З висоти XXI ст. людство дедалі пильніше оглядає й осмислює свою багатовікову історію, її повчальні уроки. Спираючись на досвід минулого, воно шукає відповідей на болючі проблеми й намагається визначити оптимальні шляхи розв´язання насущних завдань сьогодення.

Ось чому неухильно зростає роль історичної науки, покликаної давати якомога глибші знання, створювати повнішу і правдивішу картину зародження та розвитку світової цивілізації, а також історії кожного окремого етносу, включаючи й український.

Усі надбання історичної науки, все багатство історичних знань і досвіду ґрунтуються на обширній джерельній базі. Джерела для історика немов цеглини для будівельника, без них немислимо створити будь-яку наукову історичну працю. Якби історія позбулася джерел, фактів та аргументів, вона б перестала бути наукою, учителькою життя. Як зазначав видатний український учений і письменник Іван Франко у своїх спогадах про О. Терлецького, для історика важливі не загальні тези, а факти, аргументи, які він черпає з джерел, піддаючи їх критиці, аналізу, встановлюючи їх автентичність і вірогідність. На відміну від публіциста історик саме на цю сторону справи звертає основну увагу.

Вивченням джерел, теорії і практики їх використання займається спеціальна галузь історичних знань — історичне джерелознавство. Тривалий час джерелознавство відносили до так званих допоміжних історичних дисциплін. Між тим поняття "допоміжна дисципліна" далеко не точно й не повною мірою окреслювало суть і призначення джерелознавства, його місце в системі історичної науки. Джерелознавство відіграє не обслуговуючу, не другорядну, не допоміжну, а цілком самостійну, спеціальну роль, є невід´ємною частиною і займає провідне місце в структурі історичної науки. Ось чому протягом останнього десятиріччя за джерелознавством закріпилось визначення як спеціальної галузі історичної науки. Історичне джерелознавство має свій предмет і об´єкти вивчення, систему специфічних дослідницьких методів. Джерелознавство, як і історіографія, входить до переліку наукових спеціальностей, за якими присуджуються наукові ступені в Україні.

Історичне джерелознавство займає винятково важливе місце і відіграє дедалі більшу роль у професійній підготовці істориків. Важко уявити собі образ модерного історика, який не опанував теорію і практику пошуку, виявлення, пізнання, аналізу й використання джерел як у науково-дослідній, так і в педагогічній діяльності, не оволодів сучасними методами опрацювання джерел, здобування джерельної інформації, перевірки її достовірності.

Сучасна концепція вищої історичної освіти в Україні спирається на світову і національну традиції, що передбачає вивчення самостійного нормативного курсу "Історичне джерелознавство", ряду спеціальних курсів з джерельної бази української, зарубіжної та всесвітньої історії, а також спеціальних історичних дисциплін: палеографії, геральдики, сфрагістики, нумізматики, ономастики та ін. Витоки цієї традиції пов´язані із зародженням давньоукраїнської міфологи, усної народної творчості, літописання, з діяльністю Острозької та Києво-Могилянської академій, Львівського, Харківського, Київського, Одеського, Чернівецького, Дніпропетровського та інших університетів.

Курс історичного джерелознавства в Університеті Св. Володимира був започаткований у 1880/81 навчальному році одним із піонерів українського історичного джерелознавства і творців Київської історичної школи документалістів Володимиром Антоновичем2. У праці "Моя сповідь" він наголошував, що будь-які судження історика не можуть бути голослівними, а мають доводитись науково і добросовісно, базуватись на документах, вірогідних фактах, історичних джерелах3. Оцінюючи заслуги В. Антоновича перед українською історичною наукою, відомий історик, професор Київського університету О. Гермайзе підкреслював, що "з Антоновичових часів закріпилась у нашій історіографії оця нова традиція документалізму"4.

Неперевершеним зразком подвижницької праці в царині джерелознавства, пошуку, збирання, дослідження і публікації джерел є діяльність учня В. Антоновича, найвидатнішого українського історика М. Грушевського, творця першої документальної історії українського народу — багатотомних "Жерел до історії України-Руси". За словами Д. Багалія, "Історія України" М. Грушевського відповідала вимогам тогочасної європейської методології, була підсумком усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках і стояла на рівні з аналогічними історіями інших народів5.

Незважаючи на різноманітні трансформації і перебудови, джерелознавство ось уже друге століття викладається в Київському університеті, проводяться тут і джерелознавчі дослідження. Історичне джерелознавство є нормативним курсом навчальних планів усіх історичних факультетів вузів нашої держави. Його вивчення — неодмінна умова підготовки висококваліфікованих бакалаврів, спеціалістів і магістрів історії, істориків-архівістів, археологів, етнологів, музеєзнавців, один із чинників прищеплення їм дослідницьких навиків, формування історичної культури і методологічної зрілості викладачів та науковців, їх професійно-педагогічної майстерності.

Джерелознавство має велике значення не лише для оновлення кадрового потенціалу істориків, їхнього професійного зростання, а й для практики пошуку, збагачення і використання джерельної бази української та зарубіжної історії, підвищення наукового рівня досліджень. Особливо зростає роль джерелознавства в сучасних умовах, коли джерельна база історії українського народу, з одного боку, поповнюється новим масивом історичних пам´яток, включаючи й зарубіжну архівну україніку, а в науковий обіг вводяться невідомі або замовчувані досі джерела, а з іншого — відбувається процес очищення її від фальсифікацій і спотворень, долаються нашарування ідеологічно-класового підходу до відбору та інтерпретації джерел.

Марксистська парадигма класового підходу до джерелознавства, що набула абсолютизації в радянській історіографії, розглядаючи джерело як скарбницю фактів, необхідних історику для реконструкції минулого, зосереджувала головну увагу на методиці здобуття інформації. Водночас ігнорувався той факт, що джерелознавство — це, насамперед, метод, система пізнавальних процедур, пов´язаних з аналізом і синтезом джерел, які дають змогу з´ясувати їхнє походження, авторство, особливості функціонування в тих конкретно-історичних умовах, в яких ці джерела були створені, і складають фундамент будь-якого історичного дослідження.

Ось чому в сучасних умовах пріоритетне місце в теоретичному джерелознавстві відводиться поряд з дослідженням змісту критичному аналізові, що набуває особливої актуальності у процесі інтеграції наук про людину і суспільство. Все це диктує необхідність подальшої розробки теоретико-методологічних проблем джерелознавства, джерелознавчої практики, підготовки нових навчальних і методичних посібників, критичного переосмислення набутого досвіду.

Подальшому розвиткові історичного джерелознавства як спеціальної галузі історичної науки і навчальної дисципліни, поліпшенню його викладання у вузах, які здійснюють підготовку істориків, має сприяти даний підручних, підготовлений зусиллями професорів і доцентів кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Підручник акумулює творчий доробок не тільки нинішніх викладачів кафедри, а й представників попередніх генерацій її професорсько-викладацького складу, зокрема Ф. Шевченка, А. Введенського, М. Варшавчика, В. Стрельського, С. Яковлева, В. Замлинського, О. Долинського, А. Іваненка та ін. Автори врахували джерелознавчі напрацювання й інших українських та зарубіжних істориків, насамперед С. Білоконя, Г. Боряка, Я. Дашкевича, Л. Дубровіної, М. Дмитрієнко, Я. Ісаєвича, М. Ковальського, І. Крип´якевича, М. Литвиненка, Р. Ляха, О. Мацюка, І. Матяш, С. Макарчука, Ю. Мицика, В. Підгаєцького, В. Сергійчука,

B. Ульяновського, А. Санцевича, Г. Швидько. Було взято до уваги й один з найкращих на сьогодні курсів лекцій з писемних джерел української історії проф. C. Макарчука6.

Структура підручника відповідає навчальній програмі курсу з історичного джерелознавства і враховує ту обставину, що окрім даного курсу студентам історичного факультету читаються автономні курси з джерелознавства всесвітньої та української історії, з архівознавства, археографії, спеціальних історичних дисциплін. Підручник складається з двох частин.

У першій частині (I—V розділи) з´ясовуються теоретично-методологічні і методичні проблеми: предмет, методи і структура джерелознавства, теорія джерела, його природа та інформативні можливості, класифікація джерел, методика й основні етапи опрацювання та використання джерел у наукових дослідженнях і педагогічній практиці. Друга частина містить стислу характеристику основних груп джерел з історії України, зокрема речових, зображальних, писемних та ін., а також методичні рекомендації щодо їхнього дослідження та використання джерельної інформації.

Авторський колектив з вдячністю сприйме критичні зауваження та конструктивні пропозиції щодо подальшого вдосконалення структури підручника і його змісту.

Бібліографічні посилання

1. Див.: Франко І. Я. Спогади. Др. Остап Терлецький //НТШ. T. 50. С. 59.

2. Див.: Антонович В. Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880 — 81. Київ, 1995.

3. Див.: Антонович В., Б. Моя сповідь. Вибрані історично-публіцистичні твори. Київ, 1995. С. 75, 85.

4. Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії// Україна. 1928. Кн. 5. С. 30.

5. Див.: Ювілей академіка М. С. Грушевського. 1866 — 1926. Київ, 1926. С. 8.

6. Макарчук С. Писемні джерела з історії України. Курс лекцій. Львів, 1999.