (Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикістан, Азербайджан) за його ініціативою домовилися про створення Союзу Суверенних Держав.Україна відмовилася брати участь у горбачовському Союзі і 1 грудня 1991 р. на референдумі підтвердила Акт про незалежність.

Після цього 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники Російської федерації, України та Білорусії (Б. Єльцин, Л. Кравчук та С. Шушкевич) уклали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Республіки, які в 1922 р. утворили СРСР, тепер оголосили про припинення його існування.

До вступу в СНД були запрошені інші держави колишнього СРСР, більшість яких незабаром прийняли пропозицію. 21 грудня 1991 р. на зустрічі керівників незалежних держав в Алма-Аті була проголошена Декларація про припинення існування СРСЕ Підкреслювалося, що СНД не є державою або наддержавним утворенням. Учасники співдружності зберігають об´єднане командування військово-стратегічними силами і єдиний контроль над ядерною зброєю. Країни СНД гарантували виконання міжнародних зобов´язань колишнього СРСР.

Після цього 25 грудня М. Горбачов склав із себе повноваження Президента СРСР і Верховного головнокомандуючого.

Оцінюючи політичну діяльність першого й останнього президента СРСР, слід підкреслити його історичну заслугу у ліквідації періоду «холодної війни», подоланні стереотипів, що існували на Міжнародній арені. Саме він виступив ініціатором тих реформ, що привели до краху комуністичної системи. Однак поступово М. Горбачов втратив темп і послідовність у проведенні реформ. Розвиток подій не відповідав тим планам і прогнозам, які він будував. Його відставка за цих умов була неминучою.