Всесвітня історія

3.7. Країни Азії, Африки та Латинської Америки у другій половині XX ст.

Китай. На час закінчення Другої світової війни у Китаї існували дві потужні військово-політичні сили, що претендували на панування у державі: об´єднана Комуністична партія Китаю (КПК), що мала підтримку низів суспільства, та гомінданівський режим, який дискредитував себе. Після поразки спільного ворога — Японії між ними загострилося протистояння у боротьбі за владу. Відновлення громадянської війни ставало неминучим. Значний вплив на ситуацію в Китаї та власні стратегічні інтереси мали СРСР та США.

Після виведення в 1946 р. своїх військ з півночі Китаю та Манчжурії, СРСР передав КПК значну частину зброї, постійно підтримував поставками пального, машин, продовольства. Це дало змогу комуністам створити багатомільйонну армію.

Після провалу в першій половині 1946 р. переговорів між КПК та Гомінданом урядові війська у липні розпочали наступ на північні райони Китаю і до весни 1947 р. захопили частину цієї території. У другій половині 1947 р. Національно-визвольна армія Китаю (НВАК) перейшла у наступ і в січні 1949 р. зайняла Пекін. Чан Кайші залишив посаду президента. До осені 1949 р. КПК контролювала всі райони континентального Китаю.Чанкайшисти перебралися на о. Тайвань під прикриття США.

1 жовтня 1949 р. у Пекіні було проголошено Китайську Народну Республіку. Наступного дня її визнав СРСР. Після проголошення КНР було створено нові партійні та державні органи влади. Під час візиту Мао Цзедуна до Москви 14 лютого 1950 р. між СРСР та КНР був підписаний Договір про дружбу, союз та взаємну допомогу терміном на ЗО років. Радянсько-китайське співробітництво відбувалося в економічній, технічній та військовій сферах. Керівництво КПК копіювало радянський політичний, ідеологічний, господарський досвід існування, узаконювалося всевладдя комуністичної партії та її лідера Мао Цзедуна.

Станом на 1952 р. Китай відновив довоєнний рівень промисловості, сільського господарства, перейшов до виконання п´ятнадцятирічної програми індустріалізації. Протягом першої п´ятирічки (1953-1957 pp.) промислове виробництво зросло на 141%, на кінець п´ятирічки майже повністю було націоналізовано промисловість і торгівлю, 96% селян об´єднано у кооперативи.

Значний вплив на внутрішньополітичне життя Китаю мала доповідь М. Хрущова на XX з´їзді КПРС (1956 p.), що розвінчувала культ особи Сталіна. Китайське керівництво сприйняло її як виклик. З 1958 р. КПК та керівництво Китаю почали провадити інший курс, що призвів до розриву і протистояння з СРСР, а у внутрішній політиці — до авантюрних соціально-економічних і політичних експериментів. Почала здійснюватися політика «Трьох червоних знамен»: «генеральної лінії», «Великого стрибка» та «народних комун». Під час «великого стрибка» китайська модель соціалізму зазнала подальшої канонізації. Висувалися претензії на одноосібне лідерство у комуністичному світі, абсолютувалася теза про загострення класової боротьби тощо. У країні вводився безкоштовний розподіл товарів, продовольства, безкоштовне харчування у їдальнях, воєнізувалися праця та побут.

Політика «великого стрибка» закінчилася провалом. Сили народу були підірвані, в деяких районах почався голод. Але вже до 1965 р. негативні наслідки політики були подолані. Проте в державі з´явилися опозиційні настрої серед інтелігенції, партійних чиновників, низів суспільства. За таких умов Мао Цзедун розпочав нову масову кампанію, що мала назву «Велика пролетарська культурна революція» (1966-1976 pp.). Культурна революція являла собою серію масових політичних кампаній і була спрямована проти опозиції. Влада Мао Цзедуна зміцніла, над країною було встановлено військовий контроль. Репресіям та переслідуванням було піддано понад 100 млн осіб.

Після смерті Мао Цзедуна (вересень 1976 р.) в результаті боротьби до влади прийшов Ден Сяопін. Зберігаючи антиімперіалістичні гасла та відданість ідеям марксизму-ленінізму і маоїзму, нове керівництво ініціювало глибокі реформи. В основу «соціалістичної модернізації» було покладено ідею «чотирьох модернізацій»: промислової, сільськогосподарської, науково-технічної та оборонної. У процесі модернізації наголос було зроблено на забезпечення швидкого економічного розвитку.

З початку 80-х pp. почала заохочуватися приватна підприємницька ініціатива, але при цьому держава не послаблювала важелів контролю та управління. Упродовж 80-90-х pp. відбувалося значне економічне зростання за рахунок політичної свободи шляхом керованого недемократичного впровадження ринкових реформ. Реформи відбуваються під гаслом зміцнення керівної ролі КПК та «будівництва соціалізму з китайською специфікою». Найшвидше розвивається промисловість: у 80-90-х pp. середньорічний приріст валового національного продукту (ВНП) становив близько 10%. Реальні доходи на душу населення щорічно зростали на 7-8%, а зовнішньоторговий оборот зріс більше, ніж у 10 разів (з 24 до 280 млрд доларів). За обсягом валового внутрішнього продукту (ВВП) Китай практично наздогнав Японію. Рівень бідності у 1990-1992 pp. скоротився на 35%.

Ліберальні економічні реформи, розширення зв´язків з СРСР та країнами Заходу дали поштовх китайській інтелігенції та молоді до висування вимог демократизації суспільно-політичного життя і створення багатопартійної системи. 4 червня 1989 р. за вказівкою Ден Сяопіна було розігнано натовпи демонстрантів на площі Тяньаньминь за допомогою танків. На відміну від СРСР, червневі події не похитнули стабільність у країні. Економічне зростання пом´якшило стосунки між владою та опозицією. Після смерті Ден Сяопіна у лютому 1997 р. у суспільстві збереглася стабільність.

На сьогодні Китай прямує шляхом ринкової лібералізації з урахуванням цивілізаційних особливостей і національних традицій, проте залишається типовою країною, що розвивається (за показником ВВП на душу населення та рівнем урбанізації).

Індія. У березні 1946 р. лейбористський уряд Великобританії, щоб зберегти колоніальний статус, вирішив надати Індії статус домініона, що припускав її незалежність за умов збереження формальної влади англійського короля. Мусульманська ліга почала виступати за створення у провінціях, де більшість населення становлять мусульмани, окремої ісламської держави Пакистан. Протиріччя між індусами та мусульманами стали непримиримими.

Навесні 1947 p., з метою запобігання широкомасштабній війні в Індії, англійський уряд вирішив створити на її території дві держави: Індію та Пакистан, до складу якого увійшли населені мусульманами західні провінції та територія Східної Бенгалії. Розподіл територій та переселення людей супроводжувалися численними кривавими зіткненнями. 15 серпня 1947 р. Індія і Пакистан офіційно стали незалежними державами, але релігійні конфлікти не припинилися. У 1948 р. релігійний фанат убив М. Ганді.

В економічному розвитку Індія переживала великі труднощі. Загострилася продовольча проблема, знизився рівень життя більшості населення.

У січні 1950 р. набрала чинності Конституція Індії, яка закріпила республіканський лад і федеративний устрій, проголосила широкі демократичні свободи. На перших виборах до парламенту переконливу перемогу здобув Індійський національний конгрес (ІНК). Майже до кінця 80-х pp. ІНК залишався монопольно правлячою партією, взявши на себе відповідальність за майбутнє великої молодої держави.

Упродовж наступних 12 років (1952-1964 pp.) уряд очолив лідер ІНК Дж. Неру, який не був прихильником європейського капіталізму, а сповідував утопічну ідею «суспільства соціалістичного зразка», яке ґрунтується на провідній ролі державного сектора в економіці та дбає про малозабезпечені верстви населення.

В економічній сфері уряд Неру сконцентрував зусилля на поступальному розвитку та модернізації Індії. При цьому економічна політика здійснювалася шляхом розробки п´ятирічних планів. Розвиток державного сектора у промисловості здійснювався шляхом будівництва нових підприємств, унаслідок чого на початок 70-і pp. його частка становила 44%. Одночасно держава широко підтримувала дрібний та середній капітал, обмежувала розвиток монополій, контролювала ціни тощо. Проте середньорічний приріст промислового виробництва становив лише 4%. Аграрна реформа обмежила поміщицьке землеволодіння, а понад 70% орендарів стали землевласниками.

Разом з тим уряд Дж. Неру зіткнувся з рядом проблем, пов´язаних з багатонаціональним складом населення та кастовістю суспільства. Було запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ країни. На сьогодні Індія включає 25 штатів та 6 союзних територій.

Після смерті Дж. Неру в 1964 р. в ІНК виник розкол. З метою відновлення єдності та авторитету партії керівництво ІНК у січні 1966 р. передало правління партією та урядом дочці Неру Індірі Ганді (1966-1984 pp.) Уряд І. Ганді продовжував політику посилення державного регулювання економіки. У результаті впровадження урядом нового етапу аграрної реформи (так званої «зеленої революції») Індія змогла підвищити ефективність сільського господарства та забезпечити себе продовольством.

На межі 70-80-хрр. Індія досягла часткового забезпечення комп´ютерною технікою і почала експортувати сучасні високі технології. У країні здійснюються програми космічних досліджень, розвиваються наукомісткі галузі народного господарства. У той же час уряд зіткнувся з фактами посилення роз´єднаності індійського суспільства. Почастішали міжкастові та міжрелігійні зіткнення. Ще складнішою стала проблема сепаратизму в деяких прикордонних штатах (рух сикхів у Пенджабі, тамілів на півдні Індії, пропакистанські настрої у Кашмірі тощо). Унаслідок цього від рук сикхів 31 жовтня 1984 р. загинула І. Ганді.

Після смерті І. Ганді головою уряду був обраний її син Раджив Ганді (1984-1991 pp.). Уряд Р. Ганді висунув програму опори на приватний сектор і модернізацію національної економіки. Значно прискорилися темпи зростання промислового виробництва (9% на рік). Уряд продовжував надавати соціальну допомогу малозабезпеченим верствам населення регіонів, що страждали від етнічних та релігійних конфліктів. Посилилася діяльність опозиції (Бхаратія джаната парті, комуністична партія), що виступала проти монополізму ІНК.У травні 1991 р від рук тамільських терористів загинув Р. Ганді. З його смертю закінчилася епоха історії індійського суспільства, пов´язана з родиною Неру, представники якої правили Індією 39 років.

У 90-х pp. на зміну однопартійній політичній системі прийшла багатопартійність, що значно ускладнило політичне життя країни. Майбутнє держави залежить від того, чи зможуть впливові політичні партії уникати конфронтації, чи подолають релігійну, кастову та етнічну ворожнечу.

На сьогодні Індія посідає 9 місце за обсягом ВВП, має низку високотехнологічних секторів у промисловості, що дозволяє успішно розв´язувати економічні проблеми.

Країни Південно-Східної Азії. Країнам Південно-Східної Азії притаманні певні особливості їх повоєнного становища. Друга світова війна привела до активізації національно-визвольного руху в колоніальних імперіях Великобританії, Франції, Голландії. Досягнувши перемоги над Японією, старі колоніальні держави намагалися зберегти тут свої панівні позиції, однак нові реалії примусили їх переглянути політичний курс.

Становище молодих незалежних держав, що виникали у Пів-денно-Східній Азії, ускладнювалося однобоким розвитком їхньої економіки і політичною нестабільністю. Помітний вплив на регіон справляло і суперництво між західними державами та Радянським Союзом, який надавав широку підтримку комуністичним силам у цих країнах. З 50-х pp. відчутним стало також втручання комуністичного Китаю.

Далі розглянемо особливості розвитку найголовніших країн цього регіону.

Індонезія 17 серпня 1945 р. була проголошена незалежною республікою, президентом якої було обрано лідера Національної партії Сухарно. Однак становище країни ускладнювалося постійними внутрішніми конфліктами і втручанням голландських колоніальних військ. У 50-ті pp. в Індонезії була націоналізована власність голландських компаній, розпочата аграрна реформа.

Прагнучи до національного примирення в країні, Сухарно у 1957 р. висунув пропозицію сформувати уряд «взаємного співробітництва» за участю всіх політичних сил. Однак протистояння в Індонезії, у центрі якого були прокомуністичні сили і військові, продовжувало наростати.У ніч на 1 жовтня 1965 р. комуністи здійснили спробу державного перевороту, що була придушена військовими силами на чолі з генералом Сухарто. Президента Сухарно було усунено, новим головою держави став генерал Сухарто.

У 70-80-ті pp. в Індонезії була здійснена денаціоналізація у промисловості і сільському господарстві, іноземному капіталові були надані пільгові умови для інвестицій. Завдяки цим заходам у країні останнім часом активно розвивається нафтова, газова промисловість, кольорова металургія, приладобудування та ін.

У 1946 р. була проголошена незалежність Філіппін. Однак США зберігали тут свої військові бази та економічні позиції. Довгий час внутрішнє становище у країні було нестабільним через численні конфлікти, що нерідко призводили до збройного протистояння. У 70-х pp. на Філіппінах була встановлена військова диктатура Ф. Маркоса, був запроваджений військовий стан і посилені репресії проти опозиційних рухів.

У результаті президентських виборів 1986 р. до влади прийшла демократична опозиція на чолі з Корасон Акіно. Новий президент розпочала ряд радикальних перетворень: була прийнята нова конституція, розпочата земельна реформа економіки.

У Таїланді, який у період Другої світової війни був прибічником Японії, ще 1944 р. у результаті політичної кризи відбулася зміна урядів: переорієнтація зовнішньої політики на СІЛА та Великобританію. Політичне становище у повоєнний час також було нестабільним: двічі у країні встановлювалася військова диктатура (1957-1973 pp., 1976-1977 pp.). Таїланд продовжує залишатися конституційною монархією.

Останнім часом у країні швидкими темпами розвивається електроніка та електротехніка, нафтопереробна, хімічна та автомобільна промисловості.

У Малайзії у повоєнний період посилився національно-визвольний рух, що привело до проголошення 31 серпня 1957 р. незалежності Малайської Федерації. Як і Таїланд, Малайзія є конституційною монархією, її економіка нині переорієнтовується на високоінтенсивні технології. Країна посідає одне з перших місць у світі по виробництву олова, каучуку.

У серпні 1965 р. від Малайзії відокремився Сінгапур і став незалежною республікою. Сьогодні це один з найбільших у Південно-Східній Азії фінансових та торговельних центрів. Значного розвитку тут набули електронна, електротехнічна, машинобудівна, нафтохімічна та легка промисловості, обладнані найсучаснішою технікою та технологіями.

Отже, переважна більшість країн Південно-Східної Азії, пройшовши у повоєнний період через політичну нестабільність і економічні труднощі, останнім часом виходять на передові позиції у світовому розвитку. Використовуючи іноземний капітал і передові технології, величезні трудові ресурси, нові індустріальні країни Гонконг (до 1997 p.), Сінгапур, Тайвань, Південна Корея створили розвинену обробну промисловість, що працює переважно на експорт і успішно конкурує на ринках Заходу.

Звільнення і розвиток країн Азії і Африки після Другої світової війни. Після Другої світової війни розпочався розпад колоніальної системи, яка створювалася західноєвропейськими країнами упродовж останніх століть у країнах Азії та Африки. Вже до середини 60-х pp. на політичній карті світу з´явилося понад 50 афро-азіатських держав-членів світового співтовариства.

Причинами розпаду колоніальної імперії стали такі чинники:

Колоніалізм вичерпав себе історично та політично. У колоніальних країнах прискореними темпами розвивалася економіка, зростала чисельність національної буржуазії, інтелігенції. Активізувалося політичне життя, прагнення до демократії.

Поразка у Другій світовій війні держав агресивного блоку привели до того, що Італія і Японія втратили свої колоніальні володіння. Колоніальні імперії Великобританії, Франції, Голландії, Бельгії також були значно ослаблені в результаті війни.

Колонії за роки війни набули власного досвіду самостійного існування та розвитку, внаслідок чого почали створюватися політичні організації, національні збройні сили тощо.

Розпад колоніальних імперій розпочався на Азіатському континенті, де в 1945 р. була проголошена незалежність Індонезії та В´єтнаму. У 1946 р. після виведення французьких військ фактично незалежними стали Сирія та Ліван. У тому ж році була проголошена незалежність Йорданії.У 1947 р. Індія та Пакистан отримали права британських домініонів. У 1948 р. звільнилися від колоніальної залежності Цейлон і Бірма, проголошено утворення двох корейських держав та держави Ізраїль.

В Африці на початку 50-х pp. активізувався арабський національно-визвольний рух. Унаслідок цього вже у 1951 р. була проголошена незалежність Лівії.У 1952 р. в Єгипті вибухнуло повстання «вільних офіцерів», у результаті якого вже наступного року він був проголошений республікою і Великобританія втратила тут свої панівні позиції. Протягом 50-х pp. ще низка країн здобула незалежність (Марокко,Туніс і Судан у 1956 p., Гвінея — у 1958 p.).

Переломним у визволенні Африканського континенту був 1960 p., названий «роком Африки». Цього року звільнилися 17 країн (Гана, Габон, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Мадагаскар, Малі, Сенегал, Сомалі, Того, Центральна Африканська Республіка, Чад, Нігер, Конго, Заїр, Нігерія, Кот-дТвуар). У 60-ті роки фактично перестала існувати колись найбільша у світі Британська колоніальна імперія. Франція особливо настійно домагалася зберегти за собою Алжир, народ якого піднявся у 1954 р. на боротьбу проти колонізаторів. Визвольна війна в Алжирі тривала довго. Лише у березні 1962 р. в Евіані французькі колонізатори змушені були підписати угоду про припинення військових дій і після референдуму визнати незалежність Алжиру. Визволення Алжиру призвело до повного розпаду всієї Французької колоніальної імперії.

Останньою (у 1974 р.) в Африці розпалася Португальська імперія внаслідок перемоги революції в Португалії. Останнім осередком колоніалізму залишався південь Африки, де расистський режим Південно-Африканської республіки довгий час відмовлявся надати свободу народу Намібії. Нарешті у 1989 р. війська ПАР були виведені з країни і у 1990 р. вона була проголошена незалежною державою.

Перед молодими державами, які щойно звільнилися від колоніальної влади, стоять надзвичайно складні проблеми. У більшості з них рівень економіки надзвичайно слабкий. Гостро стоїть проблема розвитку соціальної сфери, культури.

Частина країн у пошуках ефективних шляхів подолання своєї відсталості звернулася до досвіду Радянського Союзу і стала дотримуватися «соціалістичної орієнтації» (Ефіопія, Алжир, Мозамбік, Ангола, В´єтнам, Лаос та ін.) В економіці більшості з цих країн склався значний за розмірами державний сектор, було централізовано управління, проведені аграрні перетворення з акцентом на зміцнення кооперативного укладу. У політичній системі утвердилися авторитарні режими. Однак у 80-ті роки більшість держав «соціалістичної орієнтації» опинилися у глибокій кризі. У результаті опозиційних виступів наприкінці 80-х pp. ці режими були повалені в Алжирі, Йемені, Ефіопії, Анголі. Економіка В´єтнаму та Лаосу почала трансформуватися у напрямі до ринкової економіки.

Однак переважна частина афро-азіатських країн пішла шляхом капіталістичного розвитку.

З допомогою країн Заходу у них склався ринковий економічний механізм, утвердився плюралізм у формах власності. Найбільших успіхів серед них досягли так звані «нові дракони» — Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг — що перетворилися на сучасному етапі у розвинені капіталістичні країни. Інші країни Південно-Східної Азії, розвиток яких розглядався у попередній темі, швидко просуваються вперед у цьому ж напрямі.

Однак для більшості африканських держав проблеми продовжують накопичуватися. Помітною стає тенденція до зниження темпів зростання валового національного продукту (у 60-ті роки — 6%, у 80-ті — не більше 1% щорічно). Зростання виробництва значно відстає від темпів приросту чисельності населення. Голод, злидні, масові епідемії і захворювання, серед яких останнім часом катастрофічно швидко поширюється СНІД — усе це стало постійним супутником африканських країн. Без допомоги світового співтовариства, в першу чергу країн Заходу, проблеми відсталості не будуть розв´язані.

Латинська Америка. У повоєнні роки Латинська Америка продовжувала значно відставати від розвинених країн. Головним гальмом для цього регіону було збереження у більшості країн напівфеодальних пережитків. Економіка мала переважно аграрно-сировинний характер. При владі тут досить часто знаходилися військові диктаторські режими.

Від середини 50-х pp. у регіоні помітною стала тенденція економічного піднесення. Ряд країн роблять спроби послабити економічну залежність від США та інших західних держав, здійснити господарські та політичні перетворення. Однак реформи досить часто не мали великого успіху і завершувалися військовими переворотами та встановленням диктаторських режимів (реформи Гуларта 1961— 1964 pp. у Бразилії, С. Альенде у 1970-1973 pp. в Чилі, Арбенса у 1951-1954 pp. у Гватемалі, Арельяно у 1972-1975 pp. у Гондурасі).

Попри всі труднощі і внутрішню нестабільність, у 60-70-ті роки в країнах Латинської Америки відбуваються структурні зміни в економіці, зростає питома вага нових галузей промисловості, а також зміцнюються позиції національного капіталу.

Однак з кінця 70-х pp. труднощі у розвитку регіону наростають. 80-ті роки призвели до різкого зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту. Якщо за попередні два десятиліття ці темпи становили 5,8%, то в 80-ті — лише 1,2%. Національний доход знизився за цей період на 10%.

Військові диктатури виявилися нездатними вирішити назрілі проблеми. У більшості латиноамериканських країн місце військових заступає цивільна влада (у Бразилії — в 1985 р., в Аргентині — в 1983 p., у Перу — в 1980 p., у Чилі — в 1989 p.). Нові політичні сили активізували зусилля для подолання економічних труднощів.

Реформи, що проводилися останнім часом, були спрямовані на підтримку приватного підприємництва, приватизацію, глибокі демократичні зміни в суспільстві. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років економічне піднесення стало реальністю для низки країн (Мексика, Чилі, Венесуела, Болівія, Еквадор, Коста-Ріка). Надходження іноземного капіталу до країн регіону у 1990 р. становили 14 млрд доларів — у 2,5 рази більше, ніж у 1989 р. Однак розв´язання назрілих проблем розвитку вимагає тривалого часу і значних зусиль.

До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Поворот до демократії та ринкової економіки став визначальним для розвитку цього регіону світу. Характерними для всіх країн стали: поворот до роздержавлення та приватизація засобів виробництва, відкритість економіки, відхід від системи протекціонізму. У 90-х pp. були проведені реформи, спрямовані на збалансування бюджетів, стабілізацію ринків, скасування торговельних обмежень, роздержавлення, що привело до помітного економічного зростання та спаду інфляції (Аргентина, Венесуела, Бразилія, Чилі, Мексика). З метою здійснення інтеграційних процесів у 1991 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай та Парагвай уклали угоду про створення Спільного ринку країн Південної Америки (МЕРКОСУР).

На сучасному етапі Латинська Америка спрямовує сили на вирішення наступних проблем: нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг (500 млрд доларів США), подолання бідності, приборкання інфляції тощо.