Історичне джерелознавство

1.1. Зародження та основні етапи розвитку історичного джерелознавства

Як будь-яка галузь знань, джерелознавство має свою власну історію. Воно зародилося у найдавніші часи і невіддільне від основних етапів становлення й розвитку історичної науки. Уже в працях античних авторів – Геродота, Таціта, Фукідіда, Лівія, Страбона, Саллюстія та ін. — простежуються спроби критичного використання джерел, зіставлення їх з іншими носіями відомостей. Якщо Геродота вважають "батьком історії", то Фукідіда можна назвати "батьком джерелознавства", оскільки його "Історія" ґрунтувалася на багатьох джерельних документах — договорах, деклараціях, законах, листах, власних спостереженнях. Щоправда, інколи автор сам створював фіктивні промови учасників Пелопоннеської війни, а потім аналізував їх.

Витоки українського джерелознавства пов´язані з княжою добою, з хронікально-документальними та іншими творами праукраїнських істориків. У Київській, а згодом у Галицько-Волинській і Литовсько-Руській державах зародилося і сформувалося дбайливе, відповідальне і бережливе ставлення до історичної пам´яті та історичних джерел. Найдавніші літописні зведення, що дійшли до нашого часу, базуються на значному колі різноманітних джерел — пам´ятках попереднього літописання, хроніках, текстах договірних і уставних грамот, листах, літературних творах, а також міфах, легендах тощо. Хоча для літописів характерне здебільшого некритичне ставлення до джерел, провіденціалізм, проте є підстави стверджувати, що вже перші літописці володіли необхідними навичками відбору джерел, встановлення їхньої повноти та достовірності.

Традиції залучення джерел у давньоукраїнському літописанні дістали логічне продовження і збагачення в козацько-гетьманську добу. Хроніки, щоденники, козацько-старшинські та інші літописи, зокрема Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб´янки, праці Симоновича, Рігельмана та інших дослідників не тільки фіксували найважливіші поточні події, а й ув´язували їх з віддаленішим минулим, ґрунтувалися на різноманітних джерелах: документах військових канцелярій, універсалах, грамотах, листах, пам´ятках фольклору. Самійло Величко, не маючи автентичних документів Б. Хмельницького, але бажаючи змалювати повну картину визвольних змагань українського народу, в ряді місць, за прикладом давніх хроністів, сам склав декілька листів та універсалів гетьмана, використовуючи традиції усної історії, народної творчості, історичних дум, пісень, переказів.

Підвищений інтерес до джерел віддзеркалював світові тенденції становлення історичної науки. Ще в середньовіччі, особливо в епоху Відродження, були започатковані археологічні розкопки, збирання, колекціонування і систематизація антикварних пам´яток матеріальної та духовної культури предків. Італійські гуманісти Петрарка і Лоренцо Валла з допомогою критичного методу переконливо довели факт підробки середньовічних грамот, зокрема так званого "Дару Костянтина", що утверджував вищість церковної влади над світською. Проте гуманісти не пішли далі зовнішньої критики джерел і базувалися здебільшого на текстологічних аспектах їх дослідження. Певним продовженням "антикварного напряму" збирачів і коментаторів текстів доби Ренесансу можна вважати діяльність учених-ченців — болландистів та мавристів, завдяки яким було досягнуто великих успіхів у справі збирання, критики та публікації джерел.

За доби Просвітництва були започатковані спеціальні знання про джерела, їх пошук, вивчення та використання. Помітний внесок у розробку теоретичних засад джерелознавства зробили автори знаменитої "Енциклопедії", зокрема Д. Дідро, Ж. д´Аламбер, Вольтер. Вони значно розширили саме поняття джерела у таких статтях, як "Факт", "Достовірність", "Критика", "Історія". Енциклопедисти відійшли від середньовічних догм, піддали критиці абсолютизацію авторитету писемних джерел. До історичних джерел були зараховані й "перекази старців-очевидців", речові пам´ятки, предмети мистецтва. Дідро вперше зробив спробу поділити історичні факти на три класи: божественні діяння, явища природи та дії людей, вважаючи при цьому, що всі вони мають підлягати критиці. Він звернув увагу на складність, суперечливість та багатоплановість поняття "факт".

Епоха Просвітництва справила великий вплив на розвиток історичних знань, збагачення їх джерел в Україні. Велику роль у підготовці українських просвітників і мислителів відіграли Луцький, Львівський, Київський, Харківський колегіуми, Острозька та Києво-Могилянська академії, в яких історія, побудована на джерелах, поступово стала самостійною навчальною дисципліною. Києво-Могилянську академію можна вважати колискою історичної науки в Україні. У цьому навчальному закладі історіографію з використанням джерел читали Ф. Прокопович, С. Калиновський, Ф. Соколовський та інші видатні вчені. Зокрема, Ф. Прокопович у розділі "Про мету писання історії та про листи" свого курсу "Про риторичне мистецтво" використав значне коло джерел. Він посилався на античних авторів Фукідіда, Геродота, Анаксимена, Курція, середньовічних мислителів Григорія Богослова, Августина Аврелія, історика епохи Відродження Лукіана, звертався до польських хронік М. Поляка, М. Стрийковського, М. Кромера, літописів Київської Русі, історичних повістей, релігійно-повчальних творів тощо. Уся ця література рекомендувалася студентам академії, яка мала унікальну бібліотеку, для самостійного вивчення. До речі, майже всі відомі козацькі літописці були випускниками Києво-Могилянської академії, де їх навчали вести пошук та використовувати різноманітні історичні джерела.

Зі стін академії вийшло чимало відомих істориків кінця XVIII — початку XIX ст. , зокрема П. Симоновський та В. Рубан. Останній, як відомо, збирав та видавав цікаві джерела з української історії ("Короткий літопис Малой Росії" невідомого автора, "Землеопис Малой Росії" князя Безбородька, "Записки" В. Григоровича-Барського).

Важливе місце в розробці теорії та практики джерелознавства займає французька школа "Великих істориків" першої половини XIX ст. Тьєррі, Гізо, Міньє та інші її представники звернулися до ґрунтовного вивчення величезного масиву середньовічних джерел, що відображали події тієї епохи, коли формувалися економічні, соціальні та культурні передумови буржуазних революцій. Перевірка достовірності численних документів вимагала розробки основних засад джерелознавчої критики, конкретних методів дослідження та використання середньовічних хартій, актових книг. Найповніше проблеми джерелознавства були розроблені у працях Гізо, який розрізняв критику фактичну, текстологічну, логічну тощо. Йому належить знаменитий вислів про те, що ніщо так не фальсифікує історію, як логіка, оскільки факти самі по собі ще не складають історії, а в історика досить часто виникають різні мотиви для підтасування фактів.

З середини XIX ст. розпочався новий етап у розвитку європейської історичної науки в цілому та джерелознавства зокрема. Провідником нового напряму історичної думки виступив професор Берлінського університету Леопольд фон Ранке, якому вдалося створити унікальний напрям і наукову школу німецької класичної історії1. Її представники проголосили основним завданням історіографії фіксацію історичних фактів, що містяться в "першоджерелах", створених очевидцями або сучасниками подій. Основна увага приділялася дослідженню документів зовнішньополітичних інститутів різних держав, а методика джерелознавчого аналізу зосереджувалася здебільшого на зовнішній критиці джерел.

Ідеї Школи Ранке справили значний вплив на західноєвропейських позитивістів, які також чимало зробили для опрацювання теорії та практики джерелознавства. До того ж, створена у 1884 р. Американська історична асоціація на своєму установчому з´їзді проголосила ідеї Ранке каноном для американської історіографії.

Важливою заслугою позитивістської історіографії, що базувалася на історіософських поглядах І. Тена й О. Конта, є визнання пріоритету джерел в історичному дослідженні, опрацювання теорії проблем джерелознавства, хоча самому визначенню поняття історичного джерела її представники не надавали особливого значення. Тен вважав, що джерело — це лише форма, подібна до реліктової мушлі. Точніше й лаконічніше цю думку сформулювали Ш. В. Ланглуа і Ш. Сеньобос, які розуміли під джерелами сліди, залишені думками і діями людей. Абсолютизація історичного факту, з одного боку, спонукала істориків-позитивістів до розробки таких проблем джерелознавства, як групування джерел, систематизація історичних знань. Вони окреслили роль допоміжних історичних дисциплін у встановленні історичних фактів, розробляли методику зовнішньої критики джерел. З іншого боку, за детальним аналізом фактів, що містилися в джерелі, та їхньою абсолютизацією губилося розуміння джерела як реального явища історичного процесу, що має властивість не лише відображати факти, а й впливати на подальший розвиток подій. А втім на рубежі XIX—XX ст. вплив позитивістської історіографії на розвиток джерелознавства був визначальним для всієї Європи, в тому числі й для Росії та України.

Велику увагу пошукові й дослідженню різних груп історичних джерел приділяли російські історики XVIII ст. Г. Міллер і В. Татіщев, які всіляко сприяли розвиткові джерелознавства. Г. Міллер уперше в російській історичній науці застосував термін "джерело" у праці "Історія Сибіру", а також спробував класифікувати джерела за походженням (російські та іноземні). Значним був Його внесок у збирання та упорядкування історичних документів, виховання першого покоління істориків-архівістів, українців за походженням, М. Соколовського, М. Бантиша-Каменського, О. Малиновського та ін., які згодом чимало зробили для популяризації документів з історії України. В. Татіщев започаткував критичний метод аналізу деяких видів джерел, зокрема сказань іноземців, церковних книг, житій святих тощо. Завдяки йому до нас дійшли видані ним, але втрачені в оригіналі, цінні пам´ятки давньоукраїнського літописання, зокрема "Якимівський літопис" та ін.

Важливе значення для інтенсифікації джерелознавчих студій в Роси та Україні мала археографічна діяльність М. Новікова, який у своїй "Давній Російській Вівліофіці" оприлюднив значну кількість документів, зокрема духовних і договірних грамот, ханських ярликів, матеріалів Посольського приказу. Він видав також ряд літописів, які є важливим джерелом з української історії. У джерелознавчих працях М. Щербатова, І. Болтіна, А. Шльоцера розглядалися проблеми теорії та практики джерелознавства, досліджувались давньоруські літописи як історичне джерело.

Значний внесок у розвиток джерелознавчої теорії зробили представники "скептичної школи", або школи М. Каченовського, професора Московського університету. Вже перші його праці, присвячені критиці використання джерел у популярній тоді "Історії держави Російської" М. Карамзіна, привернули увагу істориків. Пізніше, піддаючи критиці творчий метод А. Шльоцера, М. Щербатова та М. Карамзіна, М. Каченовський та його послідовники виклали своє бачення історичної критики джерел (термін, що тоді означав джерелознавство), сформулювали основні види джерелознавчої критики, поділивши її на дипломатичну, або графічну (палеографічне дослідження джерел), історичну (перевірка джерел на відповідність "духові часу" їх створення), археологічну (пояснення слів і термінів — імен, посад, грошових знаків, звичаїв, судових процедур тощо). "Скептики" закликали істориків покінчити з беззастережною довірою до джерел, розробили новий метод їх аналізу, який, однак, не завжди вдало використовували у джерелознавчій практиці. Зокрема, вони припустилися ряду помилок при вивченні джерел з історії Київської Русі. Втім "скептична школа" зробила новий крок у розвитку методології джерелознавства.

Значний внесок у розвиток джерелознавчої методики зробили відомі російські історики середини і другої половини XIX ст. М. Погодін, В. Соловйов, В. Ключевський та ін. Зокрема, В. Ключевський дав визначення поняття джерела як пам´ятки минулого життя людей і цілих суспільств, поділив джерела на два види: залишки минулого та перекази про нього. Кожен вид він, своєю чергою, поділив на групи: акти, ділові документи вчений відносив до залишків, а літописи, сказання — до переказів. Велику увагу вчений приділив критиці джерел, вивченню їх окремих груп, кожна з яких, на його думку, потребує спеціальних методів дослідження. Історик розрізняв критику текстів (тобто зовнішню) та критику змісту (внутрішню). При цьому він (як і інші тогочасні історики) вважав, що законодавчі акти, діловодні документи, якщо доведено їхню справжність, спеціальної критики достовірності не потребують. На думку багатьох дослідників, з іменем В. Ключевського пов´язане становлення наукового джерелознавства в Росії.

Рубіжною віхою у розвитку українського джерелознавства стало відкриття університетів у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Чернівцях, заснування Київської археографічної комісії (1843 р. ), створення Архіву давніх актів у Києві, діяльність Історичного товариства Нестора-літописця. Національні та західноєвропейські традиції використання й оприлюднення джерел поєднувала Археографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, яка під керівництвом М. Грушевського започаткувала серійне видання "Жерела до історії України-Руси". Саме з іменем М. Грушевського, з його історичною школою у Львові та Києві пов´язані розробка і початок реалізації проекту, згідно з яким передбачалося видання літописних, правничих, актових, історико-літературних, історико-етнографічних, історико-статистичних пам´яток, унікальних зарубіжних джерельних матеріалів і матеріалів з історії церкви, освіти, матеріальної культури українського народу.

З нагромадженням джерел і розширенням рамок історичних досліджень, переходом до створення узагальнюючих, синтезуючих праць з історії назріла потреба в спеціальному опрацюванні питань, пов´язаних з пошуком, виявленням і залученням до наукових праць найрізноманітніших джерел, розробки методів перевірки їх достовірності, принципів описування та зберігання документів, їх публікації. Праці М. Бантиша-Каменського, О. Маркевича, О. Полетики та інших дослідників започаткували наукові підходи до вивчення джерел, їх відбору і методів інтерпретації, зокрема актових матеріалів, договірних грамот, реєстрів, привілеїв тощо.

Одним із піонерів збирання і наукового осмислення українських історичних пісень, дум, інших джерел народної творчості • був М. Максимович — перший ректор Університету Св. Володимира, видатний історик, етнограф, знавець старовини. Він став ініціатором створення в Києві Археографічної комісії для збирання і вивчення старожитностей, їхнього порятування від нищення. Праці М. Максимовича з історії Києва, українського козацтва, Хмельниччини та інші побудовані на великому джерельному матеріалі, завдяки чому вони не втратили свого значення й сьогодні.

Помітним внеском у дослідження теоретичних і методичних засад пошуку і опрацювання джерел стали дослідження М. Костомарова, П. Куліша, діяльність таких істориків, як М. Владимирський-Буданов, О. Лазаревський, М. Іванишев, В. Антонович, В. Іконников, І. Франко, М. Грушевський, Д . Яворницький, Д. Багалій, М. Василенко та ін. Великий ідейний вплив на національне забарвлення витоків українського джерелознавства справила творчість Тараса Шевченка, який особисто брав участь у збиранні пам´яток матеріальної і духовної культури українського народу як співробітник Київської археографічної комісії. У рамках історичних шкіл Києва, Харкова, Львова, Одеси, Чернігова сформувалися групи вчених, які плідно досліджували джерела з вітчизняної історії, заклавши тим самим фундамент національної джерелознавчої традиції. Найбільш помітною у цьому відношенні була київська історична школа, представлена В. Антоновичем, М. Іванишевим, О. Лазаревським, В. Іконниковим, І. Каманіним та іншими дослідниками. Вона увійшла в історію як школа документалістики.

"Видатні

Видатні українські історики-джерелознавці Володимир Антонович та Михайло Грушевський

Особливої уваги заслуговує джерелознавча діяльність професора Університету Св. Володимира В. Антоновича, засновника згаданої української історичної школи документалістики. Упродовж двадцяти років він був головним редактором Київської Тимчасової Комісії для розгляду давніх актів, головою Історичного товариства Нестора-літописця. В. Антонович уперше в Україні розробив і прочитав студентам у 1879 р. джерелознавчий курс з української історії. Він обґрунтував оригінальну класифікацію джерел, згідно з якою вони поділялися на три групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників. Історик чимало зробив для створення Київського центрального архіву давніх актів, виявлення нових джерел та їх публікації. На багатому і різноманітному документальному матеріалі побудовані всі його праці з історії України та українського козацтва.

Значний внесок у теорію джерелознавства зробив професор Київського університету, визначний історик-джерелознавець В. Іконников. Проблеми джерелознавчої критики він розглянув у серії статей, присвячених науковій діяльності Болтіна, Шльоцера, Карамзіна, Бестужева-Рюміна, а також у монографії "Скептична школа в російській історіографії та її противники" і фундаментальному "Досвіді російської історіографії". Вчений зазначав, що історик не може безпосередньо мати справу з предметом дослідження, а вивчає його за допомогою джерел, які відбивають враження сучасників подій. Джерела, на думку В. Іконникова, надзвичайно численні й різноманітні, тому їх доцільно поділити на певні категорії: писемні, усні та речові. Крім того, вчений виділяв прямі свідчення — офіційні документи, хроніки, літописи, історичні картини тощо, і непрямі — пам´ятки, створені для втілення ідеалу, ідеї, що містять побічні вказівки на минулі події. В цілому В. Іконников віддавав перевагу писемним джерелам над речовими, місцевим над іноземними, суто історичним творам над літературними. На відміну від багатьох своїх сучасників, він на перше місце ставив акти, потім офіційні документи, до яких відносив і літописи, записки сучасників, донесення таємних агентів. Оповідні джерела вчений також вважав такими, що містять достовірні факти, хоча й у тенденційній формі.

Виклав В. Іконников і своє бачення джерелознавчої критики, яку поділяв на нижчу (дипломатичну) й вишу (внутрішню). Важливу роль, на думку вченого, має відігравати й фантазія історика, а основою критики він уважав його здоровий глузд. Загалом підхід В. Іконникова до теоретичних проблем джерелознавства можна вважати позитивістським.

Важко переоцінити роль у розвитку українського джерелознавства найвидатнішого нашого історика М. Грушевського — найталановитішого учня і послідовника В. Антоновича. Після закінчення Київського університету він керував кафедрою у Львівському університеті, був головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка, очолював Археографічну комісію, створив наукову Історичну школу у Львові, а пізніше в Києві. З його ініціативи було започатковане серійне видання "Жерела до історії України-Руси".

М. Грушевський дав блискучий приклад наукового використання творів античних авторів, давньоукраїнських літописців, зарубіжних істориків, хронік, найрізноманітніших архівних документів для створення історії українського народу. Характерною особливістю усіх його праць є ретельний аналіз і ефективне використання документів. Публікації джерел, здійснені М. Грушевським, не втратили значення і в сучасних умовах.

Варто також зазначити, що М. Грушевський широко залучав фольклорний матеріал, документи про розвиток письменства, друкарства, літератури. На таких унікальних джерелах побудована його п´ятитомна "Історія української літератури". Учений підготував цілу плеяду талановитих учнів, які добре прислужилися українському джерелознавству. Це, зокрема, С. Томашівський, І. Крип´якевич, М. Кордуба та ін.

У 80-х роках XIX ст. розпочалася наукова діяльність видатного українського історика, історіографа і джерелознавця Д. Багалія. Вчений свого часу читав курс історіографії у Харківському університеті. Він визначав її як наукову дисципліну, що, з одного боку, займається оглядом джерел (літописів, хронографів, житій святих, актів, грамот, записок іноземців тощо), а з іншого — подає виклад історії історичної науки. Тобто фактично курс Д. Багалія складався з двох частин — джерелознавства та історіографії. У джерелознавчій частині вчений подав історію виникнення і вивчення різних груп джерел, а потім їх аналіз, зокрема розглянув літописи як основне джерело давньої історії України, інші оповідні джерела, усні перекази та легенди, перекази іноземців, мемуарні джерела, актові документи, торкнувся теоретичних проблем джерелознавства.

Зверталися до проблем теорії джерелознавства й такі українські історики другої половини XIX — початку XX ст., як Ф. Фортинський, М. Костомаров, О. Маркевич, П. Голубовський, М. Владимирський-Буданов. Останньому ми завдячуємо ґрунтовним дослідженням пам´яток давньоукраїнського та литовського права.

Пошук, збирання, колекціонування, вивчення історичних старожитностей, у тому числі археологічних та архівних пам´яток, сприяли розвитку історичних знань, піднесенню історичної свідомості. Важливу роль у цьому процесі відігравали видання наукових праць НТШ, Українського наукового товариства в Києві та його історичної секції, публікації "Киевской старины", часописів "Україна", "Рідний край" та інших, діяльність губернських Учених архівних комісій.

Українська революція 1917—1920 pp., утворення Української Народної Республіки, заснування українських університетів, Української Академії наук, Національної бібліотеки та Національного архіву дали поштовх подальшому розвитку джерелознавчих досліджень, збиранню та опрацюванню джерел з української історії, створенню на їхній основі наукових досліджень. З встановленням радянської влади на перших порах, зокрема за умов політики "українізації" і завдяки поверненню з еміграції М. Грушевського, традиції національного джерелознавства за інерцією українського відродження продовжували розвиватись. Праці М. Грушевського, М. Слабченка, І. Каманіна, О. Гермайзе, Д. Багалія та інших учених заклали міцний фундамент наукового дослідження джерел. Благотворний вплив на розвиток українського архівознавства та археографії справили дослідження В. Веретеннікова та інших істориків.

Незважаючи на те, що джерелознавство, як і вся історична наука, були поставлені під партійно-ідеологічний контроль, відбувалася централізація архівної справи й обмежувався доступ до архівних фондів, а багато хто з істориків і архівістів був репресований, у 20-ті — на початку 30-х років у Росії та Україні вийшов ряд досліджень, присвячених теорії джерелознавства, класифікації джерел, методиці їх пошуку і використання. Значна увага приділялася збиранню та виданню видатних пам´яток історії. Відомий дослідник пам´яток феодального права академік Б. Греков започаткував багатотомне наукове видання законодавчих актів доби феодалізму, що охопило документи від "Руської Правди" до "Соборного Уложення" 1649 р. Академік Д. Лихачов, дослідник літописів та оповідних джерел, сприяв публікації багатьох літописних та літературних пам´яток Київської Русі. Теоретичні проблеми джерелознавства розглядалися у працях таких відомих істориків радянської доби, як М. Покровський, Л. Черепній, В. Буганов, С. Шмідт, М. Тихомиров, І. Ковальченко, О. Медушевська, О. Пронштейн та багатьох інших.

Вкрай негативний вплив на радянське історичне джерелознавство справили насадження ідеології тоталітаризму, практика репресій і переслідувань. У сумнозвісному листі Й. Сталіна "Про деякі питання історії більшовизму" (1931 р.) під гаслом революційної доцільності обґрунтовувалася ідея класового підходу й вибіркового використання і вивчення джерел, ігнорування фактів, виправдовувався відхід від наукових принципів.

Негативний вплив на розвиток українського джерелознавства у повоєнні роки справили постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (1947 р. ), атмосфера "ждановщини" та ідеологічних репресій, абсолютизація партійності науки.

Смерть Сталіна, критика культу його особи, "хрущовська відлига" дали поштовх розширенню джерелознавчих досліджень, повнішому залученню джерел. У 1964—1972 pp. в Україні видавався серійний збірник "Історичні джерела та їх використання", де висвітлювалися як теоретичні питання джерелознавства, так і конкретно-джерельні матеріали. На сторінках "Українського історичного журналу", заснованого у другій половині 1957 p., було запроваджено тематичну рубрику "Джерелознавство та історіографія". Активну участь у розробці теорії джерелознавства брали співробітники відповідного відділу Інституту історії Академії наук, кафедри архівознавства та джерелознавства Київського університету, історики Харківського, Львівського, Дніпропетровського та інших університетів. У 1963 р. викладачі кафедри Київського університету опублікували навчальний посібник 2, окремі розділи якого присвячувались джерелознавству, архівознавству та деяким іншим спеціальним історичним дисциплінам. Праці І. Крип´якевича, Ф. Шевченка, В. Борщевського, В. Стрельського, М. Варшавчика, М. Ковальського, А. Санцевича, Ю. Мицика та інших українських учених3 відіграли помітну роль у розвитку джерелознавства тієї доби.

Попри ідеологізацію історичної науки, тотальний контроль за її розвитком, обмеження доступу до архівів, замовчування багатьох важливих документів, фальсифікацію джерел, розвиток українського національного джерелознавства не переривався. У 20 — 30-х роках і в наступний період воно продовжувало розвиватися і збагачуватись завдяки працям істориків Галичини, Буковини і Закарпаття та представників української діаспори. Помітний внесок у його розвиток зробили учні М. Грушевського І. Крип´якевич, С. Томашівський, М. Кордуба, В. Герасимчук та інші дослідники. Українознавчі центри в Європі та Америці, зокрема Український вільний університет, історична секція Української Вільної Академії наук, Українське історичне товариство, часопис "Український історик" (заснований у 1963 р.) плідно працювали на ниві пошуків, виявлення й опрацювання джерел зарубіжних архівів, музейних та бібліотечних колекцій західних держав і відтворення на цій основі правдивої історії українського народу, особливо тих її сторінок, які замовчувалися або фальсифікувалися радянською історіографією.

Праці Д. Дорошенка, Б. Крупницького, С. Рудницького, Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблина, О. Пріцака, П. Мірчука, І. Огієнка, Т. Гунчака, В. Косика, Т. Мацьківа, Л. Винара та інших істориків цінні не лише своїм унікальним джерельним матеріалом, а й методикою його опрацювання, інтерпретації, систематизації. Вони пройняті духом любові до України, національної свідомості, характеризуються пошуком історичної істини, причому не шляхом підпорядкування джерельних фактів патріотичним цілям, а їх об´єктивного вивчення. "Історик — це слідчий, — писав О. Оглоблин у своїй "Автобіографії", — але не той, що тільки констатує факти і встановлює причини та мотиви їх. Він мусить бачити й розуміти не лише події, інститути, але й людей — діячів історії, ідеї, якими вони керувалися, традиції, які вони створили й передали наступним поколінням" 4. Сказане повною мірою стосується і наукових, джерелознавчих традицій.

Варто також наголосити, що історики української діаспори сприйняли найновіші західноєвропейські джерелознавчі теорії і збагатили ними національну історіографію. XX ст. пов´язане з формуванням так званого плюралістичного джерелознавства. Сутність його полягає в тому, що в світовій історичній науці склалася розмаїтість наукових шкіл, які дотримуються різних методологічних засад інтерпретації фактів та історичних джерел. Однак досить рельєфно простежуються дві провідні методологічні течії — "реалізм" та "ідеалізм".

"Реалізм" продовжує традиції Школи Ранке і позитивізму. Джерелознавство "реалізму" розвивається в основному в напрямі удосконалення методики використання джерел в історичному дослідженні. Так, набули поширення структурно-історичні та типологічні методи інтерпретації фактів, застосування кількісних методів обробки джерельної інформації, "біосоціальні" концепції пояснення явищ минулого. Використання нових методик стимулювало розвиток логіки джерелознавства. Проте в цілому представники цього напряму джерелознавчої науки дотримуються традиційного підходу до "відображення" минулого. Це, насамперед, американські історики М. Краг, Р. Уінкс та ін.

На відміну від "реалістів", "ідеалісти" дотримуються суб´єктивно-ідеалістичної гносеології історичної науки — неокантіанства, ірраціоналістичного психологізму, що дістала назву "критична філософія історії". В німецькій філософії після Канта утвердилася думка, що об´єктивність пізнання слід шукати в самому суб´єкті, а не поза ним. Виходячи з цього історичність джерела, тобто наявність у ньому історичної інформації, визначає сам історик.

У теорії джерелознавства неокантіанська методологія історії зробила значний крок уперед. Насамперед, вона запропонувала нові, досить поширені визначення історичного джерела, сформульовані ще у працях німецьких істориків Е. Бернгейма та І. Дройзена. Зокрема Е. Бернгейм зазначав, що джерела — це результати людської діяльності, які дають змогу пізнавати та підтверджувати історичні факти. Незаперечною заслугою істориків-неокантіанців є також класифікація історичних джерел на історичні залишки і традицію.

Вагомий внесок у розвиток теорії та практики історичної науки у XX ст. зробили представники французької школи "Анналів", передусім її засновники Л. Февр та М. Блок. Спираючись на ґрунтовне дослідження документів, як головну передумову вирішення наукової історичної проблеми, вони запропонували водночас розширене розуміння історичного джерела, вважали за необхідне вивчати дані економічної науки, статистики, демографії, психології, Історичної географії, лінгвістики тощо. Школа "Анналів" приділяла значну увагу проблемі відбору джерел, розробила нові джерелознавчі методи, зокрема ретроспективний. Висунуті нею підходи до вивчення історії та історичних джерел значною мірою вплинули на подальший розвиток європейської історичної науки.

Наприкінці XX ст. було запропоновано безліч історичних теорій, методологічних конструкцій і технологій, у тому числі й у галузі джерелознавства. Критично переосмислюються можливості істориків розуміти та вивчати джерела. Як стверджував один із провідних теоретиків постмодернізму Хейден Уайт, історія є лише "операцією, метою якої є створення вербального вимислу". Історична оповідь розуміється постмодерністами як така, що створює послідовний ряд подій, розміщуючи випадкові відомості джерел за хронологією5. Такі погляди впливають і на використання конкретних груп джерел, переважно з історії середньовіччя. Зокрема, сучасний російський дослідник І. Данилевський, спираючись на засади постмодернізму, запропонував новий підхід до вивчення давньоруських літописів та інших пам´яток середньовіччя.

З відновленням державної незалежності України почався новий етап у розвитку українського джерелознавства в контексті світової історичної науки. Демократизація суспільного і наукового життя, скасування обмежень на доступ до архівів і використання зарубіжних джерел, повернення в Україну джерельних матеріалів і праць істориків української діаспори — все це дало можливість по-новому осмислити джерельну базу історії українського народу, переоцінити старі методики опрацювання джерел, модернізувати самі методологічні принцип и історичного джерелознавства. Активізуються джерелознавчі дослідження в Інституті історії України, розгорнуто роботу новостворених інституцій, зокрема Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи і документознавства, Інститутів рукопису, архівознавства, біографістики Національної бібліотеки ім. В. Вернадського та ін.

Одним із центрів джерелознавчих досліджень залишається історичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і його кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки. Кафедра розробляє актуальні теоретико-методологічні та практичні проблеми джерелознавства, архівознавства, археографії, історіографії, документознавства, забезпечує викладання цих та ряду інших спеціальних історичних дисциплін, веде підготовку істориків-архівістів, фахівців вищої кваліфікації — докторів і кандидатів наук з джерелознавства, архівознавства, історіографії, готує підручники і навчальні посібники. Залишається актуальним питання об´єднання зусиль усіх українських джерелознавців, підвищення їхньої ролі у створенні документальної історії України, розвитку досліджень з усіх галузей історичного джерелознавства.

Українське джерелознавство звільняється від ідеологічних нашарувань партійно-класового підходу до відбору, використання та інтерпретації джерел, їх фальсифікацій та спотворень. Відроджуючи національні джерелознавчі традиції, українські історики дедалі ширше опановують досвід зарубіжного джерелознавства, впроваджують нові підходи до пошуку, збирання, систематизації та використання джерел. Стає нормою видання історичних праць, в яких передбачається не тільки виклад конкретно-історичного та аналітичного матеріалу, а й публікація опрацьованих джерел у вигляді додатків. Така практика значно підвищує науковий рівень праць, аргументованість їхніх положень і висновків, що викликає більший інтерес у читачів.

Розроблено Всеукраїнську програму археографічних досліджень, видань документів, матеріалів до історії України, унікальних історичних пам´яток, хрестоматій з різних розділів історії, тематичних документальних збірників. Тільки за останні п´ять років вийшли друком збірники документів, присвячені голодоморам 20-х, 30-х і 40-х років в Україні, організованих тоталітарним режимом, Чорнобильській катастрофі 1986 p., масовим репресіям тощо. Великий резонанс викликали збірники документів про Українську Центральну Раду, український рух опору та ін. Ряд тематичних документальних збірників уклав проф. В. Сергійчук. Серед останніх визначних документальних публікацій заслуговують уваги видання універсалів Богдана Хмельницького із започаткованої багатотомної серії "Універсали українських гетьманів", а також матеріалів Архіву Коша Нової Запорозької Січі.

На сторінках історичної періодики обговорюються актуальні питання теорії і практики джерелознавства, його предмета, структури, місця у системі спеціальних галузей історичної науки, ролі спеціальних історичних дисциплін джерелознавчого циклу в підвищенні інформаційного потенціалу історичних джерел.

Помітною подією розвитку теорії вітчизняного джерелознавства став вихід у світ згаданого довідника "Джерелознавство історії України", в якому подаються сучасні визначення основних понять і термінів джерелознавства, вміщені короткі характеристики найважливіших джерел з української історії та біографії видатних українських джерелознавців, аналізується їх доробок у цій галузі. В підготовці довідника брали участь близько 30 провідних істориків України під керівництвом професора М. Варшавчика. Серед них доктори наук, професори різних вузів України Я. Калакура, М. Ковальський, П. Шморгун, Ю. Мицик, С. Макарчук, Л. Дубровіна, Б. Корольов, І. Войцехівська та ін. Кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Національного університету імені Тараса Шевченка спільно з науковцями інших вузів та наукових установ систематично проводить джерелознавчі та архівознавчі читання, на яких особлива увага приділяється питанням теорії і методики критики джерел, їх типології та класифікації. Відбувається пошук шляхів і прийомів оптимізації інформативної віддачі джерел, їх раціонального використання, застосування сучасних технічних засобів, інформаційних технологій та ЕОМ у джерелознавстві.

Плідно працюють історики-джерелознавці Львівського, Дніпропетровського, Харківського, Чернівецького, Одеського, Ужгородського та інших університетів, Інститутів історії України, української археографії і джерелознавства НАН України та інших навчальних і наукових закладів.